Одні вважають, що треба відверто говорити з Заходом (урядами, міжнародними організаціями, інвесторами тощо) про наші проблеми, про провали реформ, бо це єдиний спосіб спонукати українську владу до вирішення цих проблем і втілення цих реформ — адже почути суспільство вони не здатні, тож хай почують західних партнерів. А без вирішення цих кричущих проблем неможливо досягти перемоги. Тож треба відверто говорити про корупцію, про провали з верховенством права, про незаконний тиск на бізнес тощо. По суті, ці люди просять міжнародних партнерів тиснути на українську владу й не давати їй грошей, якщо не будуть зроблені рішучі й, що важливо, давно обіцяні кроки в цих напрямках.

Другі вважають, що треба передусім забезпечити Україні надходження необхідної суми грошей, бо інакше Україна просто впаде. А будь-які розмови про корупцію та невиконані обіцянки безумовно призведуть до скорочення допомоги, та ще й посилюють позиції наших недругів супротив наших симпатиків серед західного й міжнародного істеблішменту, та ще й дають поживу російській пропаганді. Якщо економіка й фронт не витримають, все буде марно.

Перші звинувачують других (частіше негласно, але й публічно) в прислужуванні владі, може, навіть, із власним інтересом. Другі звинувачують перших у нехтуванні суспільним інтересом, у власних амбіціях та схильності говорити замість робити. Обидві сторони звинувачують одна одну в тому, що опоненти живуть в ілюзорному світі й не бажають дивитися правді в очі.

Очевидно, чимало тих, хто в Римі, намагаються пройти серединним шляхом. І гроші просити, і про проблеми говорити. Щоб партнери допомогли Україні вирішити проблеми, тиснучи на владу, тільки тиснули не сильно, бо інакше завалимося; а гроші щоб дали обов’язково в повному обсязі. Теоретично це можлива стратегія поведінки, а практично залежить від особистих талантів передати співрозмовникам дві суперечливі ідеї одночасно й переконати, що вони нормально поєднуються. Співрозмовники також не ідіоти, мають досвід, добре поінформовані та все розуміють. Такий собі сеанс дипломатичної шизофренії.

І це лише один приклад великої дилеми "говорити чи мовчати".

Аналогічна дискусія розгорнулася щодо того, чи можна критикувати українську владу за провали в мобілізації. Одна сторона каже: не можна критикувати, бо така критика зриває мобілізацію, остаточно демотивує суспільство, дає поживу російській пропаганді й ставить під загрозу існування країни. Інша сторона каже: потрібно критикувати, бо все вже зірвано, і якщо терміново не почати виправляти, то це ставить під загрозу існування країни; а виправляти проблеми можна почати лише тоді, коли про них голосно кричати, бо інакше ігнорують. Одні кажуть: замовкніть, бо ви граєте на руку ворогу. Інші кажуть: мовчати — це грати на руку ворогу.

Таких гострих тем існує чимало. Популярний приклад — місцеве самоврядування. Говорячи про корупцію в місцевому самоврядуванні, ви допомагаєте центральній владі остаточно усунути місцевих лідерів, сконцентрувати всю владу й усю корупцію у своїх руках і вести країну до поразки. Замовчуючи корупцію в місцевому самоврядуванні, ви безпосередньо захищаєте корупціонерів і допомагаєте їм вести країну до поразки.

Засадничою основою, що породила всі ці суперечки, очевидно, є те, що в нормальній країні в нормальний період часу влада або робить необхідні речі, або програє вибори. Якщо війна й вибори неможливі, а влада відмовляється вирішувати проблеми, ми маємо замкнене коло, клінч. Ми є демократичним суспільством з автократичною владою в умовах неможливості її змінити — така химера є нежиттєздатною.

Чи зможемо ми розв’язати цю дилему?

Тут кожен має обрати свій шлях. Наприклад, чимало людей вважають, що в умовах війни має бути, по суті, авторитарна система управління, інакше не вижити. Кожним питанням опікуються відповідні посадові особи. Інші особи зовні на це вплинути не можуть. Якщо відповідальним особам знадобиться чиясь думка — вони спитають. Не спитають — ідіть займаєтеся своїми справами, бо інакше ви просто шкодите. Демократія, зворотній зв’язок, громадянське суспільство — все це має бути на паузі в час війни. (Це все не карикатура, а цитата з учорашньої дискусії про проблеми мобілізації.)

На щастя, в нашій країні все не так. Бо ми встояли тому, що ми є демократією вільних громадян, а не авторитаризмом мовчазних підданих. Бо всі зміни робляться виключно завдяки тим, хто робить сам, коли не просять, і тероризує відповідальних осіб, які не питають, не хочуть і відмахуються. Ми встояли завдяки всьому тому, що є протилежним авторитаризму: завдяки горизонтальним зв’язкам, порушенню ієрархій та статутів, децентралізованим швидким інноваціям та вільним економічним суб’єктам, відкритому обговоренню проблем, децентралізації й місцевому самоврядуванню, багаторівневій народній дипломатії тощо. Якби все робилося "як положено", лінія бойового зіткнення вже могла би бути по Збручу.

Якби великій авторитарній країні протистояла маленька авторитарна країна, в чому могла би тоді полягати надія на перемогу?

Надія на перемогу полягає в протилежному — в тому, щоб зберегти й примножити демократію, горизонтальність, інноваційність, децентралізацію і все те, що є антитезою авторитаризму. Це єдиний шлях подолати значно більшу й потужнішу силу. Давид не зміг би перемогти Голіафа у двобої на мечах.

Тож мій вибір випливає навіть не з цінностей, а з прагматичного розуміння джерела нашої сили. Не мовчати, говорити. Піднімати питання, про які тебе не просять. Робити те, що потрібно і можеш, навіть коли посадовці проти. Відкрито обговорювати проблеми мобілізації, корупції, управління тощо. Говорити з західними партнерами відверто про те, як разом тиснути задля вирішення проблем. Не миритися з авторитаризмом в жодній точці.

Це єдиний шлях до перемоги.