У війні є учасники. І є глядачі, які переконали себе, що це теж роль. І поки перші мовчки витягують на собі країну, другі генерують "оптимізації". Цього разу — Мінветеранів.

Знову хтось вирішив, що можна злити його в Мінсоц. Бо "багато структур", бо "оптимізація ресурсів", бо "схожі функції".

Схожі? Вибачте, але ви не розумієте, з чим маєте справу. Це не управлінське рішення. Це — філософська помилка. І стратегічна сліпота.

Перше. Онтологічна несумісність.

Мінсоц — це про перерозподіл.
Мінветеранів — це про суб’єктизацію.
Одне — обслуговує, друге — повертає.

Мінсоц працює в логіці потреби. Мінветеранів — в логіці досвіду. У Мінсоц — довідка. У Мінветеранів — це про ту правду, яку не відмиєш — ні від крові, ні від втрат, ні від того, що виносиш на плечах, коли вже несеш не зброю, а тіло побратима. І цю правду не вписати в форму №12345.

Це різні мови. Різна природа. Різна вага.

Друге. Ветеран — не бенефіціар.

Не клієнт. Не категорія. Не "соцстатус".
Це — учасник. Це — носій досвіду, якого більшість суспільства не має і ніколи не матиме.

І саме тому ветеранська політика — не про послуги. А про відповідь держави на питання: "Що ми робимо з тими, хто тримав країну тоді, коли вона могла впасти?"

Третє. Мінвет — це частина архітектури безпеки.

Не "надбавки". Не "програми". А інституційна лінія оборони після фронту.

Облік. Центри. Кабінет ветерана. Перехід на цивілку. Психологічна підтримка. Зв’язок із ветеранськими спільнотами. І культура повернення.

Знищити Мінветеранів — це обрізати канал, через який війна повертається додому не як травма, а як трансформація.

Четверте. Ви не тримаєте війну. Ви оформлюєте її.

У політики є три опори:

• структура, яка тримає,
• інструмент, який працює,
• підзвітність, яка не втікає.

При злитті все це сиплеться.

Зникає фокус. Розчиняється відповідальність. А ветеран знову зависає між МОУ, ЦНАПом і розгубленими регіонами, які не знають, куди його подіти.

Бо ви намагаєтеся створити зручну реальність — де є "герої", "подяки", "символи". Але не лишаєте місця для мовчання, втоми, ізоляції, залежностей і посттравми, які не проходять з часом.

Справжня війна не вміщується у сторіс. Вона — у тиші кухні, де не відповідає телефон. У погляді дитини, яка десять років чекає на тата чи маму і може не дочекатися. 

Однак ви робите, що в паперах — це "послуга". А насправді — біль, досвід і потреба у системі, яка не розсипається при першій зустрічі з реальністю.

П’яте. Адикції, агресія, самотність, втрати — це не "фактори ризику". Це вже частина людини.

Ветеранський досвід — це інша психіка, інша нервова система, інша відповідальність. Інакше тіло. Інша реакція. Інша вага мовчання.

Ви думаєте, що достатньо передати цю тему в соціальний блок?
А що ви зробите з тим, що не лікується довідкою? З вибуховістю? З залежностями? З агресією, яка не вкладається в опитувальник депресії?

Війна — триває.

І ви або будуєте політику повернення, або залишаєте країну наодинці з наслідками.

І коли наступного разу спитаєте, чому "ветерани не довіряють", чому "знову вибух", чому "не змогли адаптуватися" — згадайте, як вирішили, що їхній досвід — це просто ще одна послуга.

А поки — просто не чіпайте.

Бо якщо ви не тримали фронт — не ламайте тил.

Руслана Величко