Санкції в Україні стали не лише інструментом покарання, а й важелем політики. Чому механізм, який мав би зміцнювати державу, дедалі більше втрачає довіру суспільства – у колонці журналіста Сергія Лямця.

На початку війни протягом кількох місяців я вів інформаційний портал Sanctions Monitoring. Як і переважна кількість жителів України, я регулярно чув про нові та нові пакети санкцій, гаряче їх підтримував, але рішуче не розумів, що саме відбувається. Мені захотілося зрозуміти, які засади стоять за цим процесом, а також зробити інвентаризацію військових злочинів та причетних до них осіб, щоб за підсумками війни ніхто не залишився незаслужено забутим.

На той час систематизованої інформації про це не було. Портал із Реєстром будь-коли накладених Україною санкцій РНБО запустила лише у 2025 році. А на початку війни з'явився лише портал "Війна і санкції" Національного агентства з питань запобігання корупції (НАЗК).

Розділ "Міжнародні спонсори війни" цього порталу, як виявилось, існував без жодного унормування, як виключно волонтерський проект. У ньому, до прикладу, спочатку зʼявились, а потім зникли такі великі міжнародні банківські групи, як Raiffeisen та OTP. Згодом портал знищили за домовленістю з міжнародними партнерами, бо він створював непотрібні репутаційні ризики для численних європейських корпорацій. Але протягом того часу, який він існував, до порталу радше додавали кандидатів на санкції, на думку активістів та керівництва НАЗК. Даних про реально підсанкційних осіб там було обмаль.

Тож, за великим рахунком, систематизованої інформації про санкції не було, і доводилося витягувати потрібні факти руками з просторів інтернету. Аби ви розуміли масштаб роботи, наведу такі факти. Станом на кінець серпня, у реєстрі РНБО містяться 33 357 санкційних дій проти 12 091 фізосіб та 8 694 юросіб.

Яких висновків я дійшов? Інформації стало набагато більше, а ось порядку – ні. Один головний момент із 2022 року лишається незмінним. У перший місяць роботи над Sanctions Monitoring я дійшов висновку, що у цій сфері панує керований, а часом некерований хаос. Новини та заяви влада суперечила одна одній. Мабуть, так було треба. Різні відомства вчилися рухатися "поміж крапельок", як колись заповів перший президент України Леонід Кравчук. Але ніхто не прагнув навести остаточний лад, аби система працювала лише в одному напрямі, чітко зрозумілому для всіх.

Наприклад, ухвалювалися взаємовиключні рішення щодо носіїв подвійного громадянства. Серед цих людей були і залишаються власники понад 2 млн російських паспортів і майже 1 млн угорських. У різний час цих людей називали то "нашими", українцями, то зрадниками. Паралельно розроблявся законопроект про подвійне громадянство, остаточно ухвалений Верховною Радою у 2025 році. Аналогічні протиріччя спостерігалися та інших сферах.

Механізм санкцій існував ще з часів раннього Порошенка. Базовий закон був прийнятий у 2014 році, але він був надто загальним. Як це часто буває, виконавці закону отримали дуже великий простір для творчості, тому майже зі старту виникли численні версії застосування санкцій.

На перший погляд, все виглядало правильно. Санкції дозволяли владі миттєво завдавати удару. З початком великої війни санкції перетворилися на інструмент активної контрпропаганди з боку України. Одночасно з'ясувалося, що вони дуже ефективні у перерозподілі власності та боротьбі з політичними конкурентами. Це головна причина, через яку вони набули неабиякої популярності як інструмент прикладної політики. Водночас, в інформаційному полі час від часу виникали розмови про те, що за великого бажання через санкції можна заблокувати роботу конкурента.

Під час засідання РНБО (фото: president.gov.ua)

Звичайно ж, неможливо було відокремити "чисті" рішення від кулуарних, оскільки завжди залишалися за кадром мотиви та критерії, за якими накладалися санкції саме на обраних фігурантів. До 2025 року заблокованою лишалася сама можливість оскаржити санкції у судах, і це саме по собі натякало: не виключені помилки та зловживання. Згори вся ця плутанина покривалася товстим шаром інформаційних заяв, які мали відбити будь-яке бажання заглядати вглиб чорної скриньки.

Усвідомивши, що хаос навколо санкцій підтримується навмисно, я припинив роботу проекту Sanctions Monitoring. Однак відтоді моя увага регулярно чіплялася за заголовки, і я мимоволі аналізував нові нюанси.

Нещодавно на одному з ефірів мене попросили висловити свою думку, чи будуть проблеми із механізмом санкцій. На мій погляд, проблеми існують вже зараз (механізм дуже "сирий" і непрозорий), проте так – набагато більші складнощі чекатимуть на Україну у майбутньому.

А ще, за кілька років активного використання механізм санкцій "зносився" та багато в чому "девальвував". Під девальвацією я маю на увазі значну втрату довіри із боку населення. Якщо на початку великої війни населення України сприймало кожен новий пакет санкцій із піднесенням, то сьогодні громадський консенсус швидше схиляється до розчарування.

Санкції не працюють так, як могли б, і не лише в Україні. 2025 року це стає очевидним навіть для не фахівця. Принагідно відбувається десакралізація тих осіб та державних органів, які ці санкції затверджують, а сам механізм (соціологічною мовою) із священного дедалі стає оскверненим. Маючи таку тенденцію, вже дуже скоро санкції виганятимуть із публічного вжитку, бо згадка про них стане проявом неполіткоректності.

Далі я намагатимусь викласти свою думку про те, чому санкції стрімко втрачають свою популярність в Україні.

"Санкції – це​ швидше інструмент політичний, ніж​ юридичний та будь-який інший", – сказав нещодавно екс-міністр фінансів Ігор Уманський.

Дозволю собі додати до слів шановного експерта. Я абсолютно згоден з тим, що санкції це не юридична практика, а політичний інструмент. Але є ще один момент.

Санкції – потужний інструмент інформаційної боротьби. Вони експлуатують один із найдавніших механізмів людської психіки – поділ світу на "свій-чужий". Аби вижити та бути ефективним, розум людини автоматично сепарує всіх зустрічних на ці дві групи. Своїх він підтримує, навіть якщо ті неправі, з чужими - воює, навіть якщо їхні слова та дії мають рацію. Цей механізм здавна використовували політики та пропаганда. Можна сказати, що поділ "свій-чужий" – фундамент будь-якої політичної конструкції.

Ззовні санкції створені для того, щоб покарати "чужого", над яким ця держава не має влади. Це громадський жест, яскраво артикульоване ставлення. Покарання через накладення санкцій - досить умовне, воно більш схоже на визнання когось персоною non grata.

Здавалося б, тоді у чому сенс, якщо немає жодних практичних наслідків для підсанкційної особи? Хіба що вона ризикне приїхати в країну, яка наклала санкції, або вести в ній діяльність (складно уявити, щоб людина в здоровому глузді вирішила таке зробити). Виявляється, сенс існує. Він полягає у впливі, який санкції справляють на уми та емоції суспільства.

Ось вона, стрижнева властивість санкцій.

Ідемо далі. Іноді санкції мають реальні наслідки. Проілюструю це, відштовхуючись від аналогії з блокадою. Як ви знаєте, блокада – силове обмеження торговельних потоків супротивника. Так, зокрема, робила Британія щодо наполеонівської Франції та Німеччини часів Світових війн. Як і блокада, санкції також часто спрямовані на створення перепон на шляху фінансових потоків чи бізнес-відносин. Однак це наслідок не самих санкцій, а впливу держави, яка наклала ці санкції. Умовно, чи має вона достатньо військово-морських сил, щоб реально заблокувати рух кораблів.

Аналогія цілком доречна. Зокрема, санкції, що діють проти РФ та інших країн, прив'язані до контролю над світовими фінансовими потоками з боку США, Європи та деяких інших глобальних гравців. США мають унікальну можливість контролювати розрахунки в рамках зони долара, "забороняючи" (cancelling) гравців, які порушують прописані санкції – наприклад, ведуть операції з російськими або іранськими компаніями. У цьому сенсі, санкції з боку США є відображенням їхньої геополітичної ваги. Аналогічні санкції з боку, скажімо, Буркіна-Фасо не матимуть жодної сили.

Таку саму владу мають санкції ЄС у сферах, де Євросоюз здатний чинити реальний вплив. Як-не-як, це третій за впливовістю (після США та Китаю) гравець у світі. Ось чому санкціям з боку США та ЄС приділяється так багато уваги, на відміну від санкцій з боку України чи Росії.

Санкції проти Росії (фото: GettyImages)

Доволі очевидно, що Україна не має глобального домінування. У нашому випадку, санкції не мають великого практичного впливу на ту саму Росію. Санкції для України – це на 90% інструмент інформаційного впливу. І лише щодо активів, що знаходяться на території України, вони можуть мати більш далекі наслідки, зокрема конфіскацію. Однак, повторюся, це вторинна властивість санкцій. Головною була та лишається можливість чинити вплив на уми та серця населення.

Наважуюся припустити, що у США та ЄС головна особливість санкцій – та сама. Це також інформаційний ефект. Вони накладаються не з метою вирішити проблему, а з метою вплинути на емоційне ставлення виборців. Якщо цього не зробити, то виборці зроблять висновок, що політики на чолі держави – неадекватні, неефективні та непотрібні. Я б приблизно оцінив інформаційний компонент у 70%, через більший вплив США та ЄС на реальні економічні процеси (ще 30%).

Оголошуючи про черговий пакет санкцій проти тієї ж Росії, офіційна влада розвинених демократій також бореться за увагу та лояльність своїх громадян. Вони показують, що діють, що чують своїх виборців, що враховують їхні емоції. Можна сміливо сказати, що санкції їм – це інформаційний, політичний інструмент чи навіть інструмент пропаганди, якщо хочете.