Утворення, реорганізація та ліквідація міністерств та інших центральних органів виконавчої влади – справа звична. Нічого немає вічного на землі, а в уряді і поготів. Інституційна форма для реалізації державної політики залежить від масштабів проблеми, поставлених завдань, а також від політичних реалій.

У 2014 році, коли почалася збройна агресія проти України, з’явилися серйозні виклики – окупація Кримського півострова, окремих районів Донеччини та Луганщини, а також масове внутрішнє переміщення. І вже навесні 2016 року в уряді з’явилося перше міністерство, яке цими питаннями опікувалося – Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб. 

З того часу і до грудня 2024 року в різних форматах, але це міністерство функціонувало: набувало нових повноважень та ваги, продукувало політичні рішення. Одним словом – формувало політику. Для багатьох людей, які постраждали від війни, було більш-менш зрозуміло, хто в країні вирішує їхні проблеми (хоч і з різною мірою успішністю), кому можна ставити питання і скарги і хто врешті–решт тримає українських громадян, що опинилися в окупації в фокусі своєї уваги

І от у 2024 році без пояснення та очевидних причин держава доволі кардинально свою траєкторію політики щодо окупованих територій та ВПО. Тепер це частина регіональної політики, а не окрема сфера регулювання, поєднана із розбудовою миру, міжнародним гуманітарним правом та широкою категорією постраждалих внаслідок агресії проти України. Повноваження Мінреінтеграції були розділені між різними міністерствами, а деякі взагалі загублені. 

В результаті і без того фрагментована політика щодо постраждалого населення була ще раз "розділена": тими, хто знаходиться на території України (ВПО, жителі окупованих територій, цивільні полонені) стало опікуватися Міністерство розвитку громад і територій; тими, хто за кордоном – Міністерство національної єдності. Останнє було утворене як міністерство повернення українців, і не обмежувалося (принаймні на папері і у виступах очільника міністерства) виключно біженцями – амбіцією міністерства була робота із українською діаспорою. 

Напередодні чергових змін в уряді все більше з’являється інформації, що "Міннац’єд" пустять "під ніж". В першу чергу через корупційний скандал навколо чинного віцепрем’єр-міністра, міністра національної єдності Олексія Чернишова. 

Але справа не тільки у звинуваченнях у корупції, а й у неефективності міністерства і відсутності результатів. Втім, годі і уявити, що в якийсь момент постало би питання про ліквідацію Мінсоцполітики чи МВС через схожі причини. Тому, напевно, питання не тільки у відсутності результатів чи наявності підозри від НАБУ.

То чому за кілька днів ми можемо залишитися без міністерства єдності?

Реінтеграція на стоп

Варто зробити кілька кроків назад і повернутися у вересень 2024 року. Саме тоді з’явилися перші чутки про ліквідацію Мінреінтеграції – міністерства, яке мало широкі повноваження стосовно подолання наслідків війни. Це міністерство очолювала віцепрем’єр-міністерка Ірина Андріївна Верещук. 

Вона дуже активно користувалася своїми повноваженнями для координації формування та реалізації державної політики щодо окупованих територій, ВПО, евакуації, повернення українців з-за кордону, зокрема, дітей, тощо. Координаційні штаби Ірини Андріївни ненавиділи, здається, всі представники центральної влади. Але попри це після початку широкомасштабного вторгнення ці "ручні" механізми вирішення проблем працювали. 

У вересні 2024 року Ірина Верещук була призначена заступницею керівника Офісу Президента України, а в соцмережах з’явилися перші дописи нардепів про можливу ліквідацію міністерства та передачу його повноважень до Міністерства розвитку громад і територій. 

Без пояснень причин суспільство просто поставили перед фактом, що замість окремого міністерства, очолюваного віцепрем’єр-міністром, в нас буде, можливо, держагенція, а, можливо, і просто структурний підрозділ у складі Мінрозвитку. 

Тоді, ще у вересні, правозахисні організації застерігали, що ліквідація міністерства ставить під ризик тяглість державної політики щодо постраждалих. І вже тоді ми говорили, що захист постраждалих не буде пріоритетом Мінрозвитку, а реінтеграція опиниться на паузі. 

Минув майже рік, і можна сказати, що прогнози правозахисників не справдилися – реінтеграція не поставлена на паузу: за всіма відчуттями вона на стопі. Ми не маємо міністерства, яке б пріоритезувало питання захисту прав постраждалих внаслідок збройної агресії проти України. Немає прогресу у реалізації повноважень щодо окупованих територій, а на квітневому брифінгу, присвяченому 100 дням нових повноважень Мінрозвитку, про окуповані території представники міністерства майже не згадували.

Закордонна єдність

Але Мінреінтеграції не було ліквідоване. Припинення його існування відбулося в доволі креативний спосіб – міністерство було перейменоване у "Міністерство національної єдності". В той же день 3 грудня, був призначений його новий очільник, вже всім добре відомий віцепрем’єр-міністр Олексій Чернишов. З перших днів на посаді пан Чернишов був дуже однозначний у подальшому фокусі міністерства: виключно ті українці, які перебувають за кордоном. 

Цей концепт "зовнішньої єдності" відразу викликав багато питань. Крім очевидного перетину повноважень із МЗС, було й відчуття показової "передвиборчої" активності міністерства. Але більш важливим для нас було питання штучного розірвання зв’язку між політиками щодо окупованих територій, ВПО, біженцями та повертанцями (returnees). 

Адже насправді політики щодо тих, хто перебуває в окупації, хто зазнав внутрішнього переміщення, виїхав за кордон чи вирішив повернутися в Україну, дуже пов’язані. Бо люди не статичні. Сьогодні умовна Наталя проживає в окупованому Донецьку, за тиждень вона може виїхати (хоч і зі значними складнощами) на територію, підконтрольну уряду України. Ще за місяць може прийняти рішення виїхати за кордон, а потім повернутися на підконтрольну уряду України територію чи на окуповану. І це одна й та сама людина, але повноваження щодо формування державної політики щодо Наталі і таких, як вона, мають різні міністерства, які зовсім необов’язково, що синхронізовані між собою. 

Національна єдність, направлена за межі України, не може бути цілісною. Ми маємо говорити про національну єдність для всіх українців та громадян України. І саме держава має грати провідну роль та проводити комплексну роботу над питаннями соціальної згуртованості в громадах на підконтрольній уряду України території, за кордоном – сприяти поверненню громадян, які вимушено виїхали через війну. Так само важливо підтримувати та розбудовувати зв’язки з жителями ТОТ України. 

Кабмін без єдності. Що далі? 

За пару днів все стане відомо точно. Але наразі видається, що дива не станеться і Міннац’єдності буде ліквідоване: зараз немає ані справжньої адженди для цього міністерства, ані ідей щодо очільника.

Але іноді я думаю, що ми, представники громадських правозахисних організацій, в державу віримо більше, ніж вона в себе (я вже не кажу про те, що іноді саме правозахисники є носіями тої самої пресловутої інституційної пам’яті).

Тому якщо в Офісі Президента, парламенті чи в уряді немає ідей, що робити з Міннац'єдності, в нас з колегами такі пропозиції є. 

Перший варіант – "перезавантажити" міністерство, і надати сенсу політиці національної єдності, зокрема, через включення до цього списку питань захисту прав постраждалих від війни , в тому числі ТОТ України, ВПО та тих, хто виїхав за кордон. Саме це міністерство має бути відповідальним за формування державної політики щодо постраждалих унаслідок збройної агресії проти України, а також соціальної згуртованості та розбудови довготривалого справедливого миру, запровадження підходів перехідного правосуддя.

Другий варіант – зберегти в уряді посаду віцепрем’єр-міністра з питань національної єдності України (без міністерства) із профільними заступниками в кожному міністерстві. Чому? Бо врахування інтересів постраждалого населення та реінтеграції є наскрізними й мають бути взяті до уваги в усіх сферах – від освіти до енергетики. У такому разі має бути створений Офіс національної єдності, який забезпечуватиме діяльність віцепрем’єр-міністра.

Звичайно, це варіанти для обговорення, яке мало б відбутися щодо долі міністерства, що в назві має таку важливу для всіх нас "національну єдність". 

Чи відбудеться така чесна розмова? Не впевнена. Але в ситуації, коли Україна перебуває у стані війни, завершення якої не проглядається, не можна дозволити собі просто забути про людей, які постраждали внаслідок війни. Ми не можемо викреслити людей з окупованих територій і сказати, що єдність – це не про них. Це все не має нічого спільного зі справедливістю.

Шкода, що не були успішними всі попередні спроби донести до влади просту тезу, що політика реінтеграції деокупованих територій та підтримка жителів ТОТ України має залишатися пріоритетом держави, і це критично важливо для нашого майбутнього/ Але ми будемо продовжувати наполягати на цьому.

Поки наші території окуповані, в нас залишаються люди. І за них треба боротися. Сподіваюся, за них готові боротися не тільки громадські організації, але й держава.

Альона Луньова , адвокаційна директорка Центру прав людини ZMINA