Зміст1. Суть Оттавської конвенції та перебіг її денонсації 2. Позиція США: що може змінитися3. Демілітаризована зона (DMZ) у Кореї як елемент стримування: де можна відтворити її аналог та яким чином4. Приклад Кореї для України: дипломатія, виклики та технічні деталіКоаліція протипіхотних мін: червневий вихідВідповідно до статті 20 Оттавської конвенції, будь-яка держава-учасниця може припинити свою участь, подавши письмову нотифікацію Генеральному секретарю ООН – депозитарію Конвенції. Вихід набуває чинності через шість місяців після отримання такого повідомлення. До цього моменту всі зобов’язання залишаються чинними в повному обсязі.У червні 2025 року країни Балтії завершили всі внутрішні процедури денонсації та подали відповідні нотифікації. Фінляндія у червні також провела внутрішню процедуру, однак станом на початок липня нотифікація депозитарію ще не була підтверджена. Польща в червні схвалила денонсацію Конвенції у Сеймі; тепер документ має пройти Сенат, після чого стане можливою нотифікація ООН.В Україні Президент у червні своїм указом ввів у дію рішення РНБОУ про вихід із Конвенції. У політичному та воєнному сенсі це вже розширює можливості України як на полі бою, так і в контексті взаємодії з партнерами. Водночас, відповідно до Закону України “Про міжнародні договори України”, дії міжнародного договору, який набув чинності у формі закону (у випадку Оттавської конвенції – Закон №2566-IV від 18.05.2005), потребує ухвалення окремого закону про денонсацію. Лише після цього Україна зможе надіслати офіційне повідомлення депозитарію – Генеральному секретарю ООН.Таким чином, на початку 2026 року країни Балтії, Фінляндія, Польща та Україна можуть виявитися об’єднаними у своєрідну “коаліцію протипіхотних мін” для стримування російських територіальних зазіхань. Така коаліція, ймовірно, існуватиме впродовж тривалого часу – на тлі збереження загальноєвропейського курсу на заборону протипіхотних мін. Держави-учасниці Оттавської конвенції, до яких (станом до виходу країн Балтії, Фінляндії та Польщі) належать усі країни ЄС і майже всі країни НАТО (за винятком США), зобов’язані утримуватися від будь-якої форми участі у виробництві протипіхотних мін іншими державами. Це випливає зі статті 1(1)(c) Конвенції, яка забороняє сприяти, заохочувати або спонукати до здійснення будь-якої діяльності, забороненої цим договором. Відповідно, навіть непряме фінансування, технологічна підтримка, участь у виробничих ланцюгах або толерування діяльності компаній, що беруть участь у виробництві протипіхотних мін, становить порушення зобов’язань сторін Конвенції.Таким чином, країни ЄС і НАТО, які залишаються учасниками Оттавської конвенції, будуть юридично обмежені у можливості допомагати, постачати компоненти чи фінансувати будь-яку діяльність, пов’язану з протипіхотними мінами, на користь держав, що вийдуть з Конвенції – навіть якщо така співпраця здійснюється в межах загального оборонного партнерства.Відновлення виробництва протипіхотних мін, ймовірно, відбуватиметься локально, коштом самих держав, – як у національному, так і в коопераційному форматі між Україною, Польщею, Фінляндією та країнами Балтії.Протипіхотні міни і СШАСеред учасників Оттавської конвенції немає США та Республіки Корея. Обидві країни з самого початку дотримуються виняткової позиції, обґрунтованої міркуваннями національної безпеки, попри загальну міжнародну стигматизацію протипіхотних мін.Американська політика щодо таких мін існує давно, проте її зміст змінювався залежно від політичної адміністрації. У 2014 році адміністрація Барака Обами оголосила про відмову від використання протипіхотних мін за межами Корейського півострова, залишивши чинним так званий «корейський виняток». У 2020 році адміністрація Дональда Трампа скасувала це обмеження, дозволивши застосування неперсистентних протипіхотних мін у всьому світі, залежно від військової доцільності. У червні 2022 року адміністрація Джо Байдена відновила політику Обами – знову обмеживши застосування протипіхотних мін лише територією Корейського півострова та заявивши про прагнення дотримуватись положень Конвенції, хоч і без формального приєднання.Станом на 2025 рік адміністрація другого терміну Дональда Трампа не оприлюднила оновлену політику щодо протипіхотних мін. Водночас можна припустити, що залишаються чинними положення, встановлені у 2020 році, які є менш обмежувальними, ніж політика адміністрації Байдена.У 2022–2023 роках США передали Україні близько 10 200 артилерійських снарядів типу RAAMS (Remote Anti-Armor Mine System). Кожен снаряд калібру 155 мм розсіює дев’ять протитанкових мін, які самознищуються через визначений проміжок часу – зазвичай від 4 до 48 годин. Ці боєприпаси дозволені Оттавською конвенцією, оскільки її заборона стосується виключно протипіхотних мін. Як держава-учасниця, Україна не порушила зобов’язань, а використання RAAMS сприймалося як легітимний інструмент стримування бронетанкових підрозділів Росії без порушення норм міжнародного гуманітарного права.У листопаді 2024 року США вперше передали Україні протипіхотні міни у вигляді артилерійських снарядів ADAM (Area Denial Artillery Munition), зокрема модифікацій M692 і M731. Кожен такий снаряд містить 36 мін із спусковими дротами, які активуються навантаженням у 405 грамів. Попри те, що ці міни класифікуються як «неконсервовані» (non-persistent), оскільки їхня активність обмежується зарядом батареї (близько 48 годин для M67 і 4 години для M72), сам вибуховий заряд залишається небезпечним до моменту фізичного знешкодження. Адміністрація Джо Байдена обґрунтувала це постачання обмеженим строком дії, високою точністю й тим, що Україна дотримується відповідальної політики щодо застосування такої зброї. Втім, із юридичного погляду це вже виходило за межі обмежень Оттавської конвенції, учасницею якої на той момент залишалася Україна.Республіка Корея, так само як і США, не є стороною Оттавської конвенції. Її уряд послідовно підкреслює, що повна заборона протипіхотних мін є неприйнятною в умовах постійної загрози з боку КНДР. Мінні поля вздовж демілітаризованої зони залишаються ключовим елементом стримування потенційного наступу з півночі. Сеул неодноразово заявляв, що можливість приєднання до Оттавської конвенції розглядатиметься лише після встановлення стабільного й тривалого миру на Корейському півострові.фото: news.ssbcrack Пояс безпеки: міни в демілітаризованій зоні Кореї та на східному фланзі НАТОДемілітаризована зона (DMZ) у Кореї простягається на 250 км уздовж 38-ї паралелі та має номінальну ширину 4 км. Водночас не вся ця територія є щільно замінованою. Основна зона мінування зосереджена в смугах глибиною приблизно 1,5–2 км, укріплених огорожами, вогневими позиціями та системами спостереження.За даними уряду Південної Кореї та міжнародних джерел, на південному боці DMZ і в прилеглій зоні цивільного контролю (CCZ) розміщено приблизно 1,27 млн мін, переважно протипіхотних типів, таких як M14 і M16A1. Вони закладені більш ніж у 500 підтверджених мінних полях, із щільністю, що перевищує 12 000 мін на квадратний кілометр у найбільш укріплених ділянках. Крім того, існують непідтверджені або некартографовані мінні поля, що залишилися з часів Корейської війни та ранніх розгортань сил США, що збільшує загальну площу замінування до понад 114 км².Логіка побудови корейських мінних полів полягає в обмеженні маневру противника через створення заборонених зон, економії особового складу шляхом зменшення потреби в постійному патрулюванні, уповільненні наступу для підготовки вогневого ураження та створенні психологічного ефекту завдяки наявності "мертвих зон" навіть у мирний час.Екстраполяція логіки DMZ і CCZ на східний фланг НАТО та Україну – з огляду на подібність тактики наступу КНДР і РФ – дозволяє оцінити приблизну кількість протипіхотних мін, яка може знадобитися Україні, Польщі, Фінляндії та країнам Балтії у разі розгортання власного виробництва.Якщо Україна прагнитеме створити систему мінно-інженерного стримування, подібну до корейської, вздовж своїх найуразливіших східних і північних кордонів (загальною довжиною близько 1 000 км), це вимагатиме значного обсягу мін. Пояс завглибшки 2 км уздовж 500 км пріоритетного фронту охопить 1 000 км² і потребуватиме близько 12 мільйонів мін. Повне покриття всієї 1 000-кілометрової лінії подвоїло б цю цифру – до 24 мільйонів. Навіть обмежене мінування ключових напрямків можливого вторгнення потребуватиме, ймовірно, від 6 до 12 млн мін.У Польщі стратегічний акцент зосереджено на 400-кілометровому кордоні з Білоруссю. Застосування корейської моделі мінування з глибиною 2 км потребуватиме укриття 800 км², що відповідає близько 9,6 млн мін. Якщо мінування буде зосереджено на 200–300 км найбільш уразливих ділянок, потреба зменшиться до 4–5 млн.Естонія, Латвія та Литва разом мають близько 900 км сухопутного кордону з Росією та Білоруссю. Значна частина цієї території охоплює болота, ліси та вузькі транспортні коридори. Пріоритетне мінування 600 км цього фронту з глибиною 2 км покриє 1 200 км² і вимагатиме приблизно 14,4 мільйона мін. Більш вибірковий підхід до 400 км усе одно потребуватиме близько 10 мільйонів.Фінляндія має найдовший сухопутний кордон із Росією серед країн ЄС і НАТО – приблизно 1 300 км. Однак не вся ця територія однаково вразлива. Якщо пріоритет буде надано 600 км, пояс глибиною 2 км покриє 1 200 км² і потребуватиме близько 14,4 млн мін. Обмеження цієї зони до 400 км зменшить площу до 800 км², а потребу – до 9,6 млн мін. У сукупності, повне відтворення корейської моделі для України, Польщі, країн Балтії та Фінляндії вимагало б понад 55 млн мін.Це створює значні виклики у сфері виробництва, логістики та політичної доцільності. Натомість модель із нижчою щільністю може бути більш реалістичною. Якщо зменшити щільність до 6 000 мін на квадратний кілометр, скоротити довжину мінних ліній і доповнити систему сучасними засобами дистанційного спостереження, управління вогнем і швидкого мінування, країни можуть створити ефективний стримувальний бар’єр за прийнятних витрат.За такої моделі Україна потребуватиме приблизно 6 млн мін для поясу в 1 000 км². Польща – близько 3,6 млн для 600 км². Країни Балтії – 4,8 млн для 800 км². Фінляндія – ще 4,8 млн мін для пріоритетних 800 км². Ці обсяги залишаються значними, але є досяжними в межах кількох років за умови стабільного національного виробництва або міжнародної кооперації.Оцінка потреби в мінах для стримування рф на східному фланзі НАТО.Уроки Кореї для України та головні викликиСтаціонарна мінно-інженерна оборона може бути ефективним засобом стримування, якщо вона інтегрована в багаторівневу систему, що включає спостереження, сили швидкого реагування та чітко визначені правила застосування. Південна Корея розмістила свої мінні поля в межах ширшої мережі огорож, сенсорних систем та інженерних загороджень. Така синергія пасивної та активної оборони дозволяє утримувати лінію з меншими силами, заощаджуючи ресурси без втрати контролю над лінією розмежування або кордоном.Водночас щільно замінована і фортифікована демілітаризована зона несе ризики, пов’язані з довготривалим мінуванням. Перший виклик – необхідність ретельного картографування й підтримання обізнаності про розташування мінних полів упродовж десятиліть. Нині Республіка Корея змушена витрачати значні ресурси на розмінування та моніторинг застарілих, некартографованих ділянок.Другий виклик пов’язаний із дипломатичною ціною. Європейські країни, які нині виходять з Оттавської конвенції, можуть не отримати такого ж рівня міжнародного розуміння, як Республіка Корея. Політика мінування активного чи потенційного фронту з Росією потребуватиме додаткових пояснень – щодо терміновості, прив’язки до конкретної загрози та впровадження зрозумілих механізмів контролю.Третій виклик стосується обмеженості мін як самодостатнього засобу оборони. Демілітаризована зона Кореї засвідчує, що статичні мінні поля не можуть замінити потреби у мобільності, гнучкості та технологічній адаптації. Сьогодні Південна Корея поступово зменшує залежність від мін, впроваджуючи автоматизовані сенсорні мережі, безпілотні платформи та високоточні далекобійні засоби ураження. Для України, Польщі та країн Балтії, де лінія фронту є динамічною, а загрози постійно змінюються, надмірна ставка на стаціонарні мінні бар’єри може створити вразливості, якщо вона не буде збалансована маневровими спроможностями та системами розвідки, спостереження й цілевказання.Четвертий виклик пов’язаний із політичним та ідентифікаційним значенням мін. Зона DMZ демонструє, що мінні загородження формують не лише безпекове середовище, а й політичну уяву про межі. Фортифікована демілітаризована зона, яка не має статусу міжнародно визнаного кордону, стала для Кореї символом тривалого – а можливо, й незворотного – поділу. В українському контексті оборонне мінування повинне уникнути перетворення на де-факто кордон із тимчасово окупованими територіями.У разі розгортання таких мінних полів вони мають супроводжуватися політикою поступового розмінування після реінтеграції територій, прозорими процедурами та зобов’язаннями щодо мінімізації ризиків для цивільного населення.