За лаштунками протокольних усмішок та улесливих подяк Дональду Трампу розігрувалася драма, де Україні відводилася роль жертви, яка має з вдячністю прийняти власну ампутацію. Це був не діалог, а пролог до "пакту повільної капітуляції", і аналіз реальних намірів учасників не залишає в цьому жодних сумнівів.Акт I: Американський диригент із російською партитуроюЦентральною фігурою вистави був Дональд Трамп, але його роль полягала не у створенні нової мелодії, а у виконанні давно відомої російської партитури. Його "велика угода" — це лише ребрендинг кремлівського ультиматуму, що роками циркулював у кулуарах. Розглянемо ключові пункти.Переговори під дулом автомата: Трамп відкинув ідею припинення вогню як передумову, повністю перейнявши цинічну логіку Путіна: навіщо зупиняти тиск, якщо він прискорює закриття "угоди"? Це перетворює стіл переговорів на місце тортур, де кожен день кровопролиття є аргументом на користь капітуляції.Читайте також: Будапештський меморандум-2Торгівля суверенітетом: "Безпрецедентні гарантії безпеки" пропонуються не як право, а як товар, який можна купити лише за одну ціну — відмову від Криму та Донбасу. Це класична формула шантажу, де безпека того, що залишиться, вимінюється на легалізацію першородного гріха агресії.Ілюзія безпеки: Відмова від НАТО в обмін на "гарантії по типу 5 статті" — це заміна реального, інституційного захисту на паперові обіцянки, залежні від політичної волі окремих лідерів. Це "Будапешт 2.0", свідомо неробоча конструкція.Чому Трамп так поспішає продати цей токсичний продукт? Відповідь лежить у внутрішній політиці США. На нього тисне американське суспільство, для якого Путін — зло, Республіканська партія, що готується до проміжних виборів, та низка скандалів, що вимагають позитивного порядку денного. "Мирна угода" до жовтня — це його шанс продемонструвати себе ефективним лідером, здатним "розв'язувати проблеми". І заради цього образу він готовий пожертвувати принципами міжнародного права.Акт II: Європейський хор і самотні голоси розумуНа цьому тлі роль європейських лідерів виглядала неоднозначною. Їхні слова подяки Трампу, який "зрушив ситуацію з мертвої точки", були улесливою дипломатичною грою, спробою залишитися в процесі та хоч якось на нього вплинути. Проте цей хор не був одностайним. Крізь нього проривалися самотні, але надзвичайно важливі голоси, що руйнували ілюзію єдності:Голос справедливості: Прем'єр-міністр Італії Джорджа Мелоні була чи не єдиною, хто вжив слово "justice" (справедливість). Цей короткий спалах нагадав, що мир без справедливості — це лише відкладена війна, і з цієї точки зору зустріч була повним провалом.Голос реалізму: Лише канцлер Німеччини Фрідріх Мерц наважився говорити про "pressure" (тиск) на Росію та назвав припинення вогню невідкладною першочерговою вимогою, прямо суперечачи сценарію Трампа.Читайте також: Настрій Трампа може змінитися будь-якої митіГолос історії: Нагадування президента Фінляндії про досвід боротьби його країни з агресором у XX столітті прозвучало як застереження: умиротворення хижака ніколи не працює.Голос взаємозалежності: Прем'єр Британії, говорячи про спільну безпеку, підкреслив, що падіння України стане початком кінця безпеки для всієї Європи.Ці голоси показали, що частина європейської еліти розуміє всю небезпеку ситуації. Але цього розуміння виявилося недостатньо, щоб змінити загальну картину.Епілог: Невикористана сила та шлях до справжнього мируНайбільша трагедія вашингтонського спектаклю полягає не в цинізмі Трампа, а в стратегічній слабкості Європи. Необхідність улесливо виспівувати перед американським президентом народилася з власної нерішучості. Європа має всі важелі, щоб змінити хід війни, але боїться їх використати.Замість 18 пакетів косметичних санкцій могла б бути тотальна економічна ізоляція Росії. Якби Німеччина нарешті надала ракети Taurus, а ЄС конфіскував заморожені російські активи, розмова велася б з позиції сили, а не прохання. Тоді б європейцям не довелося платити за власну безпеку майбутнім України.Дипломатії недостатньо. Справжній шлях до миру лежить через усвідомлення простої істини: імперію не можна вмовити, її можна лише перемогти. Час покаже, чи здатна Європа на таку стратегію, чи вона обере шлях найменшого спротиву, який неминуче веде до катастрофи.А поки політики грають у свої ігри, Україні, затиснутій між тиском та інтересами великих гравців, важливо пам'ятати одне. З Неба на нас дивляться тисячі найкращих синів і доньок, тисячі ідейних українців, які віддали свої життя. Вони вірять, що їхня жертва не буде зраджена. І будь-яка угода, що легітимізує агресію та віддає хоча б клаптик нашої землі, буде зрадою не лише міжнародного права, а й їхньої священної пам'яті. Це та червона лінія, яку ми не маємо права перетнути. Ніколи.