1 серпня 1975 року в місті Гельсінкі лідери 35 країн, зокрема США, Канади, Радянського Союзу та майже всіх держав Європи, підписали документ, який мав стати епохальним – Гельсінський заключний акт. Він не мав сили міжнародного договору в розумінні Віденської конвенції 1969 року і не підлягав ратифікації парламентами. Водночас акт заклав обов’язкові до виконання положення у сфері міжнародного права та сформував морально-політичну основу для європейської архітектури безпеки. Цей документ став каталізатором процесів, що з часом призвели до формування дисидентського руху в країнах соцтабору і краху тоталітарних режимів.

Минуло 50 років. Підписант Гельсінського акта – Російська Федерація як правонаступниця СРСР – веде повномасштабну війну проти України, зневажаючи всі принципи, закладені в ньому. Це не криза документа, а системна руйнація архітектури європейської безпеки.

Що таке Гельсінський акт? Юридична й політична природа документа

Гельсінський заключний акт – це підсумковий документ Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), підписаний 1 серпня 1975 року. Хоча він не був юридично зобов’язуючим міжнародним договором, Акт містив низку політичних зобов’язань, які базувались на нормах міжнародного права. У цьому його феномен: держави не могли ігнорувати взяті на себе обіцянки без наслідків для своєї міжнародної легітимності.

Цікавий факт: СРСР наполягав на тому, щоб Акт мав статус повноцінного договору, аби юридично закріпити непорушність повоєнних кордонів у Європі, зокрема анексію країн Балтії. Західні країни, навпаки, відмовилися надавати такий статус документа, щоб не легітимізувати радянську окупацію. Вони погодилися на формулювання «непорушність кордонів», але не «незмінність», що залишало можливість для мирних територіальних змін у майбутньому (як-от об'єднання Німеччини).

Гельсінський акт започаткував інституційний процес, що згодом еволюціонував у постійну структуру – Організацію з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ).

«Три кошики»: зміст і наслідки

Акт складається з трьох основних частин, відомих як «кошики», та розділу про подальші кроки.

1. Перший кошик: Питання безпеки в Європі, зокрема 10 основоположних принципів, серед яких суверенна рівність, утримання від загрози силою, непорушність кордонів, територіальна цілісність держав, мирне врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи.
2. Другий кошик: Економічна, наукова, технічна й екологічна співпраця між державами.
3. Третій кошик: Права людини, свобода думки, совісті, релігії, доступ до інформації, гуманітарні обміни.

Саме третій кошик став «гуманітарним троянським конем». У СРСР і країнах Варшавського договору почали виникати Гельсінські групи, які на основі цього документа вимагали дотримання прав людини. Зокрема, в Україні у 1976 році була створена Українська Гельсінська група. Її діяльність була не опозицією в традиційному сенсі, а радше формою громадського контролю за виконанням обіцяного. Її діяльність стала одним із каталізаторів розпаду Радянського Союзу.

Єва Кулік-Бєлінська: від студентського протесту до історії опору

Показовим є досвід Польщі. Єва Кулік-Бєлінська, представниця Фундації Стефана Баторія, під час семінару, що відбувся у парламенті Норвегії до 50-річчя з дня підписання Гельсінського акта, згадала, як цей документ призвів до створення руху «Солідарність». Вона, тоді ще 19-річна студентка Ягеллонського університету, вперше почула про страйки в кількох містах Польщі. В 1976 році робітники вийшли на масові протести, їх побили, заарештували і катували. У травні 1977 року поліція до смерті побила одного з активістів, який збирав гроші для постраждалих родин. Це стало точкою неповернення – саме тоді Єва приєдналася до руху.

«Коли ми апелювали до прав людини – ми апелювали до Гельсінських угод. Влада підписала цей документ, отже, ми мали право вимагати його дотримання. Це була не опозиція – це був громадський контроль», – підкреслила вона.

За її словами, “Солідарність” стала платформою для солідарності між соціальними групами – студентами, робітниками, інтелігенцією: «Ми вірили, що те, що ми робимо, є законним. Вони не могли сказати, що це незаконно, тому що вони підписали цю угоду».Її досвід показує, що справжній злам починається не з великих декларацій, а з моменту, коли люди вірять: підписана обіцянка – це більше, ніж формальність. Це зобов’язання. І якщо держава не виконує його, суспільство має повне моральне право вимагати. Гельсінський акт у цьому сенсі став не лише зовнішнім документом, а й внутрішнім дозволом на гідність і дію.

Право як зброя. І як ілюзія

Сьогодні ми спостерігаємо, як принципи, що надихали польських і українських дисидентів, більше не стримують агресора. У 2014 році Росія окупувала Крим і розпочала війну на Донбасі, а в 2022 році – повномасштабне вторгнення. Кремль спотворено використовує окремі принципи Акта (наприклад самовизначення), щоб виправдати окупацію. Але документ чітко вказує: самовизначення має реалізовуватися лише відповідно до міжнародного права і з повагою до територіальної цілісності.

Ольга Айвазовська: коли механізми втрачають ефективність, на перший план виходить відповідальність

Через пів століття ми знову стикаємось із тією самою дилемою: чи можуть моральні зобов’язання без механізмів виконання зупинити руйнування? І якщо відповідь – ні, то що має стати новим Гельсінкі у XXI столітті?

Відповідь на це питання пролунала на згаданому вище семінарі. Ольга Айвазовська, голова правління Громадянської мережі Опора, виступила з критичним, але чесним аналізом неспроможності ОБСЄ реагувати на воєнну агресію та знецінення міжнародного права.

Вона наголосила, що ще з 2014 року, коли почалася російська агресія проти України, ОБСЄ, попри свій мандат, не змогла стати інструментом впливу. Не лише через політичні суперечності між державами-членами, а передусім через відсутність спроможності діяти там, де це найнеобхідніше: «Якщо ви не маєте доступу до місць, де катують людей, то ваш голос має бути ще гучнішим. Але він не був таким».

Айвазовська згадала свій досвід участі в Мінському процесі: неодноразові візити до Мінська, спостереження за роботою Спеціальної моніторингової місії на Донбасі, яка, не маючи доступу до окупованих територій, фіксувала лише те, що відбувалося на підконтрольній Україні частині. Така «асиметрія доступу» стала символом ширшої проблеми – беззубості міжнародної системи, яка не має механізмів для змусити агресора нести відповідальність.

Особливе обурення викликала бездіяльність ОБСЄ у справі своїх власних співробітників – громадян України, яких Росія утримує у в’язницях на території Сибіру. «Подивіться на фото українців після обміну полоненими, і тоді ви зрозумієте, що три роки в російській тюрмі – це втрачене здоров’я і моральні травми», – підкреслила Ольга.

Окрему увагу Айвазовська приділила структурній кризі самої організації: заморожений з 2021 року бюджет, заблокована діяльність ключових інституцій, відхід окремих держав – зокрема США – від фінансування спостереження за виборами. «Гнучкі цінності означають відсутність цінностей», – зазначила вона, наголошуючи, що демократичні інституції не можуть вижити без стійкої політичної волі.

Завершуючи свій виступ, глава Опори заявила: «Для України сьогодні зупинити війну означає припинити самооборону відповідно до Статуту ООН. Це означає, що всі ми, українці, будемо вбиті або опинимося під окупацією».

Гельсінкі більше не достатньо. Україні потрібна система, яка здатна діяти

Утопічна віра в те, що сама лише норма – без політичної волі, інституційної спроможності та реальних механізмів дії – здатна стримати агресора, виявилася небезпечною ілюзією. Гельсінський акт, як і багато інших фундаментальних документів ХХ століття, залишив нам не лише спадщину цінностей, а й приклад того, що відсутність інструментів примусу та відповідальності здатні призвести до їх повного нівелювання. Сьогодні ми спостерігаємо саме це: Російська Федерація як підписант Акта системно й демонстративно порушує кожен його принцип – і залишається в колі міжнародної легітимності.

Пів століття тому декларація стала моральним орієнтиром і дала поштовх дисидентським рухам, які згодом змінили Європу. Сьогодні ж Україні потрібно більше, ніж історичні символи. Потрібна трансформація глобальної архітектури безпеки. Потрібна відмова від ідеї уявної нейтральності, яка на практиці завжди грає на боці агресора. Потрібне середовище, в якому міжнародні норми не лише декларують, а й захищають – через механізми, процедури, санкції, спільні дії.

Ця трансформація має початися з чесного переосмислення: що саме ми захищаємо – принципи чи інституції? Чи маємо ми достатньо сміливості, щоб перетворити моральне зобов’язання на реальну відповідальність? І чи готові ми будувати нову систему, де право і безпека знову означають одне й те саме?

Для України відповідь очевидна: або ми разом із партнерами знайдемо нові механізми, здатні діяти, або дозволимо, щоб ідеали, які пів століття тому надихнули мільйони, остаточно втратили силу.

Катерина Шоботенко, комунікаційниця Громадянської мережі Опора