Починаючи з 1992 року, я мав змогу працювати при різних українських урядах і спостерігати зсередини, як формуються рішення, ухвалюються реформи та змінюються підходи до управління економікою. За цей час через кабінети прем’єрів проходили десятки команд, стратегій і програм. Проте за всім цим різноманіттям риторики та персон можна побачити спільну закономірність: більшість реформ в Україні були реакцією на зовнішній фінансовий тиск, а не результатом внутрішнього політичного консенсусу чи стратегічного бачення.

Україна не мала ані потужної ресурсної бази, ані сталих механізмів самофінансування державного бюджету. Вже перші уряди – Фокіна, Кучми, а згодом тимчасового виконувача обов’язків Звягільського – діяли в умовах гіперінфляції, обвалу промисловості та фактичної відсутності фінансової системи. Економіка трималася на межі виживання, а рішення часто ухвалювались під тиском обставин, а не в межах довгострокових програм.

У середині 90-х, з приходом урядів Марчука і Лазаренка, стало зрозуміло, що без зовнішньої фінансової підтримки країна не зможе виконувати навіть базові бюджетні зобов’язання. Перші програми співпраці з МВФ супроводжувались спробами скоротити дефіцит і змінити структуру енергетичних розрахунків, але виконувались частково і нерівномірно. Уряд Пустовойтенка (1997–1999) змушений був реагувати на наслідки російської фінансової кризи, і саме тоді Україна вперше провела масштабну реструктуризацію боргу.

Уряд Ющенка (2000–2001) став першим, хто не просто підписав програму з МВФ, а й виконав її ключові параметри. Завдяки цьому було досягнуто макростабільності та з’явилися ознаки зростання. Водночас наступні уряди – Кінаха та Януковича – повернулись до політики утримування статус-кво: реформи згорнулись, а співпраця з донорами була заморожена.

Після 2004 року, попри політичні зміни, економічна стратегія залишалась фрагментарною. Перший уряд Тимошенко зосередився на перегляді приватизації, а не на структурних змінах. Уряд Єханурова намагався стабілізувати ситуацію, але не мав ресурсів для запуску нового етапу реформ. Уряд Януковича у 2006–2007 роках спирався на зростання доходів, не прагнучи нової співпраці з МВФ.

Фінансова криза 2008-2009 років знову поставила питання виживання. Другий уряд Тимошенко отримав надзвичайну підтримку від МВФ, проте виконання умов залишалося вибірковим, а частина рішень – суто тактичними. Після 2010 року уряд Азарова відмовився від зовнішньої співпраці, обравши модель фіскального популізму й політичної домовленості з Росією. Ця модель була нестабільною і до 2013 року призвела до глибокої економічної кризи.

Після Революції Гідності уряд Яценюка працював у критичних умовах: війна, обвал економіки, банківська криза. Вперше з 90-х років відбулося справжнє прискорення реформ – у банківській сфері, енергетиці, держзакупівлях, тарифоутворенні. Це був період вимушених, але структурних змін, які стали передумовою масштабної підтримки з боку МВФ, ЄС, США та інших партнерів.

Уряд Гройсмана (2016-2019) зберіг макрофінансову стабільність, реалізував низку системних реформ – зокрема, пенсійну, освітню, децентралізаційну. Зовнішній фінансовий контроль залишався важливим фактором дисципліни. Після 2020 року, в умовах Covid-19, а згодом повномасштабної війни, уряди Гончарука та Шмигаля діяли в режимі постійної зовнішньої підтримки. Міжнародне фінансування покривало більшу частину бюджету, і ця підтримка була обумовлена як прозорістю, так і збереженням базової інституційної спроможності держави.

***

Реформи в Україні найчастіше були не політичним вибором, а вимушеною реакцією на дефіцит. Вони запускалися не з ініціативи, а з необхідності – коли без зовнішньої допомоги не було чим платити зарплати, фінансувати армію чи стабілізувати валюту. Саме в цьому полягає парадокс: брак ресурсів стримував авторитарні тенденції і змушував владу погоджуватись на зміни, які вона в інших умовах відкладала б на невизначений час.

Це не робить українську реформаторську історію менш значущою. Навпаки, вона показує, що навіть у складних політичних системах, за наявності зовнішнього тиску та внутрішньої кризи, можливі реальні зміни. І, можливо, саме бідність і вразливість виявились тим фактором, який не дозволив Україні перетворитися на пострадянську автократію.