Українська адвокатура має самоврядний статус. Це означає, що як правнича інституція вона керується не державою, а обраними самими ж адвокатами органами самоврядування. Найголовніші з них — Рада адвокатів України (РАУ) та Вища кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури (ВКДКА). Очолює ж адвокатуру виборна особа — Голова РАУ, яка за сумісництвом є також Головою Національної асоціації адвокатів України (НААУ). До складу цієї Асоціації включаються всі без винятку адвокати разом із набуттям професійного статусу.

Вітаю, щойно ви прослухали базовий курс із внутрішнього устрою адвокатури України. Та ось ще декілька важливих деталей, які допоможуть вам зрозуміти те, про що йтиметься далі.

Перше. Для обрання складу РАУ, ВКДКА та Голови РАУ/НААУ потрібно скликати та провести зʼїзд адвокатів України, делегати на який обираються за квотним принципом від кожного регіону. Це чимось нагадує систему виборів Президента Сполучених Штатів.

Друге. Строк повноважень членів органів адвокатського самоврядування, а також Голови РАУ/НААУ становить пʼять років. Одна й та сама особа не може обіймати певну посаду більше двох строків підряд. І тут також можна провести паралель із інститутом президентства.

Третє. Лідія Павлівна Ізовітова вперше була обрана Головою РАУ/НААУ 17 листопада 2012 року, а вдруге — 9 червня 2017 року. Строк її повноважень сплив у листопаді 2022 року, однак зʼїзд адвокатів України для обрання нового керівництва адвокатури досі не проведений. Пояснення цьому факту, яке пропонує адвокатам і суспільству НААУ, — безпекові ризики, обумовлені війною, а також повна чи часткова окупація декількох областей України, що унеможливлює належне представництво всіх рад адвокатів регіонів.

Найцікавіше, що в питанні продовження здійснення повноважень після спливу строків НААУ апелює саме до аналогії зі статусом Президента України в умовах війни (так званий принцип "континуїтету", або ж безперервності влади). Якщо Володимир Зеленський може продовжувати здійснювати владу після того, як строк його п’ятирічного терміну сплив 20 травня 2024 року, то чому Лідія Ізовітова — ні?

Ця доволі проста, на перший погляд, логіка є украй маніпулятивною і слугує лише одній меті — не дати адвокатурі отримати новий легітимний склад органів самоврядування. Бо інакше це означатиме кінець епохи однієї людини, яка дуже не хоче втратити свою посаду і, щонайголовніше, вплив. Та недостатньо просто вказати на маніпуляцію. Важливо пояснити, у чому вона полягає.

На відміну від статусу Голови держави, чиї повноваження прямо залежать від можливості проведення загальнонаціональних виборів (які, як відомо, прямо заборонено проводити під час війни), статус Голови РАУ/НААУ такими законодавчими обмеженнями не обтяжений. Направду, не існує жодного закону або підзаконного акта, який забороняв би проведення зʼїздів представників самоврядних професійних організацій у період дії правового режиму воєнного стану. І яскравим свідченням цього є те, що свої зʼїзди після 24 лютого 2022 року організували та провели органи суддівського й прокурорського самоврядування, а також приватні виконавці.

Позиція НААУ щодо безпекових ризиків проведення адвокатського зʼїзду — мовляв, зібрання великої кількості делегатів в одному місці може стати привабливою мішенню для росіян — виглядає зручним виправданням для того, аби залишити все як є. По-перше, тому що на четвертому році війни Україна має більше ніж достатню кількість успішних представницьких заходів, проведених у віддалених від фронту регіонах із використанням підземних укриттів. А по-друге, тому що профільний Закон "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" жодним чином не забороняє провести адвокатський зʼїзд в онлайн-форматі.

Направду, цей Закон взагалі не визначає жодних обовʼязкових форм для проведення цього заходу, делегуючи вирішення всіх організаційних питань самим же адвокатам через рішення РАУ. А це означає, що за наявності бажання члени Ради адвокатів України цілком спроможні ухвалити рішення, які дозволять проводити будь-які звітно-виборні заходи органів адвокатського самоврядування у дистанційному режимі. Благо, що сьогодні вже є чимало програмних засобів, які дозволяють проводити відеоконференції за участі великої кількості учасників, а також надійно ідентифікувати їхні особи.

Своєю чергою, виправдання неможливості проведення зʼїзду російською окупацією суперечить практиці роботи тієї ж таки НААУ, позаяк переобранню пані Ізовітової на другий термін у червні 2017 року жодним чином не завадив факт путінської анексії Криму, а також збройне захоплення значних частин Донецької та Луганської областей із утворенням там проксі-суб’єктів так званих "ДНР/ЛНР". А з урахуванням того, що вибори органів адвокатського самоврядування відбуваються за квотним принципом через обрання делегатів, демонстрація стурбованості неможливістю адвокатів з окупованих територій взяти участь у зʼїзді виглядає відвертим блюзнірством.

Хай там як, а призначати дату найважливішого адвокатського звітно-виборного заходу члени РАУ не поспішають. І той самоврядний статус адвокатури, за який свого часу йшла запекла боротьба, схоже, зіграв із нею злий жарт. Держава не зважає на ситуацію з узурпацією повноважень діючими членами органів самоврядування, бо не має ні бажання, ні механізмів для реагування. Самі ж адвокати опинилися в заручниках обраних ними ж самими представників, які просто не виконують закон, виправдовуючи свою бездіяльність війною.

Та антикризовий план дій все ж існує. Можна стверджувати, що їх навіть два.

Перший — демократичний, полягає у проактивних діях адвокатів усередині спільноти, які можуть запустити передбачений законом механізм самостійного ініціювання та проведення зʼїзду. Для цього необхідно документально оформити вимогу не менш як однієї десятої від загальної кількості адвокатів, тобто зібрати близько 7 000 підписів. Або ж ініціювати зʼїзд можуть не менше третини від загальної кількості регіональних рад адвокатів, чия легітимність наразі теж перебуває під питанням.

Це завдання є доволі складним, проте не є нездійсненним. Принаймні, своїми останніми рішеннями РАУ/НААУ робить усе для того, аби невдоволення діями самоврядування серед адвокатів зростало. Тут варто згадати і підвищення кількості обовʼязкових залікових годин для щорічного підвищення кваліфікації, і спроби притягнення до дисциплінарної відповідальності адвокатів-військовослужбовців ЗСУ за незупинення професійного статусу на час мобілізації, і безсилу реакцію на порушення професійних прав адвокатів з боку правоохоронців та ТЦК, і репутаційні кризи, повʼязані з журналістськими розслідуваннями зв’язків із колаборантами та зрадниками. Фактично, для реалізації цієї ініціативи бракує лише гучного голосу організованої професійної спільноти — на кшталт незалежних громадських організацій, якими є Асоціація правників України чи Асоціація адвокатів України. Та цей голос поки що не пролунав.

Тому другий антикризовий план – патерналістський , передбачає пряме втручання держави, є менш демократичним, але потенційно більш реалістичним. І полягає він у зміні положень чинного Закону "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", зокрема в частині формування органів адвокатського самоврядування та механізму їхнього обрання. Приміром, положеннями нового закону можна прибрати радянський рудимент квотних виборів із делегатами, а натомість запровадити прямі вибори до органів адвокатського самоврядування із застосуванням онлайн-механізмів, що дадуть змогу висловити свій голос кожному адвокату. Це питання, до речі, становить зміст Дорожньої карти з приєднання України до ЄС у сфері юстиції. Тож так чи інакше — цим змінам бути. Питання лише в тому — коли?

Адвокатура є украй важливим елементом правової системи держави, позаяк без неї неможливе забезпечення справедливого та законного правосуддя. Без права на захист немає сенсу говорити про суд. Водночас адвокати, хоча й можуть цілком існувати взагалі без будь-яких органів самоврядування, все ж є більш потужною силою, коли об’єднані у професійні організації. І тут важливим є те, що саме через структуру виборних органів самоврядування адвокати мають змогу впливати на державний механізм, делегуючи своїх представників до Вищої ради правосуддя та Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Тому йдеться не лише про суто внутрішні питання адвокатів. Мова йде про реальні важелі впливу на державну владу у сфері правосуддя, яка, так чи інакше, зачіпає всіх.

Саме тому ситуація, коли ці важелі впливу вже третій рік поспіль не випускають зі своїх рук люди, чиї повноваження давно скінчилися, є відверто некрасивою і нездоровою. І хоча існують чималі шанси, що замість нинішньої голови НААУ місце очільника адвокатури займе не менш одіозна постать, Лідія Ізовітова все одно має піти. Тому що так велить Закон і демократичні засади нашого суспільства, встановлені Конституцією.

Тому, якщо Лідія Павлівна дійсно живе інтересами адвокатури як інституції та спільноти, найкращим рішенням для неї було б піти на цей крок самостійно. Бо в іншому випадку існує чималий ризик того, що в ситуацію втрутиться держава. А такі сценарії ніколи не залишали попередній обсяг автономії та самостійності незмінним.

Дмитро Остапенко