Чому Польща знову підняла тему репарацій від Німеччини

Те, що пан Навроцький заявив про необхідність репарацій від Німеччини за Другу світову – воно, з одного боку, й не новина.
Там же яка передісторія. Польща від таких репарацій офіційно відмовилася ще 1953 року. Ясно, це була, скажімо так, підрадянська Польща. І от аж 2017-го поляки знову підняли це питання – партія «Право і Справедливість» підняла, хто ж іще.
Німці тоді сказали: та ви ж відмовилися вже. А поляки їм: To nie my! Тим паче, те рішення, мовляв, офіційно державними друкованими органами не публікувалося і юридично обов'язкового статусу в такий спосіб не набуло.
І організували комісію з оцінки завданої шкоди. 2022-го польський сейм на основі досліджень комісії прийняв постанову, що Німеччина винна 6,2 трильйона злотих, близько 1,3 трильйона євро, значить; рейхсмарками не беремо. Ось рівно за два тижні буде рівно три роки тій постанові. А в жовтні 22-го навіть офіційну дипломатичну ноту Берліну відправили. Ну – там у відповідь знову нагадали про 53-й, плюс про угоду 1990 року «два плюс чотири», була така. І на тому наче все заглухло. Але, як бачимо, тимчасово.
На українську голову тут миттю спадає думка, що від Росії вони там не хочуть репарацій вимагати? А то як з беззахисними українськими іммігрантами воювати чи до цивілізованої Німеччини доскіпуватися, то ого які моцні! Що ж: принаймні, у тій постанові сейму 22 року було сказано, що і до правонаступниці СРСР претензії теж є.
Разом із тим, характерно, що у «репараційних» вимогах Польщі взірця 22-го року йшлося не тільки про 6,2 трильйона. У тій постанові аж вісім вимог. І три з них – взагалі не про гроші. А про такі речі, як:
- Співпраця щодо вшанування пам’яті жертв війни.
- Реабілітація польської меншини у Німеччині.
- Визнання польського національного статусу у Німеччині.
Якої там реабілітації потребує польська меншина в Німеччині, і що таке має бути той національний статус – підіть спитайте. Знов-таки, українську голову такі штуки не можуть не дратувати: щодо українців цілу кампанію цькування влаштували, ще й побудовану на брехні (про співвідношення внеску українців у польську економіку і, навпаки, витрат цієї економіки на них усі ж не раз читали?). А як для себе – то вимагають прав там, де їх, по суті, й не чіпає ніхто.
Звернімо увагу, в Україні, й це навіть на четвертому році екзистенційної, з пісні слова не викинеш, війни, подібного рівня націоналізму таки й нема. Русофобія – то є, цього не заперечиш, і причина зрозуміла. А оце у польських друзів – це вже ближче навіть до шовінізму, в його оригінальному значенні, від того наполеонівського Шовена.
Та головне – не в порівняннях «нас і їх» і не в нашому обуренні, хай якому справедливому. Справа у тому, що всі ці ультраправі штуки – це все ті ж закладення мін і ліній розламів. Всередині Європи у цілому, і в польському суспільстві – теж. Така собі трампятина на мінімалках, але ж її багато скрізь, не тільки у Польщі.
Між тим, президент Навроцький точно має рацію у своїй сьогоднішній заяві, коли говорить про Польщу як дуже важливу опору НАТО на сході Європи. Але сам же закладає під цю опору згадані міни й поглиблює тріщини.
Вгадайте з одного разу, в якій столиці з цього не тільки радіють, але й обов'язково скористаються. І для нас це – проблема проблем.
Останні новини
