Вісімдесят років тому, 2 серпня 1945 року, в палаці Цецілієнгоф у Потсдамі завершилася конференція лідерів СРСР, Великої Британії та Сполучених Штатів. "Велика трійка" зібралася разом востаннє – щоб визначити новий устрій Європи після Другої світової.

Звісно, у Кремлі не проти були б приурочити переможне завершення російсько-української війни до цього історичного ювілею. Путін уже багато років бачить себе в ролі нового Сталіна, який сидить за одним столом із провідними світовими лідерами та вирішує долі мільйонів людей і цілих країн – як колись у Ялті та Потсдамі. Причому варто пам'ятати, що на Потсдамській конференції "Велика трійка" перекроювала не лише політичну, але й етнокультурну карту європейського континенту.

Сталінське керівництво побажало передати новій просовєтській Польщі східні землі Німеччини – як своєрідну компенсацію за територію, відторгнуту Радянським Союзом на початку Другої світової війни. США та Велика Британія із цим погодилися. В результаті Бреслау став Вроцлавом, а Штеттін – Щецином. Собі СРСР залишив північну частину Східної Пруссії, і старовинний Кенігсберг перетворився на російське місто Калінінград. 

[BANNER1]

У межах Версальської системи етнокультурному ландшафту надавали певного значення, і під час створення нової карти Європи з місцевим населенням усе ж таки намагалися рахуватися. Ялтинсько-Потсдамська система сміливо ігнорувала традиційні етнокультурні межі. За потреби мільйони людей просто виселялися з територій, де їхні предки жили впродовж багатьох поколінь. Завдяки "Великій трійці" цей негуманний підхід увійшов в історію як виправданий і нормальний.

Масові депортації етнічних німців після 1945 року досі прийнято розглядати як справедливе покарання за підтримку Гітлера. Але насправді доля цих людей мало залежала від їхніх настроїв і дій у 1930-ті. Все вирішувала воля переможців і політична доцільність. В одних випадках вердикт "Великої трійки" виявлявся милостивим, в інших – суворим.

Після Першої світової війни на карті Європи з'явилися два нові державні утворення, населені переважно етнічними німцями: Австрійська республіка і Вільне місто Данциг. У тридцятих роках Гітлер оголосив мешканців обох країн співвітчизниками, яких необхідно повернути в лоно Рейху. Австрію було приєднано до нацистської Німеччини в 1938-му, Данциг – у 1939-му. І в обох випадках анексія проходила за масової підтримки місцевого населення.

Втім, у 1945 році історичні шляхи двох анексованих держав кардинально розійшлися. За рішенням "Великої трійки" австрійська державність після Другої світової війни була відновлена. Австрійців стали офіційно вважати не пособниками, а жертвами гітлеризму.

З Данцигом вийшло інакше. Під час Ялтинської конференції союзники так і не дійшли єдиної думки щодо його подальшої долі. Але на Потсдамській конференції було вирішено, що колишнє вільне місто відійде до Польщі та стане звичайним містом Гданськом. Основну масу населення було звідти вигнано.

Щоправда, вже в 1947 році німецькі біженці створили так званий "уряд Вільного міста Данциг в екзилі. Він існує й досі. Впродовж багатьох років ці діячі вимагали відновлення данцигської державності, зверталися до ООН і апелювали до міжнародного права. Вони наголошували, що в 1920-х і 1930-х Данциг залишався нейтральним; що його анексія Третім Рейхом була незаконною; а отже, після поразки Німеччини союзники також не мали законних підстав приєднувати його територію до складу Польщі.

Звичайно, ці багаторічні скарги нічого не дали. Зате в 2017 році одного з цих безнадійних маргіналів оштрафували у Швейцарії за підробку паспорта і автомобільного номерного знака ("FDA-01 DA"): впертюх наполягав, що отримав їх законно.

[BANNER2]

Але уявімо, що вісімдесят років тому в Потсдамі було ухвалене інше рішення. Припустімо, СРСР, США та Велика Британія дійшли б висновку, що подальше існування окремого державного утворення на Балтиці буде їм вигідне. У такому разі незалежний Данциг мав усі шанси дожити до наших днів.

Після 1945 року його вважали б такою ж жертвою гітлерівської агресії, як і незалежну Австрію. Активна співпраця місцевого населення з нацистами замовчувалася б десятиліттями. А найголовніше – ми б знали, що існує особлива данцигська ідентичність, яку не варто плутати зі звичайною німецькою ідентичністю.

Втім, історія не терпить умовного способу. У потсдамському палаці Цецілієнгоф вирішили те, що вирішили. І тому сьогодні всім відоме польське місто Гданськ, а про маргінальний "уряд Вільного міста Данциг у вигнанні" мало хто й чув…

Владіміра Путіна часто порівнюють із Адольфом Гітлером, а його військові авантюри – з агресією, що її розв'язав Третій Рейх у 1939 році. Однак сам кремлівський правитель навряд чи ототожнює себе з покійним фюрером. Не тому, що Гітлер був кривавим тираном і загарбником, а тому, що зрештою він зазнав поразки. Кремль же досі сподівається перемогти.

Справжнім джерелом натхнення для кремлівського режиму виступає не 1939, а 1945 рік. Досвід "Великої трійки" переконує Путіна та Ко, що добре озброєна диктатура цілком може домовитися з провідними західними демократіями. І не лише про поділ сфер впливу – але й про перекроювання етнокультурних кордонів у Європі.

Якщо в 1940-х Кенігсберг вдалося перетворити на Калінінград, Бреслау – на Вроцлав, а Данциг – на Гданськ, і цю реальність вже давно всі визнали, то чому б не зробити те саме з нинішніми українськими територіями? Чому б не домогтися визнання Херсона, Запоріжжя або навіть Києва "споконвічно російськими містами"?

З погляду Кремля, це завдання цілком здійсненне. А якщо більшість мешканців залишить новоспечені "російські міста", то це тільки на краще. В наші дні ідея масових переміщень населення знову стає модною: виселення двох мільйонів палестинців із Сектора Гази відкрито обговорюють з початку 2025 року.

Туга за "Великою трійкою" пронизує всі дії й публічні заяви Москви. Кривава війна як ключ до переділу Європи – ось головний і, певно, єдиний урок, який у сучасній Росії винесли з Другої світової. У російському уявленні все історичне значення перемоги над Гітлером зводиться до зібрань "Великої трійки" в Ялті та Потсдамі.

В Україні та на Заході 1945 рік сприймають як історію про покаране зло і покарану агресію. Але для РФ це лише історія про покарання переможених і тріумф переможців. Історія, яку Кремль уже четвертий рік намагається повторити на нашій землі.

От тільки з потенційними партнерами для нового Потсдама у росіян не складається. І, схоже, навіть скандальний президент Трамп не готовий зіграти цю роль так, як того бажають у Москві.

Михайло Дубинянський

[BANNER3]