Тому що поряд з джерелом пильнують ті з відрами, хто збирає владу для себе і своїх.Пильнують еліти.Суспільство століття за століттями вирощує, шліфує, плекає свою провідну верству. Набуває досвіду, створює правила і механізми ротації, оновлює еліти, хапається за голову й знову оновлює. Первинна, мозаїчна "ситуативна еліта" (складена переважно з бандитів, продажних посадовців, торгашів, вуличних горлопанів та різних рєшал), з часом відступає до мороку історії, а їхні вивчені в оксфордах та єлях нащадки формують провідну верству більш зрілого типу, так звану "злякану" або "інерційну" еліту.Вона не агресивна і не пасіонарна, чітко структурована та добре фінансована. Пристойно освічена і стильна. Тяжіє до меценатства та рафінованої культури, демонструє фронтальний релятивізм. Проте намагається за будь-яку ціну втримати те, що здобули (награбували) "ситуативні" батьки та діди. У боротьбі з конкурентами покладається більш на підлість і технології, ніж на пряму силу. Лідери "зляканої" еліти готові до компромісів та договорів. Вони, серед іншого, згодні віддати чималу частину грошей і влади будь-кому (окупантам, транснаціональному капіталу й навіть власному народові), якщо їм гарантують життя за тими стандартами, до яких вони звикли.Якщо "злякану" еліту злякати по справжньому, вона колективно відмовиться від ролі провідної верстви. Кажуть, що тоді неможливе стає можливим. Зокрема у нижчих каст з’являється шанс зламати ієрархію, що збудована на древніх і всім набридлих домовленостях. Так колись було в Англії за часів короля Джона, так було у США в епоху Сухого закону. В обох випадках були залучені інструменти суспільного тиску на "злякані" еліти. В Англії інструментом тиску став становий парламент, а у міжвоєнній Америці – національні профспілки. Ну й зайве нагадувати, що подібного інструменту бракувало Україні тоді, коли наша "ситуативна еліта" знищувала сама себе у паразитичних перегонах, а перші паростки "зляканої" шукали: з ким би глобальним домовитися.  Читайте також: Не служити Великому Ображеному... В Україні у 2004-2014 рр. в кілька етапів відбулася революція латиноамериканського типу. Це коли за спинами робінгудів та поряд з ними стоять ті, кого свого часу потужніші хижаки відіпхнули від корита. Нова "ситуативна еліта", свіжий клон "касти рєшал", що прагнув реваншу та використував революцію для своїх корпоративних, кланових, станових цілей. Цикл знову розпочався ледь не з нуля, але чергове повторення рідного історичного безглуздя спіткнулося об повномасштабне вторгнення.Війна поступово стирає світ старих домовленостей. "Ситуативні" і "злякані" впали у політичну сплячку. Час від часу над їхніми барлогами віють теплі вітри мирних сподівань. Еліти активізуються, готують якісь виборчі плани. Але теплі вітри змінюються крижаними й сплячка триває. Еліти переконані, що їхній час настане. Що вони куплять повоєнний світ так само як купували довоєнний.Але поки вони у барлозі, на арену виходять еліти іншого типу. Умовно назвемо їх "покликаними" та "дикобразами".З "дикобразами" наче б то зрозуміло. Це воїни, елітні військові. Вже не кастові кшатрії давніх часів, але війна стала їхнім фахом. Деякі з них спроможні не лише руйнувати, а й створювати щось нове. До повномасштабного вторгнення українські "дикобрази" практично ніколи не опинялися в центрі нашої історії. Ніколи не формували владу. Навіть за громадянської війни отаманами здебільшого були не "дикобрази", а "ситуативні". Тут доречно згадати журналіста Петлюру.Читайте також: Вітри війни завжди до змін погоди"Дикобрази" формують політичні команди вже зараз. Цей процес не публічний, але інтенсивний.Складніше з елітою "покликаних". Вони не настільки войовничі як "ситуативні" і не мають батьків-мільйонерів як "злякані". Війна відкриває їм двері до визнання, а визнання – до влади.Звідки приходять "покликані"? З війни і не з війни. З чогось такого, чому немає назви, з чогось без імені, образу та емблеми. Щось наділене неозначеною присутністю виводить з глибин людського самоусвідомлення настанову: чекайте, прийде час, буде знак. Сучасним людям властиво відгороджуватися від сподівань на покликання. Сучасні люди прагнуть спиратися на щось більш певне. Але ті, котрі заробляють на маніпуляціях, ніколи не втомлювалися грати на великих фундаментальних надіях.Хай би там як, але очікуванням покликання користуються. Іноді пройдисвіти, а іноді й ті, кому випало бути предтечами. Вони показують людям позичені (вкрадені) знаки й кажуть: "Ось воно і прийшло, виповнення часів! Ось печатка того, хто кличе вас на битву!".Читайте також: Чому "пророчі" обкладинки The Economist будуть популярнимиЛюди зриваються, залишають щоденні справи, ризикують, йдуть на заклик. Але минає день і минає ніч і ще багато чого минає. Злими та розчарованими повертаються люди до своїх заробітків і родин. А частина з них не повертається зовсім.Пройдисвіти й шамани тим часом розбігаються по шпаринах з видуреними грошима. А голоси влади і просто "нормальні" кажуть: "От, бачите, все як завжди. Покликаних багато, а обраних мало. Чекайте до наступного разу. А краще не чекайте, а робіть свої щоденні справи".У певний момент варто вийти за ті межі, які накреслюють носії знаків. Варто кинути виклик безмежності і піти за тими, хто кличе не до намальованого, а до краю ночі. Відповіді на питання не написані на плакатах. Їх треба шукати в тих пригодах, де життя балансує на краю вселенської порожнечі. Або ж, у нашому випадку, на краю ядерної війни та темряви беззаконня.Але для цього треба вийти за межі шаблонів і стереотипів. За червоні прапорці, розвішені навколо нас культурою, освітою і традицією з яких зняли плащі таємних знань. Вийти за кордони пласкої "громадської думки" та її картонних авторитетів. Це не легко й не завжди корисно для здоров’я. Але без цього всі зусилля будуть змарновані.А ще варто відкрити Об’явлення (17:14): "Ці проти Агнця воюватимуть, і Агнець переможе їх, бо він – Владика над владиками і Цар над царями, і ті, що з ним, вони покликані і вибрані і вірні".ДжерелоПро автора. Володимир Єшкілєв, український письменник, філософРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.