Одинадцять років тому, 5 липня 2014 року, коли я повертався до окупованого Криму, російські карателі зупинили мене на КПП «Чонгар».

Я був у супроводі своїх колег – членів Меджлісу кримськотатарського народу, з якими напередодні ми провели у Генічеську виїзне засідання Меджлісу.

А перед цим я був у Баку, де взяв участь у роботі літньої сесії Парламентської Асамблеї ОБСЄ. Завдяки народним депутатам України – членам національної делегації України вперше було прийнято дуже жорстку резолюцію щодо Росії у зв'язку з її вторгненням та окупацією Криму.

...«Прокурор Криму», яка під'їхала незабаром до місця мого затримання, зачитала попередження і пішла у вагончик виписувати (як з'ясувалося пізніше) ордер на мій арешт. Тут же під'їхав автозак і місце оточили озброєні люди в одязі мишачого кольору. Проте слідом за цим до місця під'їхав ще один натовп людей на чолі із заступником начальника окупаційного «управління ФСБ у Криму», який зачитав текст щодо заборони мені в'їзду до Криму.

У відповідь на мої заперечення та намір перейти лінію розмежування, дорогу мені перегородив ланцюг озброєних людей. Пізніше вже було порушено та розглянуто судові справи щодо мене та винесено заочний вирок. Одинадцять років як я позбавлений свого дому та своєї Батьківщини.

Про те, що я у зв'язку з цим відчуваю, написав немаленького тексту. Буде у вас настрій, подивіться...

***

Русские вкрали у нас одинадцять років життя…

***

Російсько-українська війна почалася у лютому 2014 року з окупації Криму. Тоді світ залишив Україну сам на сам з агресією держави – постійного члена Ради Безпеки ООН, до того ж однієї з найбільших ядерних держав.

Бездіяльність і байдужість світових лідерів та міжнародних організацій до російської агресії і захоплення Криму у 2014 році привели до повномасштабної війни у 2022-му – і лише тоді світ нарешті протверезів. Але це прозріння оплачене зруйнованими містами й селами, мільйонами біженців і десятками тисяч життів українських воїнів.

Одинадцять років для Криму – це не просто календарні дати. Це роки, які могли бути наповнені радістю щоденного життя та творенням майбутнього.

Натомість Росія перетворила український Крим – батьківщину кримськотатарського народу – на воєнний плацдарм. До Криму переселено понад мільйон російських громадян. Репресії та переслідування в окупованому Криму стали цілеспрямованим інструментом придушення волі всіх, хто залишається вірним Україні. Найжорстокіше Москва розправляється з кримськотатарським народом.

Немає сумнівів, Кремль проводить політику остаточного «очищення» Криму від його корінного народу – політику, яку започаткувала ще Катерина ІІ. Те, чого не зміг завершити у ХХ столітті Сталін та інші радянські кати, вирішив довершити Путін.

Крим перетворено російськими окупантами на територію страху. Кримські татари, етнічні українці, представники інших національностей – усі, хто не сприймає російську окупацію, живуть у постійній небезпеці. У кожного з них свій біль. Проте всіх об’єднує відчуття приниження, безсилля і пригнічення, викликане пануванням у їхньому домі варварів, що увірвалися з півночі.

Усвідомлення власної безпорадності у рідному домі, де за правду саджають за ґрати, де ти не можеш захистити сина чи сусіда, до якого серед ночі увірвалися озброєні російські карателі, – усе це перетворило життя сотень тисяч мешканців Криму на суцільний кошмар.

…У людей старшого покоління – тих, хто, переживши депортацію 18 травня 1944 року, вижив і повернувся до рідної землі, – російські загарбники вкрали спокійну старість. Замість гідного завершення життя у колі дітей і внуків до них знову прийшов ворог. Знову – страх, стеження, постійне очікування, що у двері постукають і знову заберуть. Багато з них після 2022 року були змушені залишити Крим разом із родинами своїх дорослих синів, які лише таким чином могли запобігти примусової мобілізації до російської армії. Дехто з цих старших людей помер у новому вигнанні… Вони жили мрією про щасливе життя у Криму – і знову втратили надію через окупацію Росією їх батьківщини.

… У сім’ях, що будували свій дім, ростили дітей, мріяли про подорожі, про майбутнє для своїх синів і дочок, росіяни вкрали впевненість у завтрашньому дні. Тепер, в умовах, коли звучить кримськотатарська або українська мова – вже підозра, якщо допис у соцмережах – то можна потрапити за ґрати, єдиною метою залишається намагання вижити. Але навіть виживання стає проблематичним, якщо твою дитину у школі вчать «любити Росію», а ти не можеш цьому протистояти. Коли довкола – доноси, ФСБ і пропаганда.

…Болить душа за молодь, у якої вкрали можливість вільно будувати своє доросле життя, втілювати найсміливіші мрії. Замість українського паспорта та перспектив навчання в українських чи іноземних університетах – реальність російської окупації з закритими кордонами, політичним тиском і обов’язковою лояльністю до режиму. Замість свободи думки – ідеологічна муштра. Замість студентських стажувань – мобілізація до російської армії. Тому багато хто покидає Крим. Ті, хто залишається, ризикують опинитися за ґратами.

…Страшно за дітей, яких із дитсадка, а потім у школі, привчають ненавидіти Україну, забувати свою мову, доносити на батьків. Дуже важко виростити морально здорову дитину, коли навколо – брехня і ненависть. Єдине, на що залишається надія, – що молоді кримськотатарські батьки зможуть повторити подвиг своїх дідів і бабусь, які зуміли виростити патріотичне (читай, антимосковське) покоління навіть у вигнанні.

***

Одинадцять років російсько-української війни – це вкрадене майбутнє. Це час, коли ми мали творити, рости, кохати. А натомість – боремося, виживаємо, втрачаємо.

Одинадцять років – це покоління, що виростає під звуки сирен і вибухів від російських ракет та довбаних «геранів». Це діти, які ховаються в підвалах, щоб вижити. Це батьки, що втрачають синів і доньок на війні. Це старенькі, що помирають у вигнанні.

Росія вкрала не лише Крим та інші українські території. Їх ми неодмінно повернемо. Але вона щодня краде наш час – найцінніше, що має людина. І це найстрашніше, бо вкрадений час неможливо повернути.

Як і неможливо повернути десятки тисяч убитих. Тому маємо вистояти, перемогти, звільнити всі наші землі!

Іншого вибору у нас просто немає...