У липні 2025 року Рим став черговим етапом великого міжнародного марафону – четвертою за рахунком Міжнародною конференцією з відновлення України (Ukraine Recovery Conference, URC). Після Лугано (2022), Лондона (2023) та Берліна (2024) нова зустріч у столиці Італії поставила перед собою завдання перейти від загальних декларацій до практичних механізмів реалізації допомоги, ефективного фінансування та локального впровадження відбудови.

Цьогорічна конференція привернула увагу не лише урядів і фінансових інституцій, а й широкого кола експертів, представників громадянського суспільства, профспілок та місцевої влади. Все частіше звучать голоси про те, що майбутнє України не можна будувати без участі тих, хто щодня живе в умовах війни, хто втратив домівку, хто відбудовує школи й дороги у звільнених містах, хто бореться за збереження освіти, здоров’я, гідності праці та соціальної справедливості.

Проте, попри гучні заяви, зберігається ключове протиріччя: в якому напрямку рухатиметься післявоєнне відновлення України? Хто отримає доступ до ресурсів? Чи буде цей процес справедливим для всіх — не лише для великих компаній і міжнародних корпорацій, а й для вчителів, ветеранів, людей з інвалідністю, місцевих підприємців і переселенців?

Відновлення не може чекати на кінець війни

Попри російські повітряні атаки, руйнування та нестабільність, відновлення в Україні має вже відбуватися. Це не лише відбудова зруйнованих будинків чи доріг, а й спроба повернути людям відчуття нормальності, безпеки та перспективи. У передмістях Києва, таких як Буча, які ще у 2022 році були під російською окупацією, відкрили дитсадки, ремонтуються мости, повернулися мешканці.

Але найголовніше — формується бачення того, яким має бути післявоєнне суспільство. І саме тут постає ключове питання: відновлення для кого і задля чого?

Сьогодні значна частина міжнародних стратегій відновлення базується на неоліберальній логіці: відкриття ринків, дерегуляція, лібералізація торгівлі, залучення іноземних інвесторів і надання лідируючої ролі приватному сектору. Такий підхід часто подається як "раціональний" і "ефективний" та "безальтернативний", проте на практиці він несе чимало ризиків — особливо для країни, що пережила повномасштабну війну, соціальні травми та руйнацію довіри до інституцій.

Україна — не просто майданчик для інвестицій, це країна, де мільйони людей втратили житло, роботу, соціальні зв’язки. І якщо відновлення буде орієнтоване лише на прибутковість, без урахування соціального контексту, ми отримаємо ще глибшу нерівність, нову хвилю розчарування і соціальну нестабільність.

Відновлення з людським обличчям

Модель, яка потрібна Україні, — людиноцентрична. Вона повинна ставити в центр не ринок, а громаду, людину, працівника, родину, вразливі групи. Вона має базуватися на принципах соціальної справедливості, гідності та співучасті. Такий підхід включає:

• Розширення повноважень місцевих громад і реальне залучення їх до ухвалення рішень. Відновлення не може плануватись і впроваджуватись лише з Києва чи з столиць держав-партнерів. Саме громади знають свої потреби і саме вони будуть першими, хто відчуватиме довгострокову сталість рішень.
• Підтримку малого та середнього бізнесу, українській промисловості з фокусом на локалізацію замість збагачення фінансово-промислових груп та транснаціональних корпорацій. Українське відновлення не повинне стати черговою хвилею олігархізації. Необхідно спрямувати ресурси на розвиток підприємств, що створюють робочі місця на місцях, сприяють економічній децентралізації та формують середній клас.
• Захист трудових прав через розвиток соціального діалогу. Профспілки, трудові колективи та громадські організації мають стати рівноправними учасниками економічного планування. Без цього ми ризикуємо побачити зростання невдоволення умовами праці, зниження стандартів безпеки на підприємствах та нову хвилю трудової міграції. Звісно, і профспілковий рух має кардинально оновитися, адже застарілі підходи, успадковані ще з радянського минулого, не дають ніяких шансів на гідне представлення інтересів своїх членів.

Прозорість у розподілі міжнародної допомоги

Громадськість, незалежні аналітики та громади повинні мати відкритий доступ до інформації про надходження, розподіл і використання коштів — як державних, так і міжнародних. Має бути забезпечено повноцінний громадський контроль, відкритість процедур, можливість незалежного моніторингу, а також обов’язковість публічного звітування всіх виконавців проєктів — від великих державних програм до локальних ініціатив. 

У цьому процесі роль держави має бути координуючою, а не контролюючою чи узурпаційною . Йдеться не про централізоване розпорядження всіма ресурсами, а про модерацію процесів, встановлення прозорих стандартів і замір ефективності використання коштів . Саме держава повинна забезпечити узгодженість дій донорів, громад, місцевої влади та виконавців, уникнення дублювання, підтримку принципів справедливості та балансу інтересів. Її функція — гарантувати, що жоден рівень — від уряду до громади — не випадає з поля зору, і що допомога справді доходить до тих, хто її потребує найбільше.

Ця модель — не лише альтернатива ринковій логіці. Це необхідна умова для того, щоб українське відновлення стало справді демократичним, стійким і прийнятним для більшості громадян. Від того, який шлях ми оберемо зараз, залежить майбутнє не лише економіки, а й української демократії як такої.

Що варто розуміти міжнародним партнерам?

Найважливіше та найскладніше для іноземців – відчути контекст, у якому ми живемо. Україна –  не просто чергова гаряча точка на мапі світу. Це країна, яка бореться за демократію, за Європу, і за своїх людей. І відновлення України має відображати саме ці цінності.

Сьогодні Україна перебуває у винятковій ситуації: вона одночасно веде оборонну війну, підтримує функціонування держави, адаптується до нових викликів, і водночас намагається робити обережний дизайн контурів майбутнього. Це безпрецедентна реальність, у якій відновлення не може бути технократичним чи ринково-нейтральним процесом. Воно має бути глибоко політичним у найкращому сенсі цього слова — таким, що визнає суб’єктність України, її стратегічний вибір і прагнення до європейських цінностей.

Важливо не обмежуватися лише фінансовою підтримкою чи деклараціями солідарності. Підхід до допомоги Україні має бути переосмислений. Недостатньо просто надавати ресурси — важливо створювати умови для їх ефективного, інклюзивного та соціально орієнтованого використання. Це означає, зокрема, прозорість процесів, участь громад і орієнтацію на реальні потреби людей, а не лише макроекономічні індикатори.

Партнерство з Україною має виходити за рамки донорських моделей. Ми потребуємо справжнього співтворення — у відкритому діалозі, з урахуванням голосів з регіонів, уразливих груп, низових ініціатив, які щоденно працюють на місцях.

У програмах відновлення варто чітко пріоритезувати три речі: ефективність , інклюзивність і соціальну стійкість . Кожна вкладена гривня чи євро повинна не лише відбудовувати стіну чи дорогу, а й зміцнювати спільноту, відновлювати довіру й відкривати нові можливості для розвитку.

Окремо варто підкреслити важливість збереження демократії та політичного плюралізму — особливо в умовах війни та повоєнної трансформації. Це надзвичайно складне завдання, адже що довше триває війна, то глибші зміни відбуваються не лише в суспільстві, а й у політичних інститутах, у звичках прийняття рішень, у структурі публічного простору.

В умовах тривалої мобілізації, посилення вертикалі влади та згортання дискусійних майданчиків існує ризик, що демократична культура буде витіснена прагматизмом військового часу . І хоча багато обмежень є об’єктивно вимушеними, критично важливо вже сьогодні працювати над тим, щоби після завершення війни Україна змогла відновити та зміцнити механізми громадського контролю, політичного представництва і незалежної медіасфери.

Це завдання ускладнюється ще й тим, що в глобальному масштабі ми спостерігаємо поглиблення кризи ліберальних демократій — зростання авторитарних тенденцій, посилення поляризації та недовіри до демократичних інституцій навіть у традиційно стабільних країнах. У цьому контексті український досвід може стати як прикладом, так і застереженням: відновлення має йти поруч із захистом і розвитком демократії — інакше ми ризикуємо втратити те, за що боремось.

Богдан Ференс , кандидат політичних наук, засновник ГО "Прогресильні" та ГО "СД Платформа"