9 серпня 2025 року виповнилося вісімдесят років з моменту другої – і поки що останньої – ядерної атаки в історії людства. Цього дня в 1945-му бомбардувальник B-29 "Bockscar" під командуванням майора Чарльза Суїні скинув атомну бомбу "Товстун" на японське місто Нагасакі.

Щоправда, фактично ця історична річниця виникла через випадковий збіг обставин. 9 серпня 1945 року мало увійти в історію як день ядерного удару по Кокурі – великому центру військової промисловості, що за двісті кілометрів від Нагасакі. Вісімдесят років тому саме він був головною ціллю, що її обрали американські військові для атомного бомбардування.

B-29 зі смертельним "Товстуном" на борту досяг Кокури о 9:20. Але того ранку місто виявилося майже повністю закритим хмарами. А у майора Суїні був чіткий наказ: скидати бомбу візуально, а не за допомогою радара.

Протягом години американський бомбардувальник тричі заходив на ціль, і всі три заходи виявилися невдалими. Лише тоді було вирішено дати Кокурі спокій і скинути "Товстуна" на запасну ціль – порт Нагасакі. Там також була сильна хмарність, але останньої миті навідник розгледів у просвіті між хмарами силует міського стадіону, який послужив орієнтиром для бомбометання.

Кількість загиблих у Нагасакі склала від 60 до 80 тисяч осіб. Відповідно, десятки тисяч жителів Кокури уникли жахливої смерті. Причому порятунок усіх цих людей жодним чином не залежав від їхнього способу життя, від їхньої поведінки під час війни чи від їхніх дій того самого дня 9 серпня 1945 року.

Їм просто пощастило. А жителям Нагасакі – ні.

Цей жорстокий урок військової історії залишається актуальним і вісімдесят років по тому. Особливо в Україні, де дехто намагається вивести закономірність між стражданнями цивільного населення і поведінкою цих людей під час повномасштабної війни або до неї.

[BANNER1]

У червні 2025-го нардепка Мар'яна Безугла вкотре опинилася в центрі скандалу, прокоментувавши загибель 31-річного чоловіка внаслідок російського удару по Києву. Увагу Безуглої привернуло навчання загиблого в магістратурі факультету фізичного виховання Університету Драгоманова: "Косив від армії, але карма".

Кілька днів по тому невгамовна Мар'яна знову згадала про карму – цього разу через зруйнування київської квартири, що належить лідеру гурту "Антитіла" Тарасу Тополі. "Фейкова служба – справжня війна. Справжній російський шахед, ракета, яка не вибирає, чи ти порішав в університеті, щоб не мобілізуватись, чи ти VIP із фейковою службою. Карма", – написала Безугла.

Ще раніше, навесні 2025-го, чимало галасу в соцмережах наробив військовослужбовець і екскандидат у депутати від "Євросолідарності" Андрій Батюков. Він також намагався представити загибель українців у тилу як відплату за боягузтво:

"Мені ніколи не шкода цивільних. Кожного разу, коли гине їх якась кількість, я запитую – у скількох з них батько чи мати, чоловік чи дружина служить?". На уточнююче запитання в коментарях, чи не шкода йому хоча б загиблих дітей, Батюков відповів: "Якщо їх батьки ухилянти? Ні".

Спроби пов'язати смерті цивільних українців з ухиленням від мобілізації – відносно новий тренд. Але спроби пояснити біди цивільного населення негідною кармою траплялися з перших місяців повномасштабної війни.

Хтось вважав, що карма наздогнала ті міста України, де говорили російською і слухали російських виконавців. Хтось стверджував, що карма переслідує тих, хто голосував за Володимира Зеленського в 2019-му або за Віктора Януковича в 2010-му. Наприклад, скандальний журналіст Остап Дроздов ще навесні 2022-го пов'язав руйнування Маріуполя з електоральними вподобаннями його мешканців у попередні роки.

Що ж об'єднує публічні заяви Безуглої, Батюкова, Дроздова та інші подібні кейси? Нав'язливе бажання побачити у війні хоч якусь справедливість.

Багатьом хочеться вірити, що наш світ влаштований справедливо. Що всі люди отримують від життя те, на що заслуговують. Хороша поведінка винагороджується, погана – карається. Якщо в справедливому світі доводиться комусь страждати, значить, ця людина недостатньо хороша. І якщо в справедливому світі українці стають жертвами російського терору, то вони самі на це заслужили, зіпсувавши власну карму.

Проблема в тому, що жодного стосунку до об'єктивної дійсності ця віра не має. Наш світ апріорі несправедливий, а будь-яка війна робить його ще несправедливішим. Війна зовсім не схожа на повчальну казку, де чеснота заохочується, а порок карається. Війна сліпа і непередбачувана. Війна не розрізняє грішників і праведників. Під час війни людські долі стають іграшками в руках випадку. І завдяки випадковому збігу обставин населення цілого міста може врятуватися від ядерного удару, а населення іншого міста – прийняти його на себе.

[BANNER2]

Сліпій і непередбачуваній війні байдуже до вашого морального обличчя, до вашої громадянської позиції, до ваших політичних поглядів, ваших культурних вподобань чи вашої рідної мови. Якщо щось для неї й справді важливо, то це ваше географічне розташування та фізична досяжність для ворожої зброї.

Зрештою на четвертому році масштабного воєнного протистояння в Україні все ще залишається обласний центр, який жодного разу не постраждав від повітряних атак РФ.

Житель Ужгорода цілком може ухилятися від мобілізації. Може нишком слухати російську музику. Може симпатизувати українофобу Орбану. Може бути виборцем Зеленського або навіть виборцем Януковича (в 2010-му Закарпаття стало єдиним західним регіоном, де ВФЯ набрав високий відсоток голосів: 29,65% у першому турі і 41,55% – у другому).

Однак російські дрони і ракети на голову негідного ужгородця все одно не падають. У даному разі карма чомусь зовсім не працює – натомість працює географія.

На жаль, протягом війни відносно безпечна територія України поступово скорочувалася. У 2025-му агресор збільшив масштаби повітряного терору, і кількість жертв і постраждалих у нашому тилу також зросла. Але за інших рівних умов комусь із нас все одно щастило більше, а комусь – менше.

І для більшості українців війна так чи інакше залишиться лотереєю. Такою ж непередбачуваною лотереєю, як події вісімдесятирічної давнини, коли десятки тисяч мешканців Кокури виграли життя, а десятки тисяч мешканців Нагасакі – програли.

Михайло Дубинянський

[BANNER3]