Коли у 2024 році студенти вийшли на вулицю через ситуацію з НАБУ та САП, це було не просто спонтанним жестом. Це було чергове підтвердження одного старого факту: у найскладніші моменти саме молодь першою бачить, що «щось іде не так».

Так було у 1990-му, коли молоді хлопці та дівчата голодували на граніті біля Верховної Ради, вимагаючи відставки уряду і розпуску Компартії. Тоді це виглядало як наївна відвага. Але вже за кілька років те, за що вони виходили, стало реальністю.

Так було у 2004-му. Так було у 2013-му, коли першими били студентів на Майдані. І так є зараз.

Політики традиційно недооцінюють студентів. Мовляв, молодь – це аполітична маса. Вона не голосує, не має грошей, не створює фракції. Але саме тому вона – небезпечна. Бо не грає за правилами. Бо їй важливі принципи, а не інтереси. Бо вона не навчилась мовчати.

У диктатурах це розуміють дуже добре. У Китаї за часів Мао студентство стало «гвардією ідей» і зносило все, що заважало. У сучасній Росії – давно створили юнармію, відродили піонерію, комсомол. Там знають: свобода мислячої молоді – це загроза режиму.

А в Україні – навпаки. Про студентів згадують тільки тоді, коли вони вже вийшли на вулицю. Їх не слухають, не залучають, не бачать. Хоча саме вони задають моральний тон. Коли студенти протестують – навіть ті, хто «все розуміє, але мовчить», усвідомлюють, що час не мовчати.

Висновок

Сьогодні студентство в Україні переважно сприймається як масовка під вибори або фотозона для кампаній. Але ця логіка застаріла. Політичні партії, які далі ставитимуть на «бабусь» і гарантованих пенсіонерів, просто не встигнуть у майбутнє.

Бо за останні 20 років виросло декілька поколінь молоді, яка вже не чекає – вона діє. Вона вміє мислити критично, організовуватись самостійно і – що найважливіше – не боїться влади.

І коли студенти виходять – їх традиційно намагаються знецінити.

Кажуть: «їх проплатили», «вони нічого не розуміють», «ними керують».

Але ці тези – занадто прості й зручні. Насправді це – спосіб не чути. Бо почути означає визнати, що у молоді є своя позиція, що вона формує власну рамку правильного і неправильного – без дозволу згори. І саме це найбільше лякає – не гроші, а незалежне мислення.

І якщо хтось хоче вигравати наступні вибори, утримувати довіру та тримати зв’язок із суспільством, він має зрозуміти: без системної, постійної роботи зі студентством – нічого не буде.

Це не про агітацію. Це про програми, про діалог, про відкриті майданчики і про включення молоді в ухвалення рішень, а не лише в спостереження за ними.

В інтересах держави – вже зараз створити умови для формування молодіжних політичних структур, координаційних центрів, мереж підтримки, які б перетворювали студентську енергію на інституційну силу. Бо без цього ми знову будемо дивуватись: не «чому вони вийшли», а «чому вони не вийшли».