Але факти та цифри вносять корективи до цієї тези. Напевно путін в 2022 розраховував на бліцкриг, який завершиться встановленням маріонеткового уряду в Києві. І тоді б Україна стала подобою ПНР часів СРСР під пильним контролем Москви. Але не так сталося, як гадалося. Почавши повномасштабне вторгнення, путін загруз в українському спротиві та небажанні українців ставати росіянами.

Найбільш промовистою є цифра окупованих територій, відтоді, як війна взимку 2022/23 років перетворилася на позиційну. Попри всі кинуті у топку війни ресурси, росії вдалося завоювати лише близько 1% української території. І це зрозуміло: такі країни, як Україна не завойовують контингентом у 700 тис. осіб, які росія наразі тримає на нашій землі. Сталін тримав більше вояків на Західній Україні в другій половині 1940-х років, аби упокорити "армію без держави", яка не мала жодної зовнішньої підтримки, окрім рішучості померти у борні за незалежну Україну.

Так, путін тисне в надії, що українська державність колапсує зсередини через свою кричущу неефективність, соціальну несправедливість та корумпованість. Але він має розуміти, що саме його варварська, брутальна агресія консолідує українське суспільство. І чим більше він тисне своїм обмеженим контингентом, шахедами та ракетами, тим згуртованішою стає українська нація і тим міцніші позиції Зеленського.

Тому наразі я вірю, що припинення активних бойових дій можливе до кінця року. Джей ді Венс доволі чітко окреслив диспозицію мирних перемовин: путін прагне легалізувати завойовані території, а Україна – отримати гарантії безпеки, тобто дієвий запобіжник від рецидивів війни. І в цій рамці, за тверезого підходу лідерів до "реалій на землі", компроміс абсолютно можливий.

Врешті-решт, перший крок до великого компромісу вже зроблено. Путін більше не ізгой, з ним ручкається американський президент і перед ним стелять на американській землі червоні килими. По суті, адміністрація Трампа визнала легітимним його "занепокоєння" щодо можливого вступу України до НАТО. Відповідно питання приєднання нашої країни до альянсу знято з порядку денного. Путін знову, як йому й марилось, напряму спілкується з лідерами США та Китаю, як колись Черчилль, імперія якого на очах занепадала, визначав майбутнє світу разом з Рузвельтом та Сталіним у Тегерані, Ялті та Потсдамі.

Це означає, що українська авантюра путіна стратегічно зіграла. Він зазнав приниження на полі бою, але довів Заходу, що брак своєї економічної потуги та технологічну відсталість Москва готова компенсувати сотнями тисяч тих, хто готовий вбивати і вмирати за примарну велич Кремля.

Путін знову в глобальній грі. Суходольний коридор до Криму пробитий. Трамп, схоже, навіть обмірковує можливе визнання Криму частиною РФ. Отже, правила, за якими світ жив після ІІ Світової змінено, і змінено силою. Погоджується з цим Україна та Європа чи ні. Залишилось відновити продажі російських вуглеводнів європейцям за американського посередництва. І запобігти злиттю Росії та Китаю у союзі, який би нагадував союз Штатів та Британії після ІІ Світової...

В цій ситуації все залежить від тверезості та гнучкості путіна та Зеленського та вміння ставити майбутнє своїх країн вище за минулі кривди, оскільки нездоланних перешкод до припинення війни я наразі не бачу.

Так, Україні прийдеться де факто поступитися територіями, які росія завоювала. Це буде в якомусь сенсі корисне нагадування про стратегічні помилки, який припустилися українські керманичі часів незалежності та плата за інфантильність наших політичних еліт. Урок має бути засвоєний: Україна контролюватиме територію, яку вона може захистити і який може дати раду, а не ту, яка визнана міжнародними договорами чи "міжнародною. спільнотою".

Росія теж має засвоїти урок. Вона – не СРСР. Упокорити Київ, за зразком Будапешта 1956 чи Праги 1968, не вийде. Українці не хочуть бути росіянами. Хоча ще мають навчитися не жити ненавистю до всього російського і перетворити свої знання та досвід росії з мінуса на плюс: ірландський досвід нам у поміч.

І звичайно Україні потрібні гарантії тривкого і тривалого миру. Аби люди знову захотіли жити в цій країні. Народжувати і ростити в ній дітей. Будувати тут домівки й заводи. Інвестувати в неї. І тут нам жодна коаліція охочих не допоможе. Справжніми гарантами українського суверенітету можуть виступати тільки ефективна держава, розвинутий ВПК та потужні Сили оборони України. А також усвідомлення, що наша стратегічна мета – сильна та квітуча Україна, а не розвал/знищення РФ. Знову ж таки, ірландський досвід нам в поміч.

Шанс на припинення кривавої мʼясорубки в Україні до кінця року є і він реальний. Війна стає все менше популярною як в Україні, так і в росії. Приблизно 70% і росіян і українців виступають за завершення війни шляхом перемовин.

І хоча гармати досі говорять, час для дипломатії настав.