За останні пів року Володимир Зеленський зробив крутий розворот у своїй риториці. Наразі він майже не говорить про перемогу та звільнення окупованих земель – він говорить про компромісний мир та потребу зустрітися з Путіним, аби його досягнути.

Хтось бачить у цьому «зраду» – я запізніле протверезіння та прагматичний погляд на речі. Нарешті Володимир Олександрович усвідомив: час грає проти нас. Захід більше занепокоєний поповненням своїх арсеналів, аніж поставкою озброєнь Україні. США, наш головний союзник і донор, навіть не розглядає перспективу внесення до Конгресу нових пакетів допомоги нашій державі.

Китай, навпаки – поступово, але невпинно посилює нашого ворога. Залежна від Пекіну КНДР загалом виявилась колодязем воєнного часу: згідно з інформацією Yonhap News Agency, яке посилається на південнокорейську розвідку, тільки від жовтня минулого року Пхеньян поставив Росії 12 млн артилерійських снарядів і направив на війну 13 тис. корейських солдат, які дуже незле зарекомендували себе у боях на Курщині.

Рекрутинг найманців на просторах Азії, Латинської Америки та Африки росіяни також проводять значно ефективніше за нас, що дозволяє їм уникати непопулярної мобілізації.

Отже, за 3,5 роки війни українська влада:

1. втратила технологічну та оперативну перевагу, якою ми володіли у 2022-23 роках;
2. провалила мобілізацію, яка сіла на шпагат між корупційними мільярдами та потребою в поповненні війська;
3. так і не перевила країну на військові рейки, фактично поділивши її на два окремі світи: кількасот тисяч гладіаторів, що героїчно бʼються на фронті, кілька мільйонів вболівальників, що співчувають гладіаторам і намагаються їм чимось допомогти, та десятків мільйонів, для яких війна десь там, далеко...

Як наслідок, Україна втрачає віру в себе і мотивацію воювати. Що робити в цій ситуації? Популярна думка серед військових, – закрутити гайки і посилити мобілізацію. Боюсь, такими методами, як її провадять ТЦК, це тільки підважить і так хиткий суспільний баланс в Україні. Бо проблема ТЦК – не в браку мобресурсу, а у невмінні працювати чесно, ефективно та законно. І в абсолютно популістській правовій рамці, в яку загнали «військомати» наші доблесні законодавці.

Якщо у легенди Першої світової маршала Фоша (того самого, що підписав акт про завершення Першої світової в Компʼєнському вагоні) в один день у серпні 1914-го року загинули на фронті єдиний син і зять, то в Україні війна залишається «привілеєм» чесних та бідних.

Прірву, яка утворилась між владою та посполитими і яка щодня зростає, можна засипати тільки дуже жорстокими репресіями, коли воювати стане безпечнішим, аніж не воювати. Зеленський – точно не Троцький, і не Сталін. Тому варіант радше теоретичний.

Спитаєте, а який варіант практичний? Що може зупинити катастрофу на фронті, що поступово, але неминуче насувається? Нестандартну відповідь я нещодавно почув від командира одного з найефективніших підрозділів БпЛА у Силах оборони України. Він запропонував... скоротити армію удвічі. І відповідно вдвічі збільшити винагороду тим, хто залишиться на війні.

Воювати мають дрони. Люди мають ними керувати, а не сидіти місяцями в шанцях. Нереально? А хіба реальним ще 3 роки тому здавалася тотальна війна дронів, які наразі наносять 80% уражень на фронті? А хіба на початку великої війни ми могли бодай мріяти про цілком роботизовані військові операції, в яких дрони не тільки вибивають ворога з позицій, а й беруть полонених? А хіба евакуація поранених безпілотними системами ще вчора не здавалася фантастикою?

Давайте порахуємо. За дуже оптимістичними оцінками Україна втратила на цій війні більше 100 тис. загиблими. Офіційні виплати за кожного – 15 млн грн або €300 тис. Загалом – €30 млрд. Скільки дронів можна закупити на цю суму? І головне, на відміну від людей, дрони – це відновлювальний ресурс.

Питання в іншому. Хто мав справу з «традиційними» військовими організмами з карʼєрними офіцерами на чолі та з новоствореними частинами БпЛА відчував разючу відмінність між ними в усьому. Полк БпЛА набагато більше нагадує сучасну ефективну компанію, в якій люди у цивільному сидять перед екранами і воюють розумом та технологіями, а не «живою силою».

Загалом найбільш ефективні військові організми на цій війні – це максимально самодостатні та ефективні екосистеми зі своїм рекрутингом, тренінговими центрами, комунікаційними підрозділами, джерелами фінансування і навіть часто – виробництвом чи постачанням озброєнь. Тобто радше ПВК, а не традиційні в/ч з (пост)радянським ДНК.

Якщо воюватимуть дрони, а оператор дронів отримуватиме €3-5 тис. на місяць (залежно від конкретних результатів роботи), чи буде у нас критичний дефіцит особового складу, а чи здорова конкуренція за посади в Силах оборони України? І відповідно відпаде потреба мобілізувати алкоголіків, наркоманів, психів та доходяг. Ба більше, нарешті зʼявиться можливість демобілізувати того, хто своє чесно відвоював. А вітчизняний ВПК отримає неймовірний стимул для прискореного розвитку.

От тільки куди подіти цілу армію «ментальних онуків Жукова»? У яких радянське ДНК, оце дурне «мы за ценой не постоим», прошите на підкірці? Але... Якщо ми продовжимо воювати все менш вмотивованими людьми, бездумно втрачаючи їх у безіменних посадках і мобілізуючи все менші придатних служити, Україна приречена.

Якщо влада кине всі сили, аби за рік перетворити Сили оборони України на найбільш масового та престижного роботодавця операторів дронів, якщо розробка та виробництво безпілотних систем стане найбільш привабливим, динамічним та прибутковим бізнесом у країні, якщо всі ресурси, власні та наших партнерів, будуть кинути на те, аби воювали роботи, а люди лише управляли ними, ми маємо шанс відійти від прірви. Як прірви соціального вибуху, так і прірви поразки на фронті...