Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Героя України Олега Гегечкорі.

Олег Гегечкорі народився 9 січня 1972 року в селищі Гвардійське, що в Криму. Батько все життя віддав військовій авіації й був стрілком-радистом на бомбардувальниках, за національністю грузин, мати – росіянка. У родині була ще старша сестра.

У 9-10 класах Гегечкорі відвідував «Добровільне товариство сприяння армії, авіації і флоту», де разом з інструктором почав літати на військовому навчально-тренувальному літаку L-29, потім вже сам сідав за штурвал.

Після строкової служби здобув професію вертолітника в Кременчуцькому льотному училищі, де навчався з 1992 по 1995 рік.

Кременчуківка Оксана Наринська познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком у 1993 році на переговорному пункті. Олег Гегечкорі тоді навчався в Кременчуцькому льотному училищі та ходив на пункт дзвонити додому. А Оксана приходила туди, щоб зателефонувати двоюрідній сестрі в місто Сновськ Чернігівської області.

«Коли в 1995 році Олег закінчив навчання на пілота, кілька років, як розпався Радянський Союз, і роботи не було. Він два роки працював на Кременчуцькому нафтопереробному заводі в ремонтній бригаді й паралельно їздив у Росію – намагався там знайти роботу. Але через те, що в нього не було громадянства, не вийшло. Але ми й не жалкуємо, що не вийшло», – розповідає пані Оксана.

Оксана пригадує, що її чоловік був дуже комунікабельним, компанійським, енергійним, завжди допомагав людям, нікому не відмовляв.

У 1997 році Олег Гегечкорі вирішив піти до армії, адже тоді в Україні ще не було роботи в цивільній авіації.

Оскільки за плечима мав ще й військову кафедру, то у званні молодшого лейтенанта пішов служити в одну з військових частин під Одесою. Менш ніж за три роки її розформували й Гегечкорі перевели в Херсон до вертолітної ескадрильї 11-ї окремої бригади армійської авіації Сухопутних військ ЗСУ.

«Коли повернувся з Африки, під час перевірки на барокамері втратив свідомість (у ній створюється такий тиск, наче людина підіймається на висоту 3-5 тисяч метрів). Ми підозрюємо, що після Африки була різка зміна клімату. Треба було спочатку відпочити у відпустці, а тоді йти на медкомісію. Його списали з льотної посади, й він працював начальником штабу. Але через 7 років, у 2007 році, відновився, щоб знову літати», – згадує Оксана Гегечкорі.

Провів за штурвалом вертольота більше ніж 20 років. До 2014 року неодноразово виконував обов'язки в складі українського контингенту місії ООН в Ліберії, Сьєрра-Леоне, а також проходив службу у пошуковій бригаді.

З 2014 року виконував бойові завдання в зоні АТО/ООС. Зазвичай доставляв вантажі та евакуйовував поранених. Виконував бойові завдання у Дебальцевому, Волновасі, Амвросіївці та інших містах. За всі ці бойові операції був нагороджений орденом «За мужність» III ст.

Крім основної роботи, встигав працювати інструктором, навчаючи молодих курсантів.

Служив командиром вертолітної ескадрильї 11-ї окремої бригади армійської авіації Сухопутних військ Збройних Сил України.

Під час місій на Донеччині (зокрема в Дебальцевому, Іловайську) Олег Гегечкорі евакуював багато людей – як живих, так і вивозив тіла загиблих. Часто забирав стількох, що вертоліт був перевантаженим.

«Він завжди був таким, що не кидав своїх. Якось у нього було завдання на непідвладній Україні території. Він забрав більше людей, ніж можливо було. І як тільки вони злетіли, одразу на їхнє місце прилетіла касетна бомба. І якби вони злетіли на секунду пізніше – все, був би кінець… Дуже багато таких історій», – ділиться історією Евеліна.

Оксана Гегечкорі каже, що кілька разів чоловік фактично прощався з життям на небезпечних місіях.

На початку повномасштабного вторгнення Олег Гегечкорі захищав аеродром «Гостомель», боронив Київщину та Чернігівщину. По кілька разів на день виконував вильоти та знищував ворожу техніку.

«Він уже 13 лютого був у столиці, вони готувалися до оборони Києва. Коли кажуть, що не готувалися до повномасштабної війни, я не можу у це повірити, – наголошує дружина пілота. – Бо я знаю на особистому прикладі, мій чоловік 13 лютого полетів останнім бортом на Київщину».

Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну літав у київському напрямку, атакуючи ворожі колони. Здійснював по декілька вильотів на день.

8 березня 2022 року вилетів на виконання бойового завдання, але окупанти поцілили в його вертоліт з ПЗРК і він розбився поблизу села Бервиця, що на Київщині.

«Три наші вертольоти одночасно збили. Два екіпажі загинули, а два льотчики з одного екіпажу залишилися живі, не знаю, яким дивом. Місяць були в полоні», – каже дружина полеглого льотчика.

Про те, що її чоловік загинув, Оксана Гегечкорі дізналася від свого сина Едуарда: «8 березня син телефонував в обід, нас привітав і нічого не сказав, хоча уже знав (про смерть батька – ред.). Він чекав точної інформації. Коли вже звільняли Київську область, у селі Бервиця Броварського району, де їх збили, знайшли тіло мого чоловіка та борттехніка. 3 квітня командир зателефонував синові та сказав: «Давай на упізнання». Майже місяць ми нічого не знали. 8 березня він загинув, а 8 квітня син ховав батька у Кременчуці». 

На той час Оксана з дочкою Евеліною були в окупованому Херсоні. Не поїхали, коли росіяни 1 березня 2022 року зайшли в місто, бо мати Оксани не ходила, потребувала догляду, не було змоги її вивезти.

Оскільки Оксана та Евеліна були дружиною та дочкою військового пілота, у Херсоні їх розшукували. Але врятувало те, що вони переїхали з квартири, у якій мешкали довгі роки, в іншу. На стару квартиру періодично навідувалися росіяни.

За Олегом Гегечкорі та іншими пілотами розпочалося «полювання» ще з 2014-2015 років. За його голову було призначено нагороду у так званих «ДНР» та «ЛНР», куди він часто літав під час АТО.

Дружина Оксана згадує, що питала чоловіка про розмір цієї «нагороди», але він уникав відповіді. Дочка Евеліна додає, що батько багато чого не розповідав, щоб не травмувати її. До повномасштабної війни вона взагалі не знала про участь батька в АТО.

«Дочка була маленькою у 2014 році, їй тоді було 5 років. Для неї він був просто у відрядженнях. І тільки у 2022 році, сидячи в окупації, я їй показала статтю в газеті, де він давав інтерв’ю», — пояснює Оксана, пригадуючи істерику доньки, коли вона дізналася від друга, що її тато воює.

Син Олега Гегечкорі пішов стопами батька і став пілотом, попри його застереження. 

Син Олега Гегечкорі, Едуард, змалку захоплювався авіацією, адже батько брав його на екскурсії до частини та катав на вертольоті. Незважаючи на те, що батько намагався відмовити сина від кар'єри пілота, Едуард вступив до Харківського національного університету Повітряних сил, продовживши сімейну традицію.

Мати, Оксана Гегечкорі, зазначає, що Едуард частіше телефонував батькові для обговорення професійних питань, ніж їй. Навіть Олег, ставши командиром ескадрильї, радився із сином щодо вертольота Мі-2 та нових напрацювань.

Під час навчання Едуард зустрів свою майбутню дружину Олександру, яка також навчалася на бортінженера вертольота. 

Зараз 25-річний капітан Едуард Гегечкорі та його дружина служать разом. Спочатку їх розподілили в різні частини, але після одруження молодята подали запит на спільну службу. 

Підполковник Олег Гегечкорі посмертно отримав орден «За мужність» II ступеня та звання «Герой України» з врученням ордена «Золота Зірка», а також військове звання «полковник». 

У Кременчуці вулицю 1905 року перейменували на честь полеглого пілота – тепер вона має назву Полковника Гегечкорі. Коли вулицю у Кременчуці назвали на честь Олега Гегечкорі, його дружина та дочка були в окупації в Херсоні та майже не мали зв’язку. Процесом перейменування вулиці займалися директор Кременчуцького льотного коледжу Руслан Яковлєв та кременчуцький депутат Денис Терещенко.

У Олега Гегечкорі залишилися дружина та двоє дітей. 

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув у боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.