Якщо бюджети Росії на інформаційну війну в сотню разів більші, то за рахунок чого Україна все ж здатна відбитися від інформаційної навали раш*зму? Таке питання я колись поставив на конференції зі стратегічних комунікацій.

Очевидно, що в України є свої точки сили, які «чарівним чином» допомагали їй зберігатися і за століття панування Московії, і в перші десятиліття незалежності, і в перші дні повномасштабного вторгнення – та й ось уже майже 3,5 роки війни на виснаження.

То що скажуть про російсько-українську війну років так через сто? Можливо, що розпад імперії спричинив низку війн, і одна з найбільших була російсько-українська. Імперський центр спробував утримати свою зону впливу крайніми діями – війною, бо програвав в інших формах впливу. А українці, які століттями не мали своєї держави, але усвідомлювали свою ментальну відмінність від росіян, нарешті захотіли будувати демократичну країну, а не імперію з тиранами – і обрали боротьбу.

Українці були готові воювати за ідеали, за майбутнє для наступних поколінь – без брудного насильства, яке вони переживають зараз. Без безкінечних загарбницьких війн і злочинів вождів-самодурів. Без сектантського мислення, де у будь-якій ситуації є «святі ми (Росія), і неправильні вони», які підлягають підкоренню.

Отже, для майбутніх поколінь усе виглядатиме зрозуміло. Зіткнулися дві ідеї. З одного боку – традиційна імперська, з ідеєю величі, сили: «ми всіх переможемо – захопимо увесь світ». Вона тваринно приваблива і має історичну інерцію п’ятсотрічної імперії, збудованої на постійних завоюваннях. З іншого – ідея свободи, рівності перед законом, демократії, внутрішнього зростання. А також ідея незалежності українського народу, його виходу з багатовікового рабства.

До речі, щодо міфу про «один народ»: сучасні дослідження ДНК (на 2020–2024 роки), принаймні як зазначає GPT-4o, свідчать: українці генетично ближчі до білорусів, словаків і поляків, ніж до більшості росіян. Центральні та східні росіяни мають значну частку фіно-угорського та азійського генетичного впливу, чого в українців майже немає. Йдеться саме про факт генетичної окремішності, а не про те, що хтось кращий чи гірший. Той самий сервіс ДНК MyHeritage показує, що географічні кордони базової етнічної групи Східної Європи (зелений колір на карті) проходять на сході, фактично по межах України та Білорусі. 

Давид проти Голіафа

Хтось скаже: «А хіба в Україні є рівність перед законом, справедливість?» І буде правий. Але тут доречна аналогія: Україна – це молода політична нація часто незграбна, недосвідчена. Вона – як підліток, який, з одного боку, вже має силу, іноді навіть переважає «батьків» (усталені суспільства) у здатності мислити ново, креативно, технологічно, швидко. Але з іншого боку – багатьох елементарних і практичних речей ще не вміє, не розуміє, лінується або боїться. І потребує підказок від досвідчених дорослих.

Росія ж у цій аналогії не підліток, а старший чоловік. Тому він значно вправніший, але злочинець, який так і не зійшов з сумнівної доріжки. То хто заслуговує на підтримку: вбивця з витонченою риторикою та манерами – чи підліток, який ще не завжди вміє чітко висловити себе й свої емоції, організувати своє життя, але який не чинив злочинів і захищається від нападника? Це питання – для любителів розповідей про «українське дикунство».

Саме колонії нерідко здобувають перемогу

Образ нашої війни – це битва молодого Давида проти досвідченого Голіафа. Або вихід євреїв (українців) із єгипетського (московського) рабства. І якщо результат битви з Голіафом ще не остаточно відомий, то вихід з московського рабства вже майже неминучий. Після цієї підлої спроби вбивства й стирання цілого народу важко уявити, що українці коли-небудь це забудуть і знову асоціюватимуть себе з росіянами.

Іронічно, але саме путінізм остаточно створив сучасну політичну українську націю. Глибину нашої трансформації ми ще й самі до кінця не усвідомили.

Скільки ще проіснує цей кремлівський режим – може, чотири роки, до 2029? Хтозна. Але стратегічно він приречений. Він тримається на брехні, а правда, хоч і повільно, але невпинно відвойовуватиме позиції – і в самій Росії. Чесні молоді росіяни з подивом відкриватимуть, що режим тотально бреше.

Історія свідчить: в антиімперських війнах імперія зазвичай сильніша й краще організована за «підлітка»-колонію. Але попри це – саме колонії нерідко здобувають перемогу.

Достатньо подивитися на досвід довгих війн, до яких вже належить і україно-російське протистояння. Маємо приклади: війна Нідерландів проти Іспанської імперії (1568 – 1648) та війна США за незалежність від Британської імперії (1775 – 1783).

По-перше, колишнім колоніям допомогла перемогти нова ідеологічна рамка. Та сама ідея свободи, рівності, прагнення побудувати нову систему управління – без контролю імперського угруповання. Успіх новостворених Нідерландів, з їхньою релігійною толерантністю, торговим розвитком і відсутністю монарха, перетворив країну на один з найбагатших регіонів Європи та своєю чергою надихнув американців створити США та новий демократичний світ.

Отже, антиколоніальні війни – це завжди боротьба слабшого за правду. Але слабший має реальні шанси на перемогу. На ранніх етапах опір часто має вигляд хаотичної мережі різних незалежних груп, які діють з великим ентузіазмом. Але вони мають: 

1. моральну перевагу;
2. є місцевими з відповідними знаннями;
3. отримують підтримку зовнішніх гравців.

Але з часом і нідерландці, і американці у своїх війнах пройшли шлях від хаотичних горизонтальних структур до певної централізації й більш ефективної координації. Нідерландці навіть створили Ост-Індійську компанію – інструмент військово-економічного впливу, що став однією з найбагатших транскорпорацій в історії людства.

Справедлива війна на своїй землі неминуче залучає українців до протистояння агресору – до захисту свого дому та гідності. Ідеться як про фізичну, так і про інформаційно-ідеологічну війну. Відома фраза Наполеона: «У війні моральний дух співвідноситься з матеріальними засобами як три до одного». Креативні, асиметричні тактики дозволяють зрівнювати шанси. Але для перемоги все ж потрібна краща централізація й координація. 

У цьому сенсі Росія перебуває у вкрай невигідній позиції. У тривалій війні на виснаження – всупереч поширеній думці про «неможливість перемогти Росію з її безмежними ресурсами» – саме вона має всі шанси посипатися раніше. Українці борються за свій дім, коли нікуди відступати. Це, ймовірно, розуміють і в Кремлі – звідси розмови про «заморожування» конфлікту для досягнення максималістських цілей іншими методами чи наступними війнами. 

Справедлива війна на своїй землі неминуче залучає українців до протистояння агресору – до захисту свого дому та гідності

Для України ж ключовий виклик – створити систему залучення внутрішніх ресурсів до оборони. Прикро, коли люди роками ховаються вдома, читають раш*стські пабліки про блокпости ТЦК, які їх налаштовують проти України і через недовіру до держави не знаходять форматів, як долучитися до оборони хоч у якийсь спосіб. Це, мабуть, і є однією з головних проблем сьогодні.

Водночас у України є велика ідея, важлива для всього світу. Йдеться про питання: буде світ із правилами – чи без? Саме принцип верховенства права створює стабільність, безпеку та можливість складного розвитку для всіх. Світ, де діє сила закону, а не закон сили. І зрештою – це вигідно всім. Бо імперський, агресивний шлях Росії – якщо не обмежити його зараз – веде до глобальної катастрофи в перспективі десятиліть. До нової світової війни. Ідея-фікс про світове панування через кров, що вкорінилася в колективному несвідомому росіян, так чи інакше до цього приведе. «Ніколи не питай, по кому дзвонить дзвін – він дзвонить і по тобі».

Ми вже бачимо колосальний вплив російських наративів на США, Європу та весь світ. Із певного ракурсу, це схоже на своєрідний реванш Москви над Заходом за програну Холодну війну. А можливо, йдеться про кризу, що виникла під час поступового об’єднання світу в єдиний інформаційний простір. Головне питання зараз – яким буде цей новий світ: чи зможе демократія себе захистити?

Побудувати свій інфосвіт 

Щодо уроку централізації та кращої координації, можливо, Україні потрібен корпус комунікаційників, умовно, на 300-500 людей стратегічно-оперативного рівня. Зараз, як відомо, в нашій армії відбувається масштабування успішних підрозділів – створення корпусів. То чи не потрібно масштабувати ефективних керівників страткому та «пропаганди здорової людини» так само, щоб давати їм більше ресурсів та повноважень. «Бог на боці великих батальйонів». Щоб сконцентрувати роботу на масштабних проєктах з впливом на різні цільові аудиторії, звільнивши від мікроменеджменту. Вони мають створювати і масштабувати наративи, працювати з блогерами, запускати синхронізовані повідомлення (ефект мультисинергії, коли залучаються різні носії інформації з тим самим меседжем), проводити фокус-групи в різних спільнотах, виводити у публічний простір якісні державні джерела, підвищуючи їхню авторитетність і впізнаваність.

Прості приклади: у нас банально не вистачає документальних фільмів різними мовами про гібридний напад 2014 року, про те, як раш*зм створював собі казус беллі для війни під виглядом «ДНР» та «ЛНР», хоча є купа розрізнених відео та плівок СБУ з перехопленими розмовами бойовиків та російських військових. Або про той самий Маріуполь з тисячами вбитих цивільних, системні розстріли полонених, випорожнення росіян у житлі українців, тощо. Щоб ті ж росіяни – поступово дізнавалися правду про себе.

Або – держава, здається з 2022 року, чомусь припинила централізовано комунікувати через білборди і зовнішню рекламу, хоча це інструмент виходу на тих, хто живе у власній закритій інфобульбашці. Нагадаю, за дослідженням Вадима Денисенка «Ватна Україна. Наративи, обличчя, перспективи» щонайменше 10% населення можна трактувати як проросійський електорат. Відсутня якісна система державних розмовних клубів для практики української мови з її носіями, хоч би онлайн. Ці приклади – це такі собі фортифікаційні споруди, які Україна чомусь «забуває» будувати на державному рівні.

Ще один фронт – подолання внутрішнього інформаційного хаосу, який провокує раш*зм. Він зацікавлений у сварках, недовірі, апатії, взаємопоборюванні українців, розчаруванні один в одному: «все не те, все не так, і в усьому винна влада». Так запускається черговий цикл українського «колеса Сансари», який розмиває державність і паралізує розвиток. Відповідно має існувати «інформаційна ППО» для захисту свого інфопростору.

Досвід показує: є випадки, коли й популярні журналісти-антикорупціонери, і відомі «патріоти» від політики можуть працювати на Росію – свідомо чи ні. Це факт. Адже це, мабуть, найзручніший інструмент для саботажу.

Як створити такий фільтр – своєрідний екран, який допоможе суспільству мати орієнтири та розрізняти руйнівну критику і конструктивну демократичну дискусію? Адже факт «правди» сам по собі не є критерієм. Людина ж у повсякденному житті не висловлює всі свої думки лише тому, що вважає їх правдою, так само, як не діє під впливом кожного свого «правдивого» внутрішнього імпульсу. То має бути якийсь механізм самоконтролю – і в особистому житті, і в суспільстві? Не вся правда – правда.

Раз на 350 років можна провести простий експеримент: не пересваритися, зберегти єдність – і подивитися, що з цього вийде.

Росія б’є постійно в одну точку – «українці насправді росіяни». Україна має так само доносити меседж: кожен росіянин заслуговує на краще майбутнє

Не кожна інформаційна битва варта втрат. Як і у війні фізичній, в інформаційній війні важливо обирати ті бої, які ми здатні виграти, щоб уникати втрат та деморалізації і не опинитися потім на межі виживання. Моя думка – не треба вимагати перейти терміново усім на українську. Хто зміг – той вже перейшов і таких людей дійсно багато.

Або, наприклад, переносити памʼятник Пушкіну в Одесі прямо зараз. Московія століття інвестувала в їхній символічний капітал. За «розчерком пера» дива не станеться – його не перемогти.

Ми ж розуміємо наскільки ризикованими та складними є наступальні операції у війні, то в інформаційно-ідеологічній галузі вони мають бути так само старанно сплановані. Зараз треба зберегти Україну, а потім будуть десятиліття стратегічної державної політики, коли буде достатньо сил для здійснення реформ. А люди будуть мати ресурс на органічний розвиток, який вичерпався на цей момент.

У Наполеона є фраза і на цей випадок: «Найвища майстерність полягає в тому, щоб знати, коли не слід вступати в бій».

Висновки

Отже, імперія має перевагу: багатовікові «комунікаційні запаси», нагромаджені століттями панування, впорядковані структури, досвід «великої гри». Українці ж мають моральну перевагу – справедливу війну, нову ідею свободи, законності, поваги до людської особистості.

Українці як володарі більш сильної ідеї, а тому мають формувати позитивний світогляд. Не лише відповідати реактивно, а й пропонувати мету. Й росіянам, які не стали раш*стами, ми маємо так само запропонувати альтернативу.

Росія б’є постійно в одну точку – «українці насправді росіяни». Україна має так само чітко доносити меседж: кожен росіянин заслуговує на краще майбутнє та світ. Свобода людині – свобода народам. Якою буде форма цього – реальна федерація, незалежні держави, союз за типом ЄС чи «демократична і сильна Росія майбутнього» – це вже їхній клопіт.

Наша асиметрична перевага – у знанні місцевості, у розумінні локальних контекстів та звʼязках. А також у гнучкості, швидкості, довірі, емоційності. В усьому, в чому неповоротка імперія програє. Україна може програвати у кількості контенту. Але завжди має вигравати в смислах.

І, звісно, наш союзник – його високість, гумор, який вже працює. Гумор, меми, тролінг, десакралізація – все це руйнує сектантську магію імперського страху. Гумор не лише висміює – він імунізує проти секти і не дозволяє вербувати нових адептів.

Потрібно підтримувати й низову ініціативу, відкривати людям двері до участі в інформаційній боротьбі. Кожен – медіа. Кожен українець може створити контент, що має силу. І мікро-, і макроблогери – всі важливі. Свою роль відіграє й бізнес – через іміджеві, культурні, комунікаційні проєкти, які надихають суспільство.

Історична обізнаність – руйнує імперські міфи. Як і викриття технологій пропаганди, стратегій агресивних маніпуляторів. У цьому мають брати участь і психологи, і науковці.

Нам також потрібна підтримка світу – в інформаційній, пропагандистській, культурній площинах. Будь-який внесок важливий: медіа, увага, культурні та освітні проєкти – адже усе це дає кумулятивний ефект.

Волею долі Україна стала точкою розлому. Але врешті-решт, відповідь на питання «чи бути Україні» дає український народ.

Денис Самигін, для «Главкома»