Сама контрпродуктивна позиція щодо США зараз – це постійне емоціонування, яке призводить до повного браку розуміння процесів, а отже нездатності вибрати раціональну лінію поведінки, яка зможе сприяти досягненню наших національних інтересів. Коли ми маємо справу с Дональдом Трампом треба памʼятати про декілька аксіом.

Перше: не вірити всьому, що пишуть ЗМІ та не звертати багато уваги на самі заяви президента США. Публічний образ Трампа – лише образ, який немає нічого спільного зі справжніми намірами президента. Не в тому сенсі, звичайно, що він приховує володіння 15-ма мовами та майстерно грає на скрипці. Але він раціональна людина, яка розуміє мову інтересів та причинно-наслідковий звʼязок. Просто приховує це за публічною маскою.

Друге: його дії – не хаотичний набір якихось не повʼязаних між собою вчинків. Його дії стоять на міцному ідеологічному фундаменті, який формується його оточенням. Цей фундамент може не подобатись особисто нам, але він є і з ним треба рахуватися.

З цього випливає номер три: Трамп дослухається до свого оточення при напрацюванні рішень. За оточенням стоять інститути. Це не шоу однієї людини – система працює, хоча цього можливо й не видно.

Отже. Стратегія Білого Дому реально формується в інституціях. Але з одним але. В ці інституції призначені умовні ідеологічні цензори – політичні призначенці, які узгоджують стратегію розроблену кадровим персоналом з ідеологічною рамкою Білого Дому.

Цю рамку формує плеяда консервативних експертів та мислителів, які сповідують принципи націонал-прагматизму і я би навіть сказав націонал-егоїзму. В принципі щоби зрозуміти цю рамку варто ознайомитись з роботами аналітичного центру (насправді це натягнутий переклад більше обʼємного «think tank» – «резервуару думок») America first policy institute – кадрового банку адміністрації Трампа-47.

Також загалом можна почитати про рух America First, America First Committee – читання не найприємніше, але воно дає зрозуміти що насправді «адміністрація 47» - не конгломерат недалекоглядних вискочнів. Це освідченні, розумні люди з твердою системою поглядів. Поглядів, які нам не подобаються, поглядів які ми можемо вважати аморальними. Але їх наявність – це просто фактор реальності, проти якого марно протестувати.

Що дає нам наявність цих поглядів? Можливість з ними працювати. Доктринально це виражено у трьох принципах, з якими адміністрація звіряє усі рішення, дії та запропоновані стратегії/тактики:

• Чи робить це Америку сильнішою?
• Чи робить це Америку безпечнішою?
• Чи робить це Америку багатшою?

Це не пропаганда. Не гасла. Це реальні вказівки усім інституціям – вивіряти кожне рішення згідно з цим тріалогом. При цьому треба зважати на ще один фактор – цей тріалог приводить до концептуальної зміни підходів до визначення національних інтересів США. Якщо за минулої адміністрації ці інтереси визначалися з урахуванням аксіом про глобальну роль США як взірця для інших, а отже мали ціннісну основу – бо статус взірця треба було постійно доводити власними діями.

Наразі визначення національних інтересів звелося до інструментального підходу. Оцінка відбувається за шкалою «вигода – загроза» та визначається, що різні національні інтереси не рівні за шкалою важливості – тобто якщо один інтерес переважає за вигодою (тут не про гроші, а про сукупність позитивних наслідків для США) інший – другорядним інтересом можна знехтувати.

Цей підхід можна проілюструвати двома думками одного з нинішніх ідеологів адміністрації (імʼя розкривати не буду). Перша думка: вихід з війни у Вʼєтнамі був вірним рішенням, так як після падіння Південного Вʼєтнаму ми не побачили критичного розповсюдження впливу Радянського Союзу в Азії, але вирішили питання внутрішньої стабільності США, що було набагато більшим пріоритетом, ніж наші союзницькі обіцянки.

Друга думка: необдумана передача левової частки наших 155 мм боєприпасів Україні призвели не тільки до критичного падіння власних американських складських запасів, але й зашкодили Ізраїлю, коли почалася війна в Секторі Газа – так як резерв боєприпасів для Ізраїля виявився недостатнім. А присутність на Близькому Сході та партнерство з Ізраїлем є більшим пріоритетним національним інтересом, ніж допомога Україна. Хоча тут додам, що допомога Україні все ж вважається національним інтересом навіть зараз.

Не коментую ці думки. Просто ілюструю.

Як згідно з усім тим, що сказано вище, визначається політика щодо України та російської агресії? Знову ж таки, ви можете мені зараз розповісти сто разів про червону доріжку для Путіна. Але це – антураж, на який можна не звертати уваги.

Так ось. Політика Білого Дому щодо нашої країни визначається тим, що загроза відходу від України («вмивання рук») переважує позитивні наслідки від економічної співпраці з Росією, якого так хоче фінансове крило оточення Трампа. Білий Дім вважає, що самоусунення США призведе до неминучого програшу України у війні, а отже на голову президента США надінуть «другий Афганістан», тільки більший в десятки разів за масштабом. Тиснуть на Білий Дім і проміжні вибори в Конгрес осінню наступного року. І те, що Китай почне більш агресивну політику в разі, якщо впаде Україна.

Саме тому, я вважаю, що самі обставини будуть змушувати Білий Дім діяти більш агресивно щодо Путіна, не дивлячись на усі «обнімашки» в Анкориджі. Вже є пропозиція по збільшенню обʼєму допомоги Україні. Так чи інакше будуть задіяні додаткові методи тиску на Путіна.

Що варто було б робити нам? Можна звичайно фантазувати, що США нам не потрібні. Але чого ж такі непотрібні нікому США постійно «окучують» європейські лідери та Генсек НАТО?

Нам би було не лишнім додати до цієї віхи негативних наслідків позитивне підкріплення. Насправді, Білий Дім розуміє, що Україна має велике значення для національної безпеки США – наш досвід на полі бою є унікальним на неоціненним, наші оборонні технології та рішення єдині, які пройшли випробування у реальній сучасній війні.

Зі свого досвіду спілкування з представниками адміністрації я точно розумію, що ми можемо здобути набагато кращі позиції, ніж маємо зараз. Якщо будемо грати розумно, зібрано та спокійно.