Морпіх 1-го батальйону розповів про оборону Маріуполя та тортури в сумнозвісній в'язниці в Оленівці

Вогняний Маріуполь: медичний жах та несподівана допомога

Ця історія – не лише спогади військовослужбовця ЗСУ про тяжкі моменти, але й відображення внутрішньої сили, яку можна знайти в найтемніші моменти свого життя.

– У полон наш підрозділ потрапив, коли захищав місто Маріуполь. Ми мусили просто "відкатуватися" назад і зайняли позиції на заводі Ілліча і по всьому місту. Потім ми потрапили в оточення ворога.

Військовослужбовець з позивним "Заєць" – нині головний сержант 2-ї танкової роти 38-окремої бригади морської піхоти імені Гетьмана Сагайдачного. Чоловік розповів, що отримав важке поранення на Маріупольському металургійному комбінаті ім. Ілліча.

– Мене доправили в 2-у обласну лікарню. Про неї всі говорять: її першу захопили російські військові. Саме там вони знущалися і розстрілювали наших військовослужбовців. Мені пощастило. Я був серед тих, кому допомагали наші медсестри, які доглядали за пораненими. Вони жодного військового не здали окупантам, а намагалися переховувати нас. Так як в мене були татуювання, одразу можна було вирахувати і зрозуміти, що я військовий. А кого не вдавалося сховати, то їх окупанти розстріляли. Медсестрам самим доводилося хоронити вбитих. Для окупантів все одно було – цивільні чи військові. Вони забігали в лікарню й одразу шукали азовців і морпіхів. У медзакладі люди й самі вмирали від того, що їх не було чим лікувати та годувати.

Морпіх розповів, лежав у лікарні поряд з цивільними. Одного дня родичі приїхали, аби врятувати свого батька і вивезти його з лікарні.

– Знаючи про стан пацієнтів, вони роздавали людям по шматочку якогось хліба, здається, лаваша. Там дійсно був голод. Одній з цих місцевих жінок я зізнався, що український морпіх і попросив допомогти мені звідти вибратися. Звісно я ризикував, але подумав: що буде, то буде. Здадуть так здадуть, застрелять так застрелять. Виходу не було, треба вибиратися. Ці люди мене забрали і переховували тиждень-два по різних закутках, розбитих машинах, щоб стороннім не було зрозуміло, що там хтось ховається. 

Оборона "Азовсталі" тривала, допоки не закінчилось озброєння

Морпіх знав, де перебуває багато зброї, в тому числі – гранати.

– Цю інформацію залишив один військовослужбовець, потім я передав її підрозділам 503-го батальйону, що билися з окупантами в порту. Цивільні розказали їм про мене. Позивний хлопця "Алмаз" і його штурмова група витягли мене з тих "схованок" до себе, я дуже їм вдячний. Мені надали медичну допомогу. Поранення в мене було зі спини і в руку: осколок залишився під серцем, а в тій місцевій лікарні мене тільки встигли зашити, щоб я не стікав кров’ю. Сам уламок має вісім з половиною сантиметрів, він так у мене й залишився. Було важко, мучився. З ним я був і на "Азовсталі", і скрізь. Прооперували мене пізніше, коли повернувся з полону на територію України.

Від історії про уламок, що весь час носив у своєму тілі морський піхотинець, були в шоці навіть його побратими.

– Коли ми з полону вийшли, то всі запитували, як з таким осколком можна було жити? А він весь час в середині перебував: у мене переламаний весь цей бік, рука теж зламана. Деякі осколки не витягнули з обличчя, в щелепі ще до сих пір є. Лікарі кажуть, якщо різати й витягати ті уламки, то доведеться спотворити пів обличчя.

…Сильний, жорсткий штурм Маріупольського порту, де українські воїни билися до останнього, як могли. А потім почали по морю "відкатуватися" на "Азовсталь".

– Сильно наступали, були штурм за штурмом. Купа загиблих, просто навала вбитих побратимів. Намагалися вивезти своїх важкопоранених, хоча б на "Азовсталь". Ми відбивалися до того часу, наскільки нам вистачало озброєння. А потім все: повне оточення, голод, холод. Коли їхні літаки почали працювати по нас та скидати 5-тонніки й бити протибункерними ракетами, то багато наших людей загинуло. І голод нас "з'їдав" теж. Їли те, що могли. Провізія у військових швидко закінчилася – ділилися з цивільними. А склад вже було знищено. Боєздатні хлопці ходили на пошук їжі. Це було ризиковано, тому що російські снайпери вже були націлені на те місце, де можна "відкопувати" харчі, і вони знищували людей прямо на місці. Що змогли звіти принести, то віддавали нашим пораненим хлопцям, які не могли пересуватися. Всі були, як одне ціле.

Морпіх відверто зізнався: билися всі в Маріуполі до останніх крапель крові, весь час друг другу допомагали. На жаль були місцеві, які здавали ворогу українські позиції – показували локації військових і куди пересуваються підрозділи. Різні люди були.

Садисти у російській формі: тортури, катування та знущання на кожному кроці

– Я потрапив у полон 17 чи 18 травня. Ми виходили останніми. Був коридор, де ми здали зброю, потім нас "Червоний хрест" посадив в автобуси. А коли доїжджали до тюрми в Оленівці, то той червоний хрест вже ніхто й в очі не бачив.

– У полоні одразу почалися знущання та катування. Оці їхні коридори... Все, що їм забажалося – те з нами й робили. Катували по-різному. Коли ми етапи йшли, то постійно нас били палицями. Приблизно годину тривала така процедура. На ДІЗО – це їхні камери для катувань – взагалі було жорстко. Там у росіян були окремі садисти, робили з нашими бійцями що завгодно. Коли ти чуєш,  що йдуть по коридору з того ДІЗО, то ти розумієш, що скоро твоя черга. Ті катування могли тривати і півночі, і цілу ніч, як вони забажають.

"Заєць" переповідає, там били постійно. Деяких українців окупанти просто забивали палицями до смерті. А ще використовували те, що було "під руками".

– Били ногами, душили ременями, топили в воді, підв'язували за руки. І випалювали татуювання, без різниці що там було зображено. Я для себе там зрозумів, що вони нічого від нас не хотіли: просто знущались, це приносило їм задоволення. Але коли вони змушували нас підписувати якісь папери, то там все було про Маріуполь. Вони хотіли, аби ми взяли відповідальність за те, що вони зруйнували місто. Хоча це вони його повністю стерли, вщент.

Морський піхотинець переконаний, що вижив завдяки підтримці побратимів зі свого підрозділу – першого окремого батальйону та хлопців з Нацгвардії.

– У тій в'язниці багато хлопців підтримували одне одного та допомагали хто чим міг. Навіть шматком хліба підгодовували важко поранених, хоча це було ризиковано. 

Про вихід з пекла і повернення додому

Коли почали казати про обмін – спочатку не повірив, зізнався морський піхотинець.

– Я навіть не розумів, як воно – повернутися на рідну землю. Але я був у захваті від цього. Ці відчуття не передати словами. Стан у мене був дуже важкий. Зазвичай я важив близько 100 кілограмів, а після полону мав лише 40. Я завжди був фізично підтягнутий, але нелюдські умови Оленівки зробили свою справу.

Звільненого бранця одразу доправили до Полтавської клінічної лікарні імені Скліфосовського, де надали всю необхідну медичну допомогу. 

– Мене прооперували та дістали з середини всі уламки. Згодом волонтери допомогли відновити все, що отримав унаслідок катувань: мав перелами ребер, носа, зубів. Я дуже їм вдячний за це. Два роки вже пройшло, але той полон не забувається та не дає спокою. Тримаюся, іншого виходу немає. Потрібно захищати свою батьківщину, боротися далі. Ми повинні цьому ворогу помститися за все. За своїх побратимів, за державу, за те, що вони накоїли в наших містах і селах. Так, я міг вже не йти, але я не можу сидіти вдома і спостерігати, що далі коїться. Тим більше в російському полоні ще  залишаються наші військовополонені, які перебувають там три роки. І вони чекають, що ми їм допоможемо. В них є надія, вони вірять в нас. Я вважаю, що повинен бути на фронті, аби наближати той день.

"Перекваліфікуватися було важко": як морпіх став танкістом

Нині морпіх першого батальйону воює в складі 38-ї окремої бригади морської піхоти ім. Гетьмана Сагайдачного. Він – головний сержант 2-ї танкової роти.

– Що входить в обов'язки головного  сержанта? 

– Я по бойовій підготовці працюю. Навчання особового складу та все, що стосується навичок танкістів – це все лягає на мене. Я допомагаю командиру роти. Аби сформувати гарний боєздатний танковий екіпаж потрібно десь півроку тренувань. Ми навчаємо протягом трьох місяців. Найголовніше для танкістів, не тільки знати свою машину, свого "залізного коня", а дотримуватися правил безпеки. Це найголовніше, щоб вижити в бою. Плюс злагодженість екіпажу задля швидкого реагування на кожну дію ворога. Наприклад, підбитий танк: вони мають разом покинути машину, дуже важливо, щоб не залишали товариша в біді. 

"Заєць" повідомив, що перебуваючи тут, відчуває себе "в своїй структурі", зі своїми побратимами. Хоча, в цілому, на війні тяжко.

– Від 2014 року…  вже одинадцятий рік моєї служби. Скільки всього сталося, скільки пережив. А перекваліфікуватися було важко. Нові обов'язки, новий колектив, нова техніка, яку потрібно було самому опанувати, щоб потім своїх хлопців навчити. Потрібно було це робити, щоб зарекомендувати себе правильно. Вони мають повірили, що в них є справжній командир, їхня підтримка. Щоб люди навчалися і далі били по зубах оцю нечистість. Коли хлопці виїжджають і працюють, то це радість для мене, як для командира. Я хвилююся, щоб все вийшло гаразд: виконали завдання і повернулися на свої місця, до своїх батьків, до своїх рідних. Вони ризикують життям кожен день.

Головний сержант вихваляє підлеглих недарма. Танкісти виконали багато ефективних завдань.

– Завдяки їхній роботі, дуже багато загинуло тих п…в, не можу стриматися просто, вибачте. росія – держава неадекватна, з нею неможна домовлятися. Вона це довела своїми діями. Мені здається, що весь світ побачив, що вона не є цивілізованою країною, це держава терористів. А з ними неможна домовлятися. І ніколи з ними не домовишся, ніколи в житті.

– То що, будемо воювати далі?

– Так, тільки воювати!

Ольга Калиновська, "5 канал"

Як повідомляв 5.UA, 17 липня Координаційний штаб повідомив про повернення в Україну тіл тисячі загиблих військових  

Дивіться також відео:

• Підтримайте журналістів "5 каналу" на передовій.
• Підтримайте "5 канал" на "Патреоні".

Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій. Також стежте за нами у мережі WhatsApp. Для англомовної аудиторії маємо WhatsApp англійською.