Події останніх днів у Китаї – ювілейний саміт ШОС у Тяньцзіні та грандіозний військовий парад у Пекіні – це не просто протокольні заходи. Це потужна, зрежисована демонстрація нового світопорядку, який Китай пропонує світові. Кадр, що облетів усі світові ЗМІ, де по один бік від Сі Цзіньпіна стоїть Володимир Путін, а по інший – Кім Чен Ин, став квінтесенцією цього послання. Але за яскравою картинкою ховається складна гра, в якій Росія має далеко не головну роль, а для України відкриваються як ризики, так і несподівані вікна можливостей.

На перший погляд, саміт ШОС – це тріумф так званого «багатополярного світу». Російська делегація повернулася з меморандумом щодо «Сили Сибіру-2» та безвізовим режимом. Однак це зібрання стало можливим здебільшого не завдяки силі ШОС чи російсько-китайських відносин, а як наслідок провалу зовнішньої політики США. Агресивна тарифна політика Дональда Трампа підштовхнула одне до одного навіть нещодавніх супротивників, як-от Індію та Китай.

Пекін та Москва вийшли до країн Глобального Півдня з надзвичайно привабливою пропозицією: економічне співробітництво без жодних умов. «Неважливо, який у вас політичний режим, як у вас із правами жінок чи меншин, чи є у вас конфлікти із сусідами. Якщо ми можемо торгувати – торгуймо. А політика – це ваша внутрішня справа», – такий їхній основний меседж. Це прямий виклик західній моделі, що вимагає прихильності до демократії та прав людини. І багато країн охоче відгукнулися на цей заклик, використовуючи його як важіль тиску на Вашингтон та Брюссель. Наче діти розлучених батьків, вони успішно шантажують і «маму», і «тата», виторговуючи собі кращі умови.

Для Москви саміт став важливою піар-акцією. Але за фасадом уявних перемог ховається сувора реальність.

По-перше, Росія стає «газовим заручником» Китаю. Розрекламований меморандум щодо газопроводу «Сила Сибіру-2» – це скоріше декларація про наміри, аніж юридично зобовʼязальний документ. Проєкт потребує колосальних інвестицій (понад 1 трлн рублів ще за цінами 2023 року), займе не менше 5 років чистого будівництва й окупиться в кращому разі до 2040-х років. Головне – у цієї труби є лише один покупець – Китай, який не приховує свого бажання купувати газ за внутрішніми російськими цінами. У цій конфігурації Росія з постачальника перетворюється на «газового заручника».

По-друге, Росія все більше стає сировинним придатоком Китаю. Структура товарообігу за останні 25 років не змінилася. Майже 90% російського експорту до Китаю – це нафта, газ, метали та деревина. У зворотному напрямку йдуть верстати, автомобілі та товари широкого вжитку. Росія для Китаю – насамперед джерело ресурсів, а не рівноправний технологічний партнер.

По-третє, між країнами є внутрішня недовіра. Попри публічні обійми, всередині російського силового блоку зберігається глибока недовіра до Китаю, успадкована ще з радянських часів. Для них Китай – як і раніше, потенційний супротивник, і це накладає відбиток на реальну співпрацю, гальмуючи, наприклад, запровадження повного двостороннього безвізового режиму.

Сформована «вісь автократій» – це серйозний виклик, що надає Росії економічний, військовий (через треті країни) та дипломатичний тил. Очікувати на її швидкий розпад не варто. Так само не варто очікувати, що західні партнери діятимуть завжди так рішуче, як нам би хотілося, адже вони керуються власними циклами виборів та економічними інтересами. В цих умовах стратегія України має базуватися не на очікуваннях, а на прагматичних діях.

По-перше, використання асиметрії у відносинах РФ та Китаю. Росія стрімко перетворюється на сировинного васала та молодшого партнера Пекіна. Це не лише бʼє по іміджу Путіна як лідера «великої держави», але й створює точки напруги.

Українській дипломатії та розвідці слід працювати із західними партнерами, щоб максимально підвищувати для Китаю ціну підтримки Росії. Це не моральні заклики, а конкретні загрози: вторинні санкції проти китайських банків та компаній, обмеження доступу до технологій, викриття схем обходу санкцій. Мета – зробити токсичність Росії настільки високою, щоб у Пекіні постійно ставили собі питання: «А чи варта ця підтримка таких ризиків для нашої власної економіки?». Впевнений, що саме цей аспект буде на столі під час зустрічі Зеленського з «коаліцією охочих».

По-друге, гра на розбіжностях інтересів у Глобальному Півдні. Китай просуває економічну експансію та стабільність, яка для цього потрібна. Росія ж є ревізіоністом, що створює хаос (блокада портів, продовольча криза, загрози ядерною зброєю). Часто ці інтереси суперечать один одному.

У спілкуванні з країнами Азії, Африки та Латинської Америки Україні слід апелювати не до демократії, а до їхніх шкурних інтересів. Пояснювати, як російська агресія бʼє по їхній продовольчій безпеці, як порушення статуту ООН створює небезпечний прецедент для їхнього власного суверенітету, і як співпраця з Україною (в агросекторі, ІТ, військовій експертизі) може бути для них вигіднішою, ніж ризикована ставка на Москву. Це поле для прагматичних, а не ідеологічних домовленостей.

По-третє, максимальне посилення власної стійкості як головний аргумент. Найсильніший сигнал, який Україна може послати і партнерам, і ворогам – це її здатність тримати удар на полі бою та забезпечувати функціонування держави в тилу.

Військова стійкість є фундаментом дипломатії. Чим ефективніше ЗСУ знищують російський потенціал, тим вищою стає ціна війни для РФ і тим менш привабливим партнером вона є навіть для Китаю. Це змушує наших західних партнерів бути більш рішучими, оскільки вони бачать, що їхні інвестиції в безпеку України дають реальний результат. Рішучість США та ЄС – це не даність, а змінна, на яку безпосередньо впливає ефективність дій самої України. ЗСУ – головна гарантія безпеки для нас, про це каже президент і це він доносить нашим партнерам.

Замість того щоб чекати на «пробудження» Заходу чи розкол Сходу, Україні слід діяти як прагматичному гравцю. Наша мета – систематично підвищувати вартість цієї війни для Росії та її союзників, одночасно доводячи Заходу, що інвестиції в Україну – це найефективніший спосіб стримування глобальної загрози. У цій грі головними валютами є не цінності, а сила на полі бою, економічний тиск та вміння використовувати суперечності всередині ворожого табору.