Це дивне інтерв'ю. Замість питань – найпоширеніші тригери для військових, а замість відповідей – пояснення, чому про це не варто говорити з людьми в "пікселі".

Готуючись до розмови, ми попросили тих, хто зараз у війську, пригадати фрази, які найбільше дратують їх у спілкуванні з цивільними. Ось деякі з них:

"Коли закінчиться війна?".

"Ти вбивав?".

"На*уя ви воюєте за Зеленського?".

"Ми знаємо, які у вас зарплати!".

"Давно пора віддати (Донбас / Покровськ / Куп'янськ… – потрібне підкреслити)". 

"В армію пішов? А я думав, ти розумний". 

"Треба тікати з цієї країни". 

"Я корисніший як цивільний".

[BANNER5]

Часом відповіді були несподіваними і більш розлогими. Вони доводять, що тригером може стати навіть те, що дратувати не має. Наводимо кілька таких відповідей:

"Мене тригерить ритуальна фраза "я тебе розумію", коли йдеться про якісь історії на війні. Це аналог іншої фрази з мирних часів – "я тебе почув". Так зазвичай кажуть, коли хочуть здихатися тебе. Хочеться запитати: а що саме ти розумієш? Чи був ти в таких ситуаціях, чи мав схожий досвід, чи впевнений ти, що справді розумієш, про що йдеться? Іноді це бісить.

А другий тригерний штамп – "гинуть найкращі". А нічого, що я все ще живий? На війні гинуть будь-які – арта, КАБи чи дрони не обирають жертв за людськими якостями. Інша річ, що частіше гинуть ті, хто не ховаються за спинами побратимів, це правда. Але сама ця фраза, як на мене, про знецінення тих, хто вижив".

"Знаю, що це нетипово, але мій особистий тригер, коли дякують за захист. Хочеться сховатися під стіл. Я не відчуваю себе великим воїном, не є таким, і не претендую. Більша частина армії – це інструктори, діловоди, водії, кухарі, санітари, лікарі, інженери тощо. Усі вони об'єктивно потрібні і важливі, але кіношний образ воїнів, який на них чіпляють, їм не підходить і іноді сприймається як насмішка".

"Складається враження, що цивільні люди не розуміють, як я тут живу і працюю, не знають, з якого боку до мене підійти або як заговорити. Тому говорять дещо "пошепки".

Для них я – "герой", "надія", "янгол-охоронець", "козак", "наше сонечко". Проте тверезий розум підказує, що люди очевидно перебільшують мої персональні заслуги та чесноти. Тому реакція з мого боку – ніяковіння і часом роздратування. Бо ти відчуваєш певний бар'єр в той час, коли тобі потрібне звичайне спілкування з людьми із твого колишнього світу".

Саме про "певний бар'єр" пише Чарльз Ґоуг, військовий психіатр і полковник армії США, автор книги "Одного разу воїн – воїн назавжди":

"Повернення додому з бойової ротації схоже на повернення в тривимірний світ після перебування в чотирьох вимірах. Важко зрозуміти, хто насправді збожеволів: ти чи інша частина світу. Військовослужбовці та ветерани часто відчувають, що люди не можуть їх зрозуміти".

Про одну із вирв, які несе війна – складнощі комунікації між військовими і цивільними – написані десятки книг, переважно психологами. Для нас було важливим почути саме військового. 

Наш співрозмовник – підполковник Богдан Пржегалінський, заступник командира 39-ої окремої бригади берегової оборони 30-го корпусу морської піхоти. На війні він з 2016-го, брав участь в АТО/ООС. Кавалер ордена Богдана Хмельницького 3-х ступенів.

[BANNER1]

Разом зі своїм тодішнім підрозділом, 503-ім батальйоном морської піхоти, навесні 2022-го він намагався розірвати кільце навколо Маріуполя. Далі – бойові дії на Донбасі, операція з висадки Сил оборони на лівому березі Дніпра, яка тривала 9 місяців, бої на Покровському напрямку.

Він розповів УП, чому деякі питання варто залишити при собі, коли спілкуєшся з військовими. 

Дисклеймер: не намагайтеся повторити цей експеримент. Якщо потрапите на менш врівноваженого співрозмовника, ніж Богдан, не гарантуємо вам комфортний хід бесіди і вихід з неї.

Богдан Пржегалінський: Перш ніж запитати військового про те, коли закінчиться війна і чи маємо ми шанси перемогти, порадив би запитати себе, чи достатньо я зробив для цієї перемоги

Всі фото – з особистого архіву Богдана Пржегалінського

– Коли закінчиться війна?

– Це безглузде питання має й інший мій "улюблений" формат: "Як довго це все триватиме?". І здебільшого воно вимовляється з таким надривом – ну коли ж, коли вже вона закінчиться, ця війна?

Про таке майже ніколи не питають військові або цивільні навколо військових, які справді вкладаються у весь цей двіж. І навпаки – найчастіше таке можна почути від людей, які взагалі не дотичні до війни, окрім своїх глибоких переживань від читання новин. В найкращому випадку вони донатять 5 гривень і наступні пів року пишаються своїм вагомим внеском у перемогу.

Питання тригерне, неприємне і відразу викликає внутрішнє обурення. Тому що сприймається як знецінення того, що ціною великих зусиль роблять військові. Хочеться відразу запитати: чуваче, а що саме ти зробив для того, щоб війна закінчилася якнайшвидше?

Людина, яка ставить це питання, в першу чергу здається не надто розумною. Коли все ж доводиться відповідати, завжди кажу: війна закінчиться, коли ми всі і особисто ти, почнемо щось робити для цього.

Якщо тебе цікавить експертна думка військового про те, що і як він бачить, сформулюй інакше: "Як ти вважаєш, чи є зміни на нашу користь? Якщо є, то які, якщо немає, то через що?". Це буде більш коректне формулювання. Особливо, якщо ти ще додаш: "Друже, чим я можу допомогти, щоб підтримати тебе або твоїх побратимів?". Це взагалі буде чудово.

[BANNER2]

– Чи не шкодуєте, що пішли на війну?

– Максимально дурне питання, особливо якщо про таке питають не кадрових військових, які свідомо обирають для себе професію, а мобілізованих. Більшість тих, хто сьогодні в українському війську, не служити йшли, а захищати своїх дітей, батьків, свої домівки, це ж очевидно.

Це питання досить непристойне, особливо до людини, яку не "бусифікували", не затягнули до війська за руки – за ноги під страхом тюрми. Вона добровільно пішла на це, зробила свідомий вибір.

Перш ніж таке запитати, беріть до уваги, що війна – це постійна емоційна парабола, гойдалки. Навіщо ж безглуздими питаннями сіяти в людині сумніви щодо її вибору?

– Що ви відчували, коли вбивали на війні?

– По-перше, для багатьох цивільних, можливо, це одкровення, але більшість військових особисто нікого не вбивали. Це насправді може статися або в стрілецькому бою, або на дуже короткій дистанції холодною зброєю. 

Навіть коли ти керуєш дроном і спостерігаєш за цим з монітора, скидаючи гранату, це зовсім інше відчуття, ніж коли дивишся противнику в очі.

По-друге, не кожен з тих, хто вбивав, хоче про таке згадувати. Війна – це не природний стан для людини. Навіть коли усвідомлюєш, що проти тебе ворог, якщо ти не вб'єш його, він вб'є тебе, багато кому важко визнати, що вони були в ситуації, коли їм доводилося вбивати.

В природі людини насильство за замовчуванням не є тим, чим ти звик пишатися. Як би не ненавиділи ворогів за їхні звірства, ми ж більш свідомі, адекватні, людяні, ніж вони. Тому попри все в тебе все одно закрадається думка, що це ж також людина, яка жила, будувала сім'ю, народжувала дітей. І ти забрав її життя. Хоча розумієш, що по-іншому ти вчинити не міг.

Виходить, що цим питанням в одному випадку можна поставити в незручне становище людину, яка нікого не вбивала особисто. А в іншому тригернути того, хто вбив дуже багато людей і на цьому фоні в нього пішли психологічні травми, які відновлюються через спогади.

Цим питанням ти шкодиш просто заради своєї цікавості. Хочеш спробувати, що таке вбити ворога, і що ти при цьому відчуватимеш? Будь ласка, бери до рук зброю, записуйся в піхоту, і в тебе така можливість буде мільйон разів. 

[BANNER3]

– Чи маємо ми шанси перемогти?

– Коли цивільний питає про таке, це сприймається як сумніви в бойових спроможностях військового. 

А разом із роздратуванням виникає зустрічне питання: а що означає особисто для тебе перемога? 

Висловлю свою думку: ми вже перемогли. На 11-ий рік війни і 4-ий рік повномасштабного вторгнення ми не втратили свою державність. У нас досі працює інститут влади, у нас досі люди певною мірою можуть насолоджуватися відпочинком, працювати, називати себе українцями, говорити українською мовою і взагалі жити своє життя. 

Попри те, що противник у рази перевищує нас чисельно і озброєнням, попри всі зовнішні і внутрішні фактори, ми вистояли. Так, втратили станом на сьогодні окуповані території. Аби повернути їх, потрібен час, можливо багато часу. Давайте згадаємо Карабах або інші приклади, коли пройшло 30, 50 років, і все одно історичні землі повертаються до своїх законних господарів. 

– Коли ви вже наваляєте російським "чмобікам"?

– А ти того "чмобіка" хоч раз бачив вживу? Ти колись у бою з ним стикався? Ми ж країна сильних, розумних, волелюбних, а чого ж ми досі не перемогли, якщо вони всі "чмобіки" й неосвічені дурні? 

Цікаво, що про "чмобіків" і про лють до ворога найгучніше говорять диванні експерти в соцмережах.

Шановні, як ви можете знецінювати ворога, якщо взагалі були не дотичні до бойових дій. Я, кадровий військовий, маю на це право. Але я так ніколи не роблю. І справжні нормальні військові ніколи так не думають. 

Богдан Пржегалінський: Ми можемо жартувати про якусь тупу тактику противника. Або для того, щоб підтримати бойовий дух побратимів, в колі своїх я можу назвати росіян "півниками". Це теж певною мірою знецінення, бо ми ж розуміємо, що означає так назвати людину з країни, яка дотепер живе тюремними поняттями

Я зневажливо ставлюся до них як до людей, які прийшли на мою землю, вбивають моїх співвітчизників, жінок, дітей. Я їх ненавиджу, але не можу знецінювати їх як фахівців військової справи. 

Тому що скільки вони існують, стільки воюють у різних куточках світу. Навіть після Другої світової: В'єтнам, Єгипет, Афганістан, Сирія, перша і друга чеченські кампанії, Придністров'я, Абхазія, напад на Грузію в 2008 році. Це все безцінний бойовий досвід у різних регіонах, у різній місцевості, неважливо, море це, гори, поле або міська забудова. 

Ті, хто, дивлячись на фото їхніх мобілізованих, відразу почали знецінювати росіян як слабаків – ну, камон! Треба ж розуміти: окрім усього іншого, знецінення ворога знецінює і наші зусилля в боротьбі з цим ворогом. Тому вважаю всю цю кампанію з "чмобіками" ворожою пропагандою, яку підхопили наші "корисні ідіоти" ще 2022-го, не замислюючись над наслідками. 

Читайте також: Дружній вогонь. Як байрактарщина, "фортеця Бахмут", "чмоні" і "Крим до літа" б'ють по своїх

– Коли військові наведуть лад у країні? 

– Тих, хто впевнений, що "військові прийдуть – порядок наведуть" , хочеться запитати: а ви що робите для того, щоб навести лад зсередини, коли інші захищають країну? Беріть і робіть, не розраховуйте зробити це чиїмись руками. Чого ви чекаєте? 

Ми вже дочекалися. Все життя чогось чекаємо. Коли буде хороший президент, коли урожай буде вдвічі більший, коли рак свисне на горі, а золото посиплеться з неба, і ми всі будемо щасливі і багаті, коли самі по собі зникнуть ті, хто крав за нашими спинами, поки ми захищали країну.

Звісно, після закінчення бойових дій, військові вимагатимуть від суспільства певних правил поведінки. Вони повернуться з оголеним відчуттям справедливості і розумінням того, що мають моральне право вимагати.

Вони захочуть якогось фідбеку від тих, кого захищали. А здебільшого цей фідбек якщо і буде, то не такий, як вони собі це уявляли. Увага, до якої звикли військові, перемкнеться на щось інше. Тому треба зробити, щоб вони не відчували себе нікому не потрібними, відпрацьованими і забутими – це вже про державну політику.

Багато хто після закінчення бойових дій захоче залишитися в армії, де вони знайшли себе. Чому на державному рівні замість того, щоб зберігати та заохочувати військових, які багато років тому обрали цей шлях, стали золотим фондом сьогоднішнього війська, вистояли, яких залишилося дуже мало, віддають перевагу тимчасовим ін'єкціям.

Як кадровий військовий я розумію, чому ухвалили рішення, яке заохочуватиме контрактників у віці 18–24 років. Але чому ми забуваємо про тих, хто служив все своє життя, віддавав найцінніше – свій час, здоров'я? Ніколи не були в СЗЧ, не бачили своїх родин скільки років, не приділяли уваги своїм дітям. Чому ми пам'ятаємо й ідеалізуємо лише тих, хто загинув, чому не живих? 

Ми намагаємося затикати дірки, вприскувати нову кров, латати пробитий корабель замість того, щоб будувати міцну систему боєздатних військ. Це ж також про підвищення престижу військової служби, і про виховання. Не все тут вирішують гроші.

Ми бачимо відео, де на Хрещатику зустрічають молодих людей віком від 16 до 25 років, і питають такі банальні речі: де Авдіївка знаходиться або Бахмут, про які всі світові новини кричали. І вони не знають. Ти стільки втратив часу, здоров'я, нервів, стільки побратимів, а людина не те, що не цінує, вона навіть просто не знає. Це боляче бачити.

[BANNER4]

– Що ви будете робити в перший день після війни?

– Проблема цього питання в тому, що для багатьох "після" може ніколи не настати. Тому жити треба тут і зараз.

На жаль, стан війни є для нас перманентність, і треба навчитися жити з цим тут і зараз. Тоді буде легше, ніж якщо ви будете сидіти, горювати і думати, коли ж це все закінчиться, або тішити себе невиправданими ілюзіями.

В цьому сенсі прикладом для нас може бути Ізраїль. Люди, які не мали своєї території, країни, мали тільки біди протягом існування, все їхнє свідоме життя їх оточують вороги. Їхній перманентний стан – це війна, але це не заважає їм жити своє життя сьогодні, не відкладаючи його на перший день "після".

Українцям варто прийняти, що війна для нас це не тимчасовість. Треба розуміти, що війна – це не лише бойові дії. Війна – це те, що змінює нас як особистостей, змінює наші цінності. Можливо, тому що я це все прийняв, питання про перший день "після війни" мене не дратує. Багато років тому війна стала невід'ємною складовою мого життя, сформувала мене як людину. 

Коли закінчиться активна фаза війни, я прийму крайній автомат свого мобілізованого бійця в кімнату для зберігання зброї, випишу йому документи про звільнення з військової служби; люди повернуться додому, до своїх родин, до свого життєвого шляху, обраного ними самими, а не нав'язаного обставинами. Можливо, потім буде можливість трішки відпочити. І все. 

А для мене війна не закінчиться ніколи. Принаймні до того моменту, як на східному кордоні існуватиме Росія в її теперішньому вигляді.

Михайло Кригель, УП