У 2014-му, задовго до того, як вираз "хороший русский" став мемом, українські медіа кинулися "полювати" на росіян-антипутінців – політиків, науковців, акторів. Мабуть, у цьому тоді було щось психотерапевтичне – на тлі окупації Криму та частини Донбасу важливо було переконатися, що по той бік східного кордону залишилися притомні люди.

За кілька років інтерес до одкровень російських лібералів в Україні зменшився, а з початком великої війни зійшов нанівець. Що, втім, не виключає існування росіян, переважно колишніх, щирих у своєму бажанні допомогти не словами, а діями.

24 лютого 2022-го на сторінці в соцмережі відомий російський травматолог і ортопед Андрій Волна виклав своє відеозвернення:

"Війну треба зупинити, і зупинити її може тільки той, хто розпочав цю війну – агресор. На жаль, наша країна – Росія – агресор... Не бійтеся, говоріть про це. Я не боюся, і ви не бійтеся".

Його заклик до росіян так само, як і десятки інших, включно зі зверненням Володимира Зеленського російською за кілька годин до початку повномасштабного вторгнення, був почутий, але переважно ФСБшниками. 

Пів року по тому разом із дружиною і трьома дітьми Волна виїхав із Росії. Отримав в Естонії міжнародний захист і одразу подав документи на українську візу – щоб мати змогу приїжджати і допомагати пораненим українським військовим у госпіталях. Після довгих перевірок отримав її у 2023-му. Так він став чи не єдиним російським лікарем-волонтером, що сьогодні працює в складі хірургічної бригади одного з військових шпиталів Києва, а також читає лекції українським колегам.

На своїй колишній батьківщині Волна є "зрадником", який до того ж ніколи не ставить плашку іноагента у своїх постах. На думку багатьох співвітчизників в еміграції, він недостатньо "хороший русский", бо не співчуває "хлопчикам", які прийшли в Україну вбивати.

Він не боїться говорити про "нову справедливість" як частину "нової реальності".

"Росіяни (люди з російським паспортом – як завгодно), втратили право на справедливість. На справедливе (з нашої точки зору) до себе ставлення. Люди навколо абсолютно вправі не цікавитися і не знати – ось я, конкретно я, або ви – ми "за" війну або "проти". Ми – це представники (громадяни) країни-агресора. Країни-насильника. Країни-вбивці. І з цим нам жити та й дітям нашим до кінця днів своїх. Усе життя. Ось це головне. У цьому – нова справедливість".

Ми вирішили поспілкуватись із Андрієм Волною з кількох причин.

[BANNER5]

Тому що на відміну від російських політиків-емігрантів, які сподіваються колись повернутися на післяпутінську батьківщину і продовжують з Берліна, Парижа і Праги пестити свій електорат, він відверто говорить про колективну відповідальність росіян.

Тому що він не намагається сховатися за колективною відповідальністю, а говорить і про свою особисту.

А найголовніше – тому що він обрав шлях дієвої допомоги Україні.

Ми поговорили з Андрієм Волною про дегуманізацію ворога і про те, як він ставиться до фрази "хороший росіянин – мертвий росіянин", яку сьогодні можна почути в Україні.

Про вірус імперськості, українофобію і "маленьку людину", яка за першої нагоди хапається за сокиру, бо "право має".

Про те, чому патріот Росії має бажати їй поразки у війні та робити для цього все можливе.

Далі – пряма мова Андрія Волни.

Андрій Волна: Коли я бачу своїх пацієнтів у військовому шпиталі, цих мужніх людей, а кожна мужня людина, коли потрапляє в лікарню, стає звичайним пацієнтом – з пораненням, зі страхом болю, я ще більше розумію, наскільки безцінним є життя і наскільки огидним є те, що робить Росія. Ненависть, мені здається, не передає всю гаму почуттів щодо росіян. Це поєднання ненависті, презирства й відрази

Дегуманізація та знелюднення, українофобія і вірус імперськості

Багато хто з непричетних, втім, перебували довгі роки в партії. Тепер вони докладно розповідають, як усі ці роки були однією ногою в концентраційному таборі, а мені доводиться відповідати їм, що всерйоз сприймати я можу тільки тих супротивників Гітлера, які були в цих таборах обома ногами, а не однією ногою в таборі, а іншою в партії.

Герман Гессе, 1946

У 2022-му мене часто питали друзі з України: "Андрію, що відбувається, як це можливо?". Зараз ні запитань, ні рефлексій на цю тему я вже не чую. Українців не цікавить, що відбувається в головах росіян – ані тих, хто прийшов в Україну зі зброєю, ані тих, хто їх туди послав, ані тих, хто це підтримує словом чи мовчанням.

Я не вважаю, що українці дегуманізують росіян. Якщо узагальнювати, то дегуманізація або знелюднення можливі тільки щодо групи людей, які спочатку гуманні. За останні три роки стало остаточно зрозуміло, що на тому боці не гуманоїди. Вони не мають нічого спільного з гуманізмом як таким. Тому їх неможливо дегуманізувати.

Росіяни, які думають і відчувають синхронно з українцями, існують, але їх мізерно мало. Скільки саме – українців не хвилює взагалі і ніхто не має права вимагати, щоб їх це хвилювало. Їх хвилює, що тих, хто підтримує Путіна, достатньо, щоб Росія могла вести цю криваву, багато в чому геноцидну війну.

Читайте також: Рубцовськ головного мозку. Що в головах російських вбивць, ґвалтівників і мародерів

Хто такий українець для пересічного росіянина? Це така трошки смішна людина, яка навіщось розмовляє спотвореною російською. Це сало, борщ, гопак і пісні в українців теж дуже душевні. Але коли йдеться про суверенність, про право України визначати свою долю, самій вирішувати, які пам'ятники мають прикрашати її міста, тут настає криза, і цього права в головах росіян українці начисто позбавляються. 

Причому тут можна говорити саме про вірус імперськості, незалежно від етнічної приналежності його носія. Це ж притаманне і багатьом етнічним українцям у Росії, яких я знаю. 

Наприклад, є такий головний травматолог Міністерства оборони РФ Володимир Хоминець. Там жодної крові, крім української, взагалі немає, у нього російська мова з м'яким українським акцентом, думаю, що українська в нього без усякого російського акценту, тому що цією мовою з ним його мама і тато говорили.

Він народився в Івано-Франківській області, закінчив у Франику медучилище, після цього потрапив тоді ще в Ленінград, вступив до Військово-медичної академії. У 2014-му після окупації Криму і початку війни на південному сході України, ми зустрічалися на курсах, коли він ще не був головним травматологом армії. Я йому кажу: "Ти в Україну-то думаєш їхати?". Він відповів: "Та ні, тут у мене робота, звання йдуть". Тепер ось виріс. 

Для таких людей Україна – це щось на кшталт "другого класу", свою відмову від рідної мови, від коріння вони вважають кроком вгору. Це страшна психологія

[BANNER1]

"Маленька людина" як паливо війни

Немає двох Німеччин, доброї і злої, є одна єдина Німеччина, найкращі властивості якої під впливом диявольської хитрості перетворилися на уособлення зла. 

Зла Німеччина – це і є добра, що пішла хибним шляхом, що потрапила в біду, погрязла в злочинах і тепер стоїть перед катастрофою. Ось чому для людини, яка народилася німцем, неможливо начисто зректися злої Німеччини, обтяженої історичною провиною, і заявити: "Я – добра, благородна, справедлива Німеччина; дивіться, на мені біле плаття. А злу я віддаю вам на поталу.

Томас Манн, 1945

Не меншим шоком, ніж окупація Криму і частини південного сходу України в 2014-му, стала реакція моїх колишніх співвітчизників на ці події. Вони все це підтримали і стали їздити до Криму, наче так і має бути.

І все ж таки те, що сталося після 24-го лютого в Бучі, Ірпені, Маріуполі, десятках інших українських міст, стало для мене несподіванкою. Я не міг уявити, що "наши мальчики" поводитимуться навіть не як солдати Вермахту, а як Гестапо на окупованих територіях. 

Ці події дали змогу глибше зазирнути в "загадочную русскую душу", і виявилося, що нічого в цій душі немає, і самої душі там немає.

Класична російська література точно описала ось цю "маленьку людину". Дві головні форми її існування – рабська покірність або бунти, які нічим не закінчувалися, бо не приводили до змін у свідомості.

Чому 1861 року після скасування кріпосного права багато селян вимагали, щоб поміщик їх до себе повернув? Та не потрібна була їм свобода. Вони не були готові нести відповідальність за своє життя і свої дії. Їм зручніше було жити за розпорядком, складеним кимось. 

Той самий Салтиков-Щедрін добре описував цю особливість російської людини. Піти в себе, зачинитися там, дотрахатися до мишей. А якщо вже вийти з цієї задухи, то не для того, щоб побудувати своє життя, а лише для того, щоб перехерачити все навколо. 

Путін витягнув на світ божий цю маленьку людину, і та у своїй пронафталіненій шинельці пішла гуляти світом із сокирою за пазухою.

Нещодавно з російських медіа я дізнався про існування села Седанка на півострові Камчатка. Місцевий губернатор оголосив, що цьому населеному пункту присвоять звання "Село військової слави" – з формулюванням "за заслуги в спеціальній операції".

[BANNER2]

Журналісти називають це місце "найдепресивнішою точкою з усіх". У поїдених грибком будинках немає ні туалетів, ні водопостачання. Село населяють каряки – нечисленний корінний народ Камчатки. У Седанці мешкає 258 осіб, з них 39 чоловіків пішли на війну проти України. Щоб прогодувати свої сім'ї, вони вирушили вбивати в іншу країну за 9000 кілометрів від дому. Це я кажу не на їхнє виправдання, а для того, щоб показати механізми, задіяні російською владою для ведення цієї війни.

Саме тому в російській армії так багато бурятів, тувинців, якутів, дагестанців, черкесів – усі ці народи на околицях Росії загнані в злидні на відміну від вигодуваних жирним шматком м'яса Москви і Санкт-Петербурга.

"Війна Путіна" і "партія першого рейсу"

Ідеальна людина тоталітарного режиму – не переконаний нацист або комуніст, а той, для кого різниці між фактом і вигадкою, правдою і брехнею не існує.

Ханна Арендт, 1944

Частина російської політичної еміграції думає про "прекрасну Росію майбутнього" і своє місце в ній. Вони говорять про те, що щойно з'явиться вікно можливостей, прилетять і виграють чесні вибори в Росії як "партія першого рейсу". Які чесні вибори, звідки вони з'являться? 

У цьому середовищі прийнято вважати, що це не росіяни бомблять – це армія Путіна бомбить Україну. І звідси вся ця риторика: "Це війна Путіна, а не росіян; я проти Путіна, але не можу бажати поразки своєму народу". Звісно, вони не хочуть дратувати свого виборця розмовами про колективну відповідальність. Але армія Путіна це і є Росія сьогодні.

Коли я чую заяви когось із російської політеміграції про те, що вони хочуть поразки Путіна, але не можуть бажати поразки своїй країні, хочу запитати: хлопці, а кому ж треба бажати поразки? Україні? Це не шахи, нічиєю такі війни не закінчуються.

Андрій Волна: Я намагаюся говорити українською, вивчаю мову, але, звісно, мене одразу ж розпізнають в Україні за жахливим москальським акцентом. У військовому госпіталі, де я волонтерю, коли поранені хлопці чують його, у багатьох з'являється посмішка. Мені здається, це прояв якоїсь такої радості, що є виняток із тих загальних правил, про які ми говорили

Я часто чую від росіян – тих, хто проти війни: "Нас теж окупували! Диктаторський фашистський путінський режим окупував, ми всі його заручники". Навіть не хочу сперечатися. Але маю лише одне питання: "А хто звільняти Росію з-під окупації буде? Українці? Захід? Само якось розсмокчеться?".

Вони розповідають, як ненавидять Путіна і як від розв'язаної ним війни страждає пересічний росіянин. При цьому не донатять не тільки на ЗСУ, а й на "Російський добровольчий корпус", легіон "Свобода Росії", "Сибірський батальйон", які воюють в Україні. Якщо є росіяни, які зі зброєю в руках борються проти цієї темряви, чого б їх не підтримати? Дронами, грошима, своїми медіаресурсами, впливом на західне суспільство, чим завгодно.

Такий шанс був. У 2024-му Україна двічі простягнула їм руку, щоб окреслити спільну програму дій російської політичної еміграції, російських добровольчих з'єднань, українського громадянського суспільства та української влади, щоб дії були скоординовані. Перша така зустріч відбулася в Києві, друга у Львові, я був учасником обох. 

На першій зустрічі з російських політиків в еміграції були одиниці. На другу приїхали тільки громадські активісти, які допомагають українцям. А третьої не було. Чому? Тому що простягнуту Україною руку російська політична еміграція відштовхнула. 

[BANNER3]

Колективна й особиста відповідальність

Питання колективної провини, яке є складним для політика, для психолога – факт, що не викликає сумнівів, і одне з найважливіших завдань лікування полягає в тому, щоб змусити німців визнати свою провину. 

Вже зараз багато хто з них звертається з проханням лікуватися у мене. Якщо прохання надходять від тих "порядних німців", які не проти звалити вину на пару людей із Гестапо, я вважаю випадок безнадійним. Мені нічого не залишається, як запропонувати їм анкети з недвозначними питаннями на кшталт: "Що ви думаєте про Бухенвальд?". Тільки коли пацієнт розуміє та визнає свою провину, можна застосувати індивідуальне лікування.

Карл Густав Юнг, 1945

Коли я кажу про відповідальність усіх росіян, це викликає обурення багатьох із тих, хто зараз в еміграції. Вони кажуть, що колективна відповідальність – це взагалі якась фашистська теорія.

Та яка фашистська теорія? Хіба не зрозуміло, що ця відповідальність існує незалежно від того, визнають її росіяни чи ні. Вона не лягає рівним шаром на все суспільство – на тих, хто за війну, на тих, хто проти війни. Але вона поширюється на всіх громадян Росії.

Та країна, громадянином якої ти є, почала цю війну. Якщо ти розумієш, що завдяки твоїм діям або бездіяльності твоя країна почала і веде війну, то наступний крок – робити все, щоб ця війна закінчилася поразкою твоєї країни.

Андрій Волна: Росія не загрожуватиме світу не тоді, коли влада в Москві зміниться, а коли країна припинить своє існування в нинішньому вигляді, як це сталося з Союзом в 1991-му. На її території мають з'явитися держави – як перший крок до свободи народів, які населяють цю землю

У тому, що відбувається, є також моя особиста відповідальність. Я був занадто оптимістичний щодо значної частини росіян і щодо країни в цілому. Я занадто багато займався собою, професійним зростанням. Тут був якийсь типовий збій для багатьох росіян – тих, хто розуміли і розуміють, що таке свобода.

Ми віддали Росію Путіну і його камарильї. А коли він розчесав це все імперське, мерзенне, що живе в маленькій людині, вже й не забрати назад це було.

Тому так, тільки посильна участь. Я лікар, займаюся тим, що вмію – лікую українців, які постраждали від моїх колишніх співвітчизників. Якщо ти політик, то, будь ласка, впливай на західне суспільство. Демонстрації по Берліну з гаслами "Ні війні!" і "Путін, іди додому!" – туфта цілковита.

Моє волонтерство в Україні дає змогу відчувати себе людиною. Щоб мої діти, коли виростуть, мали змогу сказати, що їхній тато щось реальне зробив для України в цей час.

[BANNER4]

Багато в чому моє життя почалося наново. Я розумію, що ось цього "де народився, там і згодився" немає і більше ніколи не буде. Я поставив хрест на тому житті, яке було. Країна, в якій я народився, держава, суспільство, все сплелося в єдине ціле. Те ціле, яке в мені на сьогодні не викликає жодних почуттів, окрім ненависті й огиди.

Визнання своєї відповідальності – маленький крок до одужання. Хоча я не вірю в те, що російське суспільство може одужати. Для цього потрібна серйозна поразка. Краще – швидка військова, а історична – вона все одно прийде. Але в другому випадку це довгий шлях, вимірюється навіть не роками, а поколіннями.

Михайло Кригель, УП