Причиною (саме причиною, а не приводом) протестів, які відбулися останнім часом в Києві, Львові та ін. містах є не законопроект про НАБУ. Справжня причина невдоволення криється в накопиченні протиріч в системі та небувалому наступі влади на права і свободи громадян. Так, всі усвідомлюють, що йде війна, що певні речі можуть бути обмежені, але влада явно цим зловживає. Це протест проти свавілля, брехні та несвободи.

Поряд з неефективною політикою мобілізації, яка руйнує тканину суспільства, відбувався наступ на свободу слова, на громадянське суспільство, на адвокатів та правозахисників, на волонтерів, на профспілки тощо. Натомість ми читаємо та чуємо про корупційні зашквари в правлячій еліті, про мародерство та утиски бізнесу. Це демонтує залішки суспільного договору в країні, руйнує саму державність.

Війна дозволяла списувати помилки чи зловживання влади на побічні ефекти. Головне втримати фронмт та захистити країну. Але окрім безпеки в українців є ще потреба у свободі. І ці потреби якщо не рівносильні, то, принаймні, не можуть бути вирішені за рахунок один одного. Бо якщо свобода в результаті збільшення компоненту безпеки зникає як така, то люди обирають відхід у глибину (в глибинний народ) чи еміграцію.

Так, не для усіх свобода є цінністю. Так само як далеко не усі розуміють загальне благо. Але хто є вільним та бачить далі свого носа, той тримає небо у цій країні. Вони визначають майбутнє.

Саме в цьому варто шукати причину виступів. Законопроект про НАБУ та САП – то лише привід, при чому явно не надто вдалий, бо для багатьох неочевидний посил захисту неефективних установ (про це тут). Але якщо ми глянемо вглиб мотивацій людей, то там ми знайдемо критичну загрозу свободі. Проти цього вони й протестують.

Дехто побачив у ціх протестах «виступ дітей та хіпстерів, яким поки не загрожує мобілізація» чи «бунт креаклів». Це дуже небезпечний підхід. Бо якщо на вулиці війдуть ті кому вже не буде чого втрачати нічого хорошого ні для політичного режиму, ні для країни це не принесе.

Чому я згадав про суспільний договір в назві тексту? Насправді суспільний договір укладається не між владою та народом, бізнесом та владою чи ще кимось, як пишуть наші так звані «лідери думок». Суспільний договір завжди угода в середовищі самого народу про те як здійснювати спільну справу (республіку), зокрема – як організовувати управління в країні та які інститути для цього потрібні. Договір це завжди домовляння, де сам процес інколи важливіший за результат у вигляді писаного тексту чи законів. Проте, домовляння – це також не маханічний процес, він містить критично один важливий компонент – це партерство поколінь.

Едмунд Берк у своїх «Міркуваннях про революцію у Франції» ще в 1790 році писав, що справжній суспільний договір – це не той договір між сувереном і народом чі «загальна воля», про яку писав Жан-Жак Руссо, а «партнертсво поколінь». За його словами: один із перших і головних принципів, який освячує державу й закони, полягає в тому, щоб тимчасові власники й пожиттєві орендарі – не переймаючись тим, що вони отримали від предків чи що зобов’язані лишити нащадкам – не поводилися так, ніби вони тут єдині господарі; щоб не вважали, що мають право урізати спадкове майно чи розкидатися своїм спадком, знищуючи для свого задоволення всю структуру суспільства, наражаючи його на небезпеку лишити тим, хто прийде після них, руїни замість домівок,… суспільство – це і є договір…це партнерство не лише між нині живими, але й між тими, хто живе, і тими, хто вже помер, і тими, хто ще не народився».

Власне, наш сучасник Ніл Ферґюсон в своїй книзі «Глобальний занепад» говорить, що нехтування цим компонентом – партнерством між поколіннями, призводить до занепаду системи. Він вказує на те, що правлячий політичний клас накопичуючи борги підриває суспільний договір. Державний борг (декларований і прихований) став способом, у який старше покоління живе за кошт молодих і ще не народжених. Регулювання стало таким викривленим, що лише збільшує крихкість системи. Юристи, які у динамічному суспільстві могли б стати революціонерами, у застійному перетворюються на паразитів. А громадянське суспільство зводиться усього лише до нейтральної смуги між інтересами корпорацій та поліцейською державою.

Що ж ми бачимо на нинішніх протестах? Ми бачимо молодь, яка вказує нам про порушення принципу партнерства поколінь, вона говорить про занепад інституцій та їх деградацію, про кризу довіри до влади, про несвободу та свавілля.

«Картонна революція» – це бунт молоді проти задушливої атмосфери режиму надзвичайної держави під час війни. Цей бунт уможливила саме влада та її цинічне порушення принципу суспільного договору – партнерства між поколіннями. Ця влада знову краде у нас майбутнє. Підписуючи ресурсні угоди з Трампом, набираючи кредитів, які відразу розкрадалися наближеними до Банкової групами інтересів (я не заперечую їх необхідність під час екзистенційної війни проти Росії, а лише вказую на те як їх використовує влада), влада таким чином краде майбутнє в уcіх нас. А молодь лише гостро це відчуває.