Про це заявив правозахисник, журналіст, колишній військовослужбовець та полонений Максим Буткевич в інтерв'ю проєкту "Люди змін з Лесею Вакулюк" на Еспресо.Він відповів на питання щодо того, що переслідує його з полону."Передусім маю сказати, що нас попереджали ще під час початкової реінтеграції, що може бути більш складний психологічний стан не одразу після звільнення, а через три-шість місяців, і навіть через рік. Зараз я маю сказати, що так воно і є. Тому що перші місяці ти просто летиш на ейфорії, що ти на волі. Кожна маленька річ, яку ти можеш робити, робить тебе щасливим", - сказав Буктевич.Експолонений розповів про свій досвід."Я пам'ятаю момент, коли я йшов з однієї зустрічі на іншу, Хрещатиком в бік Майдану Незалежності, і раптом відчув стан, який не знаю, як можна змалювати, – коли ти відчуваєш фізично, що це реальність. Ти йдеш Хрещатиком. Ти не уявляєш собі це, ти не згадуєш про це, ти не мрієш про це. А це відбувається прямо зараз. Я йшов і щасливо посміхався на всі свої 30 зубів, мабуть, дивуючи перехожих. Тобто навіть такі речі роблять щасливим", - сказав журналіст. Він додав, що не є абсолютно щасливим, бо постійно пам'ятає про хлопців, які лишилися в полоні."По-перше, в полоні дотепер є ще кілька моїх підлеглих зі взводу, хоча потрошку їх звільняють. Я дуже радий. Кілька днів тому звільнили ще одного мого бійця. А по-друге, ті, з ким я провів ці роки, засуджені полонені, все ще перебувають в колонії, тому що їх майже не звільняють", - розповів правозахисник.Він додав, що з іншого боку, потім ти звикаєш все одно до цієї свободи, ти звикаєш до того, що тобі треба робити вибори."По-перше, це дуже непросто. Коли ти заходиш до кав'ярні і просиш каву, а тебе питають, яку вам каву. І все, і в тебе ступор, тому що як це, яку? Кава і кава. Потім ти звикаєш, але справді десь через якийсь час ця нормалізація може створювати проблеми. Загальні явища для майже всіх, хто пережив неволю, – це флешбеки, емоційні передусім. Та чи інша ситуація може повернути раптом емоційно туди, де ти перебував", - заявив Буткевич.Журналіст зауважив, що іноді ці тригери важко передбачити."У мене були адвокаційні поїздки Європою, досить тривалі в тому числі, і я несподівано для себе виявив, що перевірка безпеки в аеропорту може нагадувати шмон. Це було несподівано, спершу я з цього посміявся про себе, а потім зрозумів, що сміятися треба, бо насправді почуття гумору дуже рятує і там теж. Але все одно треба мати це на увазі – перепади настрою, різкі зміни психоемоційного стану від ейфорії до депресії або від радісної відкритості до постійного роздратування. Це теж буває. Бувають проблеми зі сном у людей. Я не виняток теж", - сказав він.Правозахисник наголосив, що дуже вдячний людям, які підходять під час або після публічних виступів і питають, чи можна вас обійняти? "І це дуже правильний підхід, тому що мене можна, мене треба обіймати, мені це дуже подобається насправді. Я жартував спершу, а потім вже серйозно сказав, що у мене було два роки тактильної депривації, у мене були дуже обмежені доторки.  В умовах полону я зустрічав людей, щодо яких застосовувалося більше насильства, вони пройшли через сильні катування, які там є нормою і системою. Мені пощастило, бо мене били лише кілька разів. Небажано, якщо не м'яко і обережно, питати, які саме катування застосовували. Знов таки, мене можна обіймати, але зазвичай люди, якщо вони захочуть, розкажуть самі. Якщо вони не хочуть – в жодному разі. І взагалі підхід до людини за замовчуванням з повагою до її гідності, – це дуже-дуже важливо у спілкуванні з колишніми полоненими", - розповів Буткевич.Журналіст додав, що його засмучує, коли він бачить журналістські матеріали, де людина розповідає в деталях, що з нею було, беруть якусь найбільш шокуючу цитату і виносять у заголовок. "Не варто фокусуватися на тому, що людину ламало або руйнувало. Ця повага до гідності якраз в тому, як людина вистояла. А наші полонені вистоюють, і дехто виходить внутрішньо сильнішим, ціліснішим, якби це дивно не звучало", - підсумував він.