Кожен вечір в Україні – це вистава абсурду. Сирена сповіщає антракт: глядачі (тобто ми з вами) біжать у бомбосховища з рушниками на мокрих головах, а головні актори – російські дрони та ракети – гудуть у небі над Одесою, Києвом, Дніпром, Кропивницьким, Харковом, Херсоном, Миколаєвом…

Декорації – наші будинки, що вибухають і горять. А десь далеко за кулісами, у затишних кабінетах, поважні міжнародні діячі натхненно читають монологи про "глибоку стурбованість" та "жахливе занепокоєння". Дрони, певно, плачуть від сорому і розвертаються назад від таких слів – але ні, цього не стається. Ворогів людської цивілізації не проймає дипломатична поезія, а світові лідери, здається, розучилися робити щось більше за стурбовані висловлювання. Не дивно, що кожна нова заява викликає в українців лише саркастичну усмішку: якби ноти протесту збивали ракети, війна давно б закінчилася.

Дипломатія проти диктатури: Гітлера перемогли не переговорами

Міжнародні лідери нині нагадують пожежників, які сперечаються про назви вогнегасників, поки будинок горить. Гітлера свого часу перемогли не дипломатією – його зупинили зброєю, рішучістю і, на жаль, величезною кров’ю. Але у наші дні, коли новітній агресор методично знищує українські міста, дехто з "сильних світу цього" все ще наївно шукає беззубі компроміси. Звучать заклики "дати Путіну зберегти обличчя" – можливо, те саме обличчя, яке він давно втратив разом із залишками адекватності.

Світові форуми і саміти перетворилися на театральні гуртки: зібралися, поговорили, похвалили одне одного за стриманість – і роз’їхалися, потиснувши руки. А реальні рішення відкладаються "на наступне засідання". Якби під час Другої світової союзники так тягнули з відкриттям другого фронту, Черчилль, мабуть, пішов би у запій раніше. Зараз же навпаки – всі бояться "спровокувати" агресора надміру твердою реакцією. Тож маємо глобальний сеанс лікування агресії гомеопатією: розбавлені санкції, розведена риторика і жодної "шокової терапії".

Невже історія нічого не вчить? Політика умиротворення колись закінчилася Мюнхенською змовою і найбільшою війною XX століття. Схоже, нині деякі спадкоємці Чемберлена знов випробовують цей підхід – правда, тепер він називається "глибока стурбованість". Та біда в тому, що поки вони пишуть черговий дипломатичний роман, українці пишуть заповіти під виття сирен. І якби не допомога "протримайтесь ще місяць" від наших союзників, які все ж надають зброю (після місяців вагань і дебатів, звісно), цей абсурд давно перетворився б на трагедію планетарного масштабу. Хоча… чи не перетворюється вже?

Світ на порозі прірви: ознаки наближення апокаліпсису

Можливо, ми драматизуємо? Давайте поглянемо на факти. Світова риторика про "мир у всьому світі" нині звучить хіба на конкурсах краси. Натомість усі говорять про збільшення армій та бюджетів на оборону. Ось кілька тривожних "дзвіночків", що світ летить у прірву:

• Рекордні військові витрати: глобальні витрати на оборону побили історичний рекорд – $2,44 трильйона у 2023 році, $2,72 трильйона у 2024 і, судячи з усього, ще більше будуть у 2025. Це найбільший стрибок витрат з часів холодної війни. Британські вчені застерігають: такий безпрецедентний гонор озброєнь – реакція на погіршення світової безпеки і може запустити спіраль ескалації. Держави пріоритизують танки й ракети, ризикуючи отримати ефект доміно конфліктів: один нарощує зброю – інший теж, і так по колу, ближче до глобального вибуху.
• Похорон мрії про мир: колись у ООН мріяли про загальне роззброєння і "мир у всьому світі". Сьогодні ці фрази майже табу в серйозній політиці. Замість них – риторика сили і вигоди. Кожна країна дбає насамперед про власний добробут: Європа рахує пенсії і думки виборців, Америка – виборчі бали та кількість ракет після Байдена, Китай – свій вплив. Про "мир для всіх" говорять хіба що на різдвяних листівках. Можливо, поняття "Peace on Earth" вже відправили на пенсію, як застаріле і неефективне.
• Нова нормальність – війна: збільшення витрат на зброю стало мірилом адекватності урядів. Хто більше вклав у ракети, той молодець. У 2024-му вперше військові бюджети виросли в усіх регіонах планети одразу – від Європи до Азії. Це як якщо б у всіх сусідів одночасно загорілися будинки і всі побігли купувати бензин, а не воду. Словом, атмосфера така, що Нобелівську премію миру скоро вручатимуть тому, хто протримається рік без нової війни.

Світ потроху з’їжджає з глузду: замість спільно боротися з кліматичними кризами чи епідеміями, розвивати людство, держави готуються боротися одне з одним. І поки що ніхто не пропонує нічого кращого. Як влучно зауважив один експерт, держави нині ризикують загриміти в класичну пастку безпеки – коли готовність до війни всюди не приносить безпеки ніде.

Влада по-українськи: країна як приватна власність

Здавалося б, на тлі такого геополітичного пекла українська влада мала б стати взірцем єдності, прозорості і відповідальності. Аж ні, діячі на вершечку поводяться так, ніби Україна – їхня приватна ферма, а народ – дурні кріпаки, які нічого не розуміють. В той час, коли прості українці віддають останнє на ЗСУ, дехто у високих кабінетах віддає перевагу старим добрим "схемам".

Нещодавній приклад – ситуація з віце-прем’єром Олексієм Чернишовим. Людина підозрюється у махінаціях із землею на мільярди гривень, йому вручено підозру в корупції особливо великого розміру, суд встановив заставу 120 млн грн. Здавалося б, честь мундира і базова етика диктують скласти повноваження на час слідства. Але ні – Чернишов спокійнісінько залишався на посаді за рішенням ВАКС (Вищого антикорупційного суду), ще й на міжнародні зустрічі, мабуть, їздитиме далі. Вищий чин України, фактично підозрюваний у корупції, продовжує очолювати міністерство та представляти всю націю на міжнародних зʼїздах. Це вперше в нашій історії настільки високопоставлений чиновник залишається при владі під час висунення обвинувачень? Складно пригадати. Навіть антикорупційні активісти шоковані: кажуть, рішення суду незрозуміле і дає Чернишову можливість впливати на слідство. Але у нас, схоже, "своїх не здають", особливо якщо "свій" близький до президентського оточення.

Для контрасту: у Швеції в 2016 році міністр Аїда Гадзіаліч подала у відставку, коли її спіймали за кермом із алкоголем 0,2% – це рівно на межі законного, однак вона сказала: "Я йду, бо вважаю свій вчинок достатньо серйозним". Уявляєте? Людина випила зайвий келих вина – і сама пішла з посади, щоб не ганьбити уряд. А у нас? Заступник глави уряду з підозрою в розкраданні – "це інше, він тримається молодцем". Європейський підхід vs наш заповідник подвійних стандартів.

Та справа не лише в одному Чернишові. Системна непрозорість і жадоба наживи розквітли навіть під час історично важливої війни. Нещодавно 126 народних депутатів (майже всі – від провладної партії) вирішили під шумок ухвалити скандальний законопроєкт №13423. Цей документ фактично пропонує амністію за злочини в оборонних закупівлях: якщо махінація сталася під час виконання оборонного контракту – все, не рахується злочином. Більше того, спеціальний список "наближених" постачальників для Міноборони формуватиме саме Міноборони, і цей список буде засекречений. Здогадуєтеся, чим пахне? Правильно: заплати "вхідний квиток" – і можеш продавати армії хоч цвяхи за ціною джевелінів. Антикорупційний центр прямо заявив: цей законопроєкт легалізує корупцію в оборонці для обраних постачальників. Натомість НАБУ і САП відсторонюються від розслідувань в оборонній сфері – тепер тільки Генпрокурор вирішуватиме, кого карати, а кого "прощати". Фактично, створюється "священна каста" бізнесменів при зброї, недоторканних, як елітні корови в індійському храмі корупції. І це під час війни, коли кожна гривня на рахунку! Дивлячись на такі ініціативи, мимоволі думаєш: чи не поводять себе можновладці так, ніби країна – їхній приватний магазин, де каса – для своїх?

Епілог: не дивуйтесь, що буде далі…

Отже, маємо гротескну картину. З одного боку – світ, що суне в прірву, озброюючись до зубів і уникаючи слова "мир" як непристойного. З іншого – Україна, що відбивається не лише від зовнішніх ворогів, але й змушена витрачати сили (гроші, людей, увагу) на ворога всередині – корумпантів. Все це приправлено соусом із міжнародної бездіяльності та місцевого цинізму. І найжахливіше, що те, що зараз коїться у нас, – це лише початок того, що може захопити весь світ, якщо тенденції не зміняться. Ми живемо в незвичному жахітті, пролог якого пишеться на українській землі. Решта світу, може, думає, що сидить у залі глядачем. Але якщо пожежу не загасити тут і зараз, завтра полум’я дострибне до кожного.

А поки що наше керівництво і міжнародні партнери продовжують грати у свої ігри, ніби часу вагон. Хтось розширює "сірі зони" для збагачення, хтось годує агресора дипломатичними цукерками. І всім, схоже, плювати. Тож не дивуйтесь, коли реальність нарешті пред’явить рахунок. Він буде страшним. В цьому абсурдному театрі ми вже не знаємо, хто божевільний – світ чи ми самі. Але ясно одне: якщо людство не прокинеться, фінальна завіса впаде раніше, ніж хотілося б. І аплодисментів не буде.

Десь на руїнах Херсону чорний кіт перебігає вулицю. Він вже нічому не дивується.

Євген Гілін , Голова ГО "Місто сили", кандидат юридичних наук, адвокат, медіатор