Справжньою стратегічною метою будь-якої війни може бути лише встановлення тривкого та тривалого миру. Прийнявши цю аксіому, слід памʼятати, що війни стають можливими через занепад підвалин, на яких мир тримався до того, як заговорили гармати.

Так, поділи Речі Посполитої в другій половині 18 століття та завоювання Російською імперією Причерноморʼя приніс на українські землі тривалий мир, що тривав до І світової війни. Утворення НАТО та ЄС принесло тривалий мир на Західно-, а згодом і Центральноєвропейські землі після руйнівних світових воєн.

Тривкий і тривалий мир на українські землі прийде тоді, коли в світі утвориться новий баланс сил в чотирикутнику США-Китай-Європа-Росія. При чому, головною лінією напруги є взаємини США та Китаю, в фарватері яких вже йдуть відповідно Європа та Росія. Щойно складеться нова конфігурація та усталений баланс сил та інтересів новітніх супердержав та їхніх протеже, війна в Україні втратить сенс.

Навіть якщо путін божевільний і одержимий поверненням України «в русский мир». Для цього у нього наразі просто немає достатніх ресурсів, які він здатний мобілізувати. Бо з контингентом у 700 тис. вояків напевно можна було завоювати Україну в перебігу короткотривалого бліцкригу, але точно не у тривалій та кривавій війні. Доки в нас буде воля битись і доки Захід оплачуватиме нашу війну, ми платитимемо велику ціну, але стоятимемо. Показово, що від початку 2023 року РФ завоювала менше 1% української території.

Але повторюсь, стратегічною метою будь-якої війни є тривкий і тривалий мир. І тому, скільки б і наскільки успішно ми б не боронили нашу землю, треба розуміти, як нам досягнути миру, який би тривав бодай десятиліттями і дав Україні шанс на відродження. Бо війна поступово перетворює Україну на європейський Афганістан: героїчну, але нещасну націю, в якій народжують дітей в 2,8 разів рідше, аніж вмирають і яка за 34 роки своєї незалежності втратила більше населення, аніж впродовж ІІ світової війни.

І в цьому контексті нещодавня зустріч Путіна з Трампом, зустріч Зеленського та його європейських колег із Трампом і пропозиція розглянути Китай як можливого гаранта безпеки в Україні звучать привабливіше та перспективніше, аніж може здатися. Бо Україна може обрати шлях фортпоста Заходу у його протистоянні зі Сходом, а чи місцем їхньої зустрічі та співпраці. Саме другий варіант став запорукою повоєнного успіху (та економічного дива) Фінляндії.

Обмежити апетити Росії в Україні ми можемо або конфронтаційним шляхом (ставши вістрям антиросійського спису колективного Заходу) або перетворивши Україну на  місце зустрічі інтересів ЄС та Китаю. Це умовна турецька модель, яка ставить на чільне місце власні інтереси і грає на протиріччях інтересів великих держав. Ключ до проведення такої складної політики – сильна держава та міжнародна субʼєктність, коли рішення про майбутнє України ухвалюватимуть в Києві, а не в Вашингтоні, Брюсселі, Берліні чи Парижі.

Я розумію, що Україна – це Європа. Але бути Європою не обовʼязково означає бути її списом та щитом. Та бути Європою можна бути геть по-різному. Для цього точно не обовʼязково бути антиподом Росії.

Я вже писав, що шлях до тривалого та тривкого миру в Україні лежить через Пекін. Звичайно ми маємо щиро подякувати усім нашим партнерам за допомогу, яку вони нам надали і надають аби ми вистояли. Але факт залишається фактом: вже 3,5 роки ані НАТО, ані США, ані ЄС нездатні зупинити криваву агресію РФ в Україні. Ба більше, вони не готові воювати з нами пліч-о-пліч проти Росії. І саме це є головною причиною закритих дверей для України в НАТО. І припинення активної фази нашої війни навряд чи зробить НАТО рішучішим чи європейців сміливішими.

А тому нам треба шукати нестандартні варіанти перетворити Україну з тектонічного розламу минулого світоустрою на наріжний камінь майбутнього. Де інтереси Сходу і Заходу працюватимуть на користь України, а не розриватимуть нас на шматки.

Це карколомно важка мета? Ми не звикли так мислити? Наша меншовартість спонукає нас шукати чергового патрона та делегувати йому відповідальність за наше майбутнє?

Це правда. Але це єдиний шлях до тривалого та тривкого миру, на який так потребує Україна. Аби не перетворитись на сучасну loca deserta. І аби пройти його і не розчинитися у інтересах чужих центрів нам потрібна сильна та ефективна держава. Яка буде спроможна формулювати та імплементувати свої інтереси так, аби чужі амбіції не мали шансу нас розшматувати.

Щойно ми зрозуміємо, що наша стратегічна мета – тривкий і тривалий мир, який можливий тільки через правильний баланс інтересів глобальних гравців в Україні, а не примарні «гарантії безпеки» від тих, хто не готовий і не збирається помирати за нашу свободу, ми побачимо світло в кінці тунелю. Не матимемо стратегії та розуміння майбутнього, будемо вічним списом та щитом у чужих руках.