Верховна Рада України проголосувала за закон, який де-факто знищує незалежність НАБУ та САП. Це не просто зміна підпорядкування. Не технічна правка, як нам хочуть це представити. Це демонтаж антикорупційної інфраструктури, створеної після Революції Гідності  руками громадянського суспільства, завдяки тиску міжнародних партнерів, на вимогу українців, які хотіли чесної, прозорої держави. І які віддали за цю вимогу життя.

Сьогодні цей вибір зраджено.

Це рішення — це не просто зрада постмайданної архітектури. Це — втрата орієнтира, глузування з пам’яті, початок авторитарного дрейфу, коли влада концентрується в одних руках, де немає ані балансу, ані відповідальності, ані страху бути викритим.

Історично ми вже бачили ці симптоми.

У нашій історії вже були голосування, після яких країна змінювалась назавжди.

Сьогодні один із таких днів.

У ці години я думаю про вибір.

Бо кожна людина — навіть у найтемніші часи робить свій вибір. Обрати страх чи обрати гідність. Бути рабом обставин чи зберегти себе.

Я хочу звернутися до тих, хто сьогодні, попри шалений адміністративний, політичний і моральний тиск, сказав: ні. Хто не натиснув зелену кнопку. Хто залишився вірним присязі, здоровому глузду, а головне совісті.

Я знаю, як вам було важко. Я знаю, як вас залякували, знецінювали, вмовляли. Але ви витримали. Історія бачить вас. Історія запам’ятає.

Я не хочу сьогодні писати пафосно: "це початок кінця" чи "це нова епоха". Але я знаю: історія в Україні — циклічна. Влада, яка приходить, знову і знову намагається приборкати цей народ. Зламати. Перетворити на мовчазну масу. І знову і знову вона помиляється.

Бо ця країна має особливе ДНК. У неї болюче, неспокійне, гідне серце. Це країна, яка повставала. Яка боролася. Яка не раз втрачала і не раз себе віднаходила.

Я знаю, про що кажу. Бо я також частина цієї історії.

Мені було 17, коли палав перший Майдан. Мені було 26, коли почалася Революція Гідності.

Я бачила, як народжується надія. І як її розстрілюють. Я пам’ятаю перші дні після втрати Криму, перші похоронки з фронту, перші закони, що здавалися фатальними. Я пам’ятаю відчуття: все, ми програли. Ми впали. Назад шляху нема.

Але шлях уперед завжди з’являвся. Бо країна — це не політики. Країна — це її нерв. Це її молодь. Її волонтери. Її громадянське суспільство. Її вільні журналісти. Її вчителі. Її прості виборці, які вміють розрізняти правду і фальш.

Так, сьогодні святкують ті, хто вірить у повернення в минуле.Так, сьогодні тішаться реваншисти, які вважають, що можна скасувати 2014-й. Але це ілюзія.

Найнебезпечніша ілюзія в політиці — це повірити, що ви сильніші за час. Що можна керувати країною так, ніби вона безпам’ятна. Що можна перекупити все і уникнути покарання.

Ця влада, як і попередні, рано чи пізно зіткнеться з реальністю. А реальність у тому, що Україна змінилась. І її не зупинити. Навіть якщо поки що —зупинили кілька важливих механізмів. 

Нас знову чекає довгий шлях. Через відкат, зневіру, опір і знову боротьбу.

Але головне — залишитися собою. Зберегти ясність. Не зламатися. Не продатися. Не погодитися на менше. Бути з тими, хто тримає світло. Хто пам’ятає, навіщо все це починалось.

Бо врешті-решт, країна будується не вчорашнім днем, а завтрашнім. І кожен із нас її частина. Те, що ми робимо сьогодні, — або додає сил її майбутньому, або послаблює його.

Будьмо сильними. Не для влади. Не для Європи. А для себе.

Щоб через 10, 20, 30 років, озираючись назад, не соромно було за сьогоднішній день.

За цей вибір. І за себе.

Севгіль Мусаєва

Джерело