Повномасштабна війна в Україні триває, триває і процес загальної мобілізації, як головний елемент поповнення Збройних сил України свіжою кров’ю. Триває, прямо скажемо, у непростих умовах. Останнім часом збільшилася кількість реальних, а не вигаданих проросійськими чи прямо російськими інтернет-маніпуляторами, конфліктів між співробітниками територіальних центрів комплектування, які й займаються мобілізацією, та звичайними громадянами. І проблема ця нелінійна, а потребує комплексного підходу. До якого, здається, ніхто не готовий і навіть не думає над цим.

Вінницька алюзія на Сантьяго

На вихідних прогримів українськими онлайн-ЗМІ скандал у Вінниці, де одні місцеві мешканці вирішили відбити у ТЦКшників інших місцевих мешканців, яких утримували на одному із місцевих стадіонів, що став місцем утримання цих людей.

Звісно ж, багато хто тут же провів ядучу паралель із іншим стадіоном, Національним у столиці Чилі Сантьяго. Для тих, хто не в курсі, пояснимо – після державного перевороту в цій латиноамериканській країні переможці, хунта на чолі з генералом Аугусто Піночетом, влаштувала на "Насьоналі" табір для інтернування вороже налаштованих до них громадян Чилі.

Ці дві ситуації, звісна річ – принципово різні. У нас і перевороту немає, і на стадіоні утримували не ворогів поточної влади, і жодним інтернуванням це й не пахло. Але, як ви розумієте, це не завадило з’явитися такій паралелі.

У відповідь же пролунали не менш жорсткі заяви – не від влади чи представників тамтешнього ТЦК, а від відповідно налаштованих громадян, які вдалися і до образ на кшталт "мамині черешеньки" чи "цивільні істоти", і до більш радикальних закликів – зокрема, про те, що "демократія задовбала" (в оригіналі було взагалі нецензурне дієслово).

Словом, як це і відбувається в останній час, обидві сторони цього неоголошеного офіційно конфлікту залишилися при своїй позиції, як і державні / військові структури, яким зробити це значно простіше, бо можна просто нічого не коментувати (як у випадку із скандальним законопроєктом про знищення незалежності НАБУ / САП). І в цьому статусі-кво насправді й криється головна проблема сучасної України.

Буковель і спорожнілі села навколо

Бо війна триває. І триватиме – невідомо скільки ще часу. А українські військовослужбовці гинуть – навіть якщо про це намагаються не говорити, все одно, рано чи пізно якийсь Дональд Трамп візьме і оприлюднить якісь дані. Точні чи ні, але дані, які змушують згадати, що війна – це не тільки герої, подвиги і "двіж". Це ще і смерті. Смерті тих людей, яких треба компенсувати.

А із цим, як бачимо, ситуація погіршується з кожним днем. Ми все заглядаємо за порєбрік, як швидко там падає економіка країни-агресора – але у нас із мобілізацією ситуація не краща. І можна багато говорити про те, що всі ці історії із "бусифікацією" це фейк і російські ІПСО, але насправді ситуація значно складніша і глибша.

Скажімо, днями з’явилося відео дороги на Буковель – яка була забита автівками і перетворилася на безкінечну тягнучку, (подібна ситуація цього літа спостерігалася, за словами місцевих жителів, і в районі іншого українського курорту – Шацьких озер), у якій за кермом автівок сиділи далеко не тільки жінки. А при цьому в селах Івано-Франківської області, де і розташований пафосний курорт, чоловіків мобілізаційного віку практично не залишилося. Якою може бути реакція місцевих громадян, які бачать такі відверто різні картини воєнного часу? Зрозуміло якою.

Неприємні питання для усіх

Ось у чому суть нинішньої проблеми. У тому, що повноцінного й адекватного процесу мобілізації немає з 2022 року. Тоді, на початку повномасштабної війни, територіальні центри комплектування виручили натовпи добровольців, яких не треба було ловити по вулицях. Але навіть тоді ТЦК не зробили жодних висновків – зокрема, не взяли "на олівець" тих, хто прийшов сам, але не підійшов ЗСУ в тому моменті. Не один і не два є випадків, коли люди навесні 2022 року оббивали пороги ТЦК, де їх мало не гнали додому – а потім перестали прагнути потрапити в армію. І або перетворилися на "ухилянтів", або потрапили в ЗСУ, але уже на посади на кшталт речника / прессекретаря тощо.

Чому так сталося? Чому змінилося ставлення суспільства? Чому ті, хто 2022-го ішли просто на війну, все одно, куди – в 2024-му і тим паче 2025-му почали шукати, будемо говорити чесно, максимально безпечне місце? Ось на які питання треба шукати відповідь. І їх, цих питань, дуже багато. Наприклад – чи вплинула на мотивацію українців відверто антинародна зміна головнокомандувача ЗСУ? У кожного з вас знайдеться хоча б один військовий, який коментував призначення Сирського у, м’яко кажучи, негативних тонах. Чому?

Де і в яких умовах ми житимемо?

Можливо, усім – владі перш за все, а також громадянам, як про-, так і антиТЦКшно налаштованим – треба відійти від роздмухування істерії навколо наслідків, а зайнятися боротьбою з причинами? Бо, з одного боку, мобілізація в будь-якому випадку потрібна, хоча б для того, аби не втратити усю територію до Дніпра (та і навіть цей, зручний для оборони плацдарм треба буде кимось утримувати, бо на Херсонщині окупанти час від часу пробують повернути собі правобережну частину, втрачену ще 2022-го). Але з іншого – чим більше буде подібних вінницькому інцидентів, тим сильніше полум’я ненависті до ТЦК (і до "цивільних істот" теж, так) роздмухуватимуть з-за поребрика. І рано чи пізно, якщо не вирішити це питання – станеться такий вибух, який рознесе Україну на друзки.

Після чого виявиться, що усі ці роки відчайдушного та героїчного спротиву, усі ці жертви, яких уже і так немало, були даремними. Що тоді скажуть усі учасники процесу? Чи у звичній манері продовжать звинувачувати своїх опонентів – мовляв, усе це винятково через них?

І тут уже не потрібен ніякий патріотизм – просто практичний підхід. Де ти і твій народ будеш жити? В якій країні? І – в яких умовах? Це про те, що "демократія задовбала". Бо якщо Україна виграє (не програє), але перетвориться на автократію а-ля Росія – це буде не перемога. Суть існування України якраз у тому, щоб не просто дати дім українцям з їхньою, нашою українською мовою, а і щоб цей дім був максимально демократичним. Бо українська диктатура, вона тільки на перший погляд буде кращим варіантом, ніж російська. А насправді…

Втім, війна, наголосимо ще раз, триває. І з цим нам жити. І з цим будувати день сьогоднішній і завтрашній. Бажано будувати так, щоб у дні післязавтрашньому не було паралелей із чилійським стадіоном чи ще більш неприємними прикладами світової історії. І одночасно – щоб не було натяків на фінал Перших визвольних змагань. Так, це нелегке, дуже нелегке завдання. Але ніхто і не казав, що буде просто. "Просто" було раніше, до повномасштабної війни. Тепер маємо те, що маємо. І треба принаймні не погіршити ситуацію.