Я спробую — по межі.І говорити не про моральний вибір, а про інституційні запобіжники.1.Телеграм має бути закритий.  Жоден натовп прихильників жодного видатного політичного і навколополітичного блогера нічого не вартий порівняно зі шкодою, якої він завдає.Росіяни знайдуть інші канали, це одразу мені  принесуть, я знаю.Але хоча б ускладнити.Рік спілкування з вербувальником в тг — чи це не аргумент, що це все не має бути аж так доступно?Я можу уявити (якраз дуже можу), як за цей час можна накрутити на почутті провини будь-якого батька чи матір.Це екзистенційна провина, яка лишається по смерті дитини. Просто тому, що ти живеш, а він ні. Це постійні думки (і навіть впевненість), що ми могли якось інакше вчинити, щось додатково зробити, щоб запобігти смерті/загибелі сина чи доньки.Читайте також: Андрій Парубій. In memoriamЦе почуття ірраціональне. І воно дуже сильно пов'язане з соромом і страхом втрати контролю, і вербувальники вміють з цим працювати. Це почуття й так з'їдає, тим більше — не в усіх поруч є значущі люди, які можуть казати, що ти маєш право жити.А росіяни, думаю, піднесли це на науковий рівень.Вони працюють не лише з емоціями, а й з  біографіями потрібних людей, очевидно.2. Інституційна недовіра, загальна недовіра, яка дуже сильна в українському суспільстві. Хіба одна людина радше повірить першому-ліпшому (а вони ж і не перші-ліпші, а очевидно — професійні) фсбешнику з телеграму, ніж моральному вибору свого власного сина?Не одна. Таких людей багато насправді. Ми не можемо вимагати рефлексивності, віри в ідеали від усіх людей. Не можемо, особливо коли є втрата. Але це не означає, що довіру треба знецінити.З нарощуванням, з посиленням довіри треба працювати.3. Що Росія ворог, що росіяни збрешуть, що росіяни обдурять — цих матеріалів має бути дуже багато, доступною мовою, на різноманітних комунікаційних каналах.Так, люди у  стресі мають гірші  когнітивні функції, їм складно приймати раціональні рішення, так, ними легше маніпулювати.І росіяни роблять тут подвійний терор. Знищивши сина, вони психологічно нищать батька, який ухвалює таке страшне рішення.Держава, мабуть, не може впоратися  з підтримкою такої кількості людей, такої кількості родин. Читайте також: Тиха інтервенція, яку ми ігнорували й... ігноруємо далі. І не лише миНе знаю, чи й можливо впоратись самій з таким масштабним. Ймовірний вихід — навчання родин і потім каскадування цього.Принаймні, це одне з рішень, на мою думку.Тим більше у ситуації інституційної недовіри мережа може спрацювати краще.Це не про критичне мислення, не про медіаграмотність.Це про розуміння своїх станів і підтримку, в першу чергу.ДжерелоПро авторку. Тетяна Трощинська, журналісткаРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.