Саміт ШОС у Китаї. На перший погляд, традиційний захід цієї організації, але зустріч 2025 року відрізняється від попередніх. Йдеться про початок реального оформлення східної зони співпраці або, якщо хочете, зони китайських інтересів. ШОС трансформується: якщо на момент створення ключовими питаннями були питання безпеки в Азії, пізніше додалися інструменти консультацій у сфері економіки, то зараз приходить політика. Відповідно, саміт і його результати вкрай важливі для Китаю і ще ряду держав. Нижче спробую виділити основні тези.

КНР

Шанхайська Організація Співробітництва в момент свого заснування замислювалася Кремлем як умовний клуб «Росія та її партнери» в Азії. Сьогодні ні в кого не викликає сумнівів теза про те, що ШОС є синоцентричною організацією і виконує роль інструменту в розширенні впливу КНР. Багато в чому завдяки йому Китай за останні 5 років остаточно вивів держави Центральної Азії із зони домінуючого російського контролю в зону умовного «китайського світу». Росія з ключового учасника перетворилася на «одного з». Причому на майданчиках ШОС у РФ мало інструментів для демонстрації власного впливу. Невеликий приклад – у 2022 році (січень) ОДКБ проводить операцію в Казахстані. Сьогодні такий сценарій виглядає фантастичним. А минуло лише три роки.

Але ШОС у його первісному вигляді (і навіть у стані на 2022 рік) вже не такий актуальний для політики КНР. В умовах, коли світова система трансформується в двополярну, Пекіну необхідно продемонструвати здатність розширювати свою зону впливу і створювати необхідні для цього інструменти. Одним з таких бачиться Шанхайська організація співробітництва, яка, на відміну від БРІКС (також вкрай важливого об'єднання), є більш синоцентричною. Це визначає політику розширення числа учасників, створення нових партнерств. Тому логічно досить широке представництво на саміті 2025 року 23 керівників держав, представники (на рівні перших осіб) восьми міжнародних організацій, включаючи ООН і АСЕАН. Це при тому, що членами ШОС є 10 країн + 2 спостерігачі.

Формат саміту «ШОС+» не тільки про загальну кількість учасників. До Тяньцзіня запрошені (і приїдуть) керівники відразу декількох держав, що мають взаємні претензії (або відкриті конфлікти). Азербайджан і Вірменія, Індія і Пакистан, Туреччина і Іран. А також держави, які претендують на статус регіональних супердержав. Це згадана Туреччина, Індія, Індонезія, Малайзія, Єгипет. І це, вже на рівні представництва, можна сприймати як сигнал США. На тлі політики тиску з боку Вашингтона, Пекін намагається продемонструвати здатність пошуку взаємних інтересів і здатність домовлятися. Що, знову ж таки, вкрай важливо в умовах формування двополярного світу.

Участь Індії, яку багато хто розглядав як можливу противагу зростанню впливу КНР, – хороший знак для Пекіна. І в документах щодо бачення майбутнього розвитку ШОС буде підпис Моді та Шаріфа (лідера Пакистану), Сі зможе вважати саміт успішним. І це буде різким посиленням позицій перед неминучою серією переговорів із США.

Ще одна теза в світлі конкуренції США і КНР є залучення до співпраці Туреччини, Єгипту, Малайзії та Індонезії. Вашингтон послідовно проводить політику тиску (або, як у випадку з Єгиптом, пропозицій вигоди) на держави, які можна сприймати як «ключові точки» морської логістики: Панаму (канал), Канаду і Данію (Арктика), Єгипет (канал), Малайзію та Індонезію (Південно-Китайське море і Малаккська протока. Спроби домовитися з РФ і інтерес до «Північного морського шляху» вкладаються в цю логіку. Контролюючи морську логістику, Вашингтон ставить у завідомо програшну ситуацію Пекін. Але серед учасників саміту ШОС Панама, Єгипет, Малайзія та Індонезія. І, нарешті, РФ – згадана Арктика. Де, до речі, є новина – перший регулярний маршрут контейнеровозів з китайських портів до Роттердама і Гданська (без заходу в порти РФ). Така демонстрація (при тому, що адміністрація Трампа поки не змогла провести нормальні переговори з усіма згаданими державами) теж є важливим сигналом на американському треку. Якщо будуть окремі домовленості, не тільки сигналом.

Китай формує зону присутності своїх інтересів. Тому в пріоритетах тем, що виноситься на саміт, за визнанням китайських дипломатів – політика, безпека, економіка і гуманітарна сфера. Примітно, що політика винесена на перше місце. Гуманітарна сфера – відносно новий напрямок, який сформувався після 2020 року. Але вже зараз перед основним самітом пройшли конференції на рівні мерів великих міст, ЗМІ, «фестиваль мистецтв». Можна стверджувати, що ШОС остаточно перетворюється на політичну конструкцію. Де важливою складовою буде механізм партнерства з регіональними супердержавами. А також демонстрація готовності розширення зони впливу і зони співпраці. Саме тому для КНР вкрай важлива результативна участь:

• Індії. Пекін спробує продемонструвати здатність налагодити взаємодію, обходячи потенційні точки конфліктів. І, за можливості, в майбутньому увійти в роль медіатора в індо-пакистанському діалозі.
• Туреччини як регіональної супердержави з оформленою зоною впливу в Чорноморському регіоні, на Близькому Сході та на Південному Кавказі. Анкара для Пекіна є логічним партнером для просування своїх інтересів у Чорномор'ї, на Балканах, створення системи взаємодії по осі Центральна Азія – Європа.
• Ірану. Після «дивної війни» з Ізраїлем ймовірність самостійного виходу Ірану на успішний переговорний процес із США вкрай мала. При цьому для Тегерана стала очевидною марність політики залучення РФ як чинника безпеки і можливого посередника в діалозі із «Заходом». Як результат, різко посилюється позиція «орієнтації на Схід». І тут КНР, яка вже була успішною як посередник у виході з конфлікту Ірану і Саудівської Аравії, може стати партнером, здатним стабілізувати відносини з США. Тим більше, що питання поширення ЯО будуть обговорюватися в рамках переговорів Китаю і Сполучених Штатів.
• Єгипту. З одного боку це, природно, питання Каналу. Але не варто забувати також, що Єгипет є державою, залученою до процесів відразу в двох регіонах — на Близькому Сході та в Північній Африці. Як наслідок, партнерство з ним важливе для обох глобальних супердержав. США не дратують Каїр «високими тарифами Трампа». Китай робить свій хід, залучаючи Єгипет до формату ШОС+.

Показовим є й те, що «Стратегія розвитку ШОС на 2026-2035 роки» буде обговорюватися в розширеному форматі. Точніше, для Китаю, який все активніше демонструє готовність стати «другим полюсом світу», це логічно. Залучення поки що не членів Організації до обговорення її майбутнього можна сприймати як заявку на участь. Це також може свідчити про зміну пріоритетів Пекіна. Раніше ставка робилася на регіональні формати співпраці та БРІКС. Але регіональні союзи залишаються регіональними. БРІКС – важливий елемент, але поки що досить аморфний. ШОС стає одним із ключових механізмів розширення китайського впливу. Вже не в регіоні, а в світі.

Підтвердженням глобальних амбіцій є і гра КНР на умовно «ідеологічному полі». Мова йде про парад. Парад на честь 80-ї річниці закінчення Другої світової війни. Яка завершилася капітуляцією Японії. Тим самим Китай позиціонує себе як частину світової історії, претендуючи і на ідеологічні, ціннісні конструкції, поширені в умовно «західному» світі. Розширюючи сприйняття «країн переможців» за межі виключно антигітлерівської коаліції.

Індія

Індія вже є регіональною супердержавою. Багато хто сприймає її як державу, здатну стримати зростання впливу Китаю. Дійсно, ці дві країни багато в чому є конкурентами. Тут і давні прикордонні суперечки, і активна співпраця Пакистану з КНР. Більш того, в останні три роки індійське керівництво активізувало реалізацію масштабних міжнародних проектів. В Україні знають про транспортний коридор «Північ-Південь», який реалізується Індією та Іраном. У «нашому сприйнятті» це логістичний проект, що з'єднує індійського виробника і російського споживача (а також російську сировинну базу). У реальності ідея ширша: у сприйнятті Індії «північ» – це країни Балтії та Скандинавії. Тобто Північна Європа. І сьогоднішня ситуація, з ізоляцією РФ на західному напрямку, не сприяє реалізації даного проекту. До речі, на початковому етапі Україна була серед держав, які мали намір працювати над проектом. Але «самоусунулася» з невідомих мені причин. Другий проект набагато цікавіший – India Middle East Europe economic corridor. Він з'єднає залізницею порти Перської затоки з портами Ізраїлю та Лівану. Причому формат задуманий не просто як транспортна артерія, а, скоріше, як індійський аналог «поясу і шляху», з інвестиціями в розвиток промисловості країн-учасниць. Суть – розширення індійського впливу на Близькому Сході та спрощення торгівлі з державами ЄС. До речі, Європейський Союз працює над «пактом про вільну торгівлю з Індією» – найбільш масштабним документом такого роду в історії Союзу.

Виникає питання: навіщо Індії ШОС? Відповідь у зміні балансу сил у світі. В умовах трансформації світового порядку в бік двополярності та руйнування старої договірної бази, індійське керівництво має намір мінімізувати ризики для власного розвитку та реалізації своїх масштабних міжнародних проектів. Вихід на конфлікт з КНР на тлі непередбачуваності США і аморфної політичної позиції (поки що Європи) штовхає Делі на зближення з Пекіном. Причому на даний момент такий процес несе мінімальні ризики:

• На тлі невизначеності у відносинах із США та «фактора Трампа», Китай вважає за краще діяти в третіх країнах досить м'яко, пропонуючи себе як передбачуваного (на відміну від Сполучених Штатів) партнера.
• З огляду на вищесказане, Індія може розраховувати на співпрацю і певне поєднання в реалізації китайської ідеї південної гілки «Поясу і Шляху» зі своїм проектом IMEC.
• Дрейф Ірану в бік розвитку співпраці на Сході і зменшення значущості факторів РФ, надій на угоду Тегерана з Вашингтоном, дають Індії можливість посилити свою присутність в іранській економіці і, можливо, отримати доступ до ресурсної бази.
• Розвиток партнерства між Туреччиною та КНР дає можливість часткової трансформації проекту «Північ-Південь» та його часткового поєднання з турецьким проектом IDR (Iraq Development Road). А також потенційного виходу в держави Чорноморського регіону.
• При цьому, у разі укладення договору про вільну торгівлю з ЄС, Індія на даний момент створить противагу можливому зростанню китайського впливу на свою економіку. З іншого боку, може розраховувати на перенесення частини промислових потужностей на свою територію. Або створення СП. Зокрема, це стосується мікроелектроніки, нанохімії.

Туреччина

Анкара активно посилює свій вплив на Близькому Сході та в чорноморському регіоні. При цьому Туреччина більш активно, ніж Індія та КНР, використовує інтереси третіх країн для свого посилення. Як, наприклад, перетворення країни на «газовий хаб» для Південно-Східної Європи, реалізоване завдяки використанню одночасно інтересів РФ, Греції, Італії, Аравійських монархій і навіть Ірану. Що не виключало, до речі, періодичні конфлікти з усіма перерахованими державами.

На даному етапі Турецька республіка прагне стати ключовим логістичним хабом між державами Близького Сходу, Південної Азії та Європою. Це проявляється в активній співпраці з КНР щодо створення південного маршруту проекту «Пояс і Шлях», реалізації власного проекту Iraq Development Road і, опосередковано, впливу на реалізацію індійського проекту Північ-Південь. Сюди ж варто додати будівництво каналу Стамбул, який може докорінно змінити правила торгівлі в Чорноморському регіоні.

Таким чином, інтереси Туреччини можна позначити наступним чином:

• Використовувати існуючі механізми співпраці в ШОС і фактор впливу КНР в Центральній Азії для реалізації своїх проектів в нафтогазовій сфері. А саме ідеї транспортування газу і нафти з центральноазіатських держав в країни ЄС.
• Замкнути на себе (свою територію) частину вантажопотоку проекту «Пояс і Шлях», а також проектів, що реалізуються Індією, і вантажопотоку з держав Близького Сходу і таким чином стати ключовим логістичним хабом між Південною Європою та Азією.
• Використовувати фактор впливу КНР для забезпечення зростання свого впливу на Південному Кавказі. А, в перспективі (той же південний маршрут Поясу і Шляху) в Грузії. Причому Китай в даному випадку є важливим партнером, оскільки він може збалансувати можливу протидію з боку Росії.
• За рахунок перерахованого вище залучити в свою промисловість технології та інвестиції країн Азії. Фактично реалізувати те, що намагаються зробити ОАЕ – стати місцем обміну технологіями (і частково товарами) між державами Близького Сходу, Південно-Східної Азії та Європи.

В Анкарі розуміють, що для Пекіна їхня країна є важливим партнером як у розвитку відносин з країнами ісламського світу, так і з державами-учасницями НАТО. І ця співпраця на даному етапі дозволяє формувати власну, турецьку зону впливу в регіоні.

Росія

Росія, яка була ініціатором створення ШОС, на даному саміті є рядовим учасником. Причому з досить слабкими позиціями. Російська економіка все більше залежить від економіки КНР. Значна частина російського сировинного експорту, в тому числі за «сірими схемами», можлива лише за згодою і співпраці партнерів ШОС (Туреччина, Індія, навіть Єгипет). І, нарешті, РФ стрімко втрачає вплив у Чорноморському регіоні, на Кавказі та в країнах Центральної Азії. Так, навіть Білорусь у ШОС — це китайський трек, але аж ніяк не російський.

Для Кремля на цьому саміті важливо:

• Продемонструвати свою політичну значимість і широке поле зовнішньополітичних контактів.
• Спробувати отримати політичну підтримку (зафіксовану в фінальних документах ШОС) своєї агресивної політики щодо України та держав ЄС. В ідеалі – виправдання російсько-української війни та підтримку вимог Путіна щодо умов її замороження.
• Убезпечити себе від можливого зменшення обсягів експорту з використанням сірих схем у співпраці з Туреччиною та Індією.
• Зафіксувати своє бажання і, в ідеалі, потенційну участь у реалізації великих логістичних, політичних та економічних проектів, які реалізують держави-партнери ШОС.
• Вирішити власні проблеми у відносинах з КНР. Зокрема, усунути фактори (обмеження з боку Китаю), які призвели до зменшення взаємної торгівлі на 8% за перші 6 місяців 2025 року (порівняно з першим півріччям 2024 року). А також спробувати схилити Китай до переходу від торговельного до технологічного співробітництва. Тобто до інвестицій у збільшення технологічної складності російської економіки.

Ще одне завдання, яке безпосередньо не пов'язане з ШОС, – сигнал для Трампа. У разі успіху за перерахованими вище напрямками Путін розраховує посилити свої переговорні позиції. І схилити США до прийняття ідеї миру в Україні через поступки на адресу Росії.

Приблизно те ж саме Путін буде намагатися «продати» і СІ: загрозу можливого зближення з США для стримування експансії КНР.

Але реалізація планів РФ, на мій погляд, виглядає сумнівною. З наступних причин:

1. Для Китаю вигідне послаблення політичної ваги Росії. А значить, вдаватися до заходів, які різко посилять Кремль, нелогічно.
2. Демонстрація активної підтримки РФ є токсичною для більш ніж половини учасників саміту. Єдиний можливий компроміс – демонстрація неприйняття підходів США і частково ЄС у співпраці з країнами ШОС+.
3. Для Туреччини, яка формує зону свого впливу в Чорноморському регіоні за рахунок ослаблення позицій РФ, зайва підтримка Кремля також виглядає нелогічною. Як, власне, і для Індії.

Таким чином, ключові учасники саміту не будуть горіти бажанням підіграти Володимиру Путіну. У них просто інші завдання.