Початок вересня – це традиційно період, коли збільшується увага до закладів системи освіти. Перш за все, зі святкової причини, коли політики отримують додаткову можливість попіаритися на майбутніх поколіннях. Але – українське суспільство регулярно отримує чи створює і негативні причини обговорити вітчизняну освітню систему. Цього року таким гранд-скандалом стала історія із Українським католицьким університетом, роздмухана відомою режисеркою Наталею Ворожбит.

Розкол на темі релігії

За великим рахунком, реальний скандал завершився, навіть не розпочавшись. А далі соцмережевими каналами понеслися класичні дискусії, які точніше і влучніше називати специфічним терміном "срачі". І в цих дискусіях можна помітити те, про що у нас усе менше воліють говорити – чи то зі специфічних українських політичних міркувань, чи то з традиційних сучасних міркувань толерантності. Мова про ті відмінності між різними частинами українського суспільства, які нікуди не ділися, хоч останнім часом, перш за все через війну, відійшли на шістнадцятий план.

Скажімо, в дискусіях навколо рішення УКУ та частина українців, яка живе на схід від річки Збруч (і чим східніше, тим впевненіше) і є достатньо "прогресивною", тобто по суті секуляризованою, тут же зробила акцент саме на релігійній складовій вишу, обізвавши його зашореним і мало не середньовічним. Подібні конфлікти на темі релігії Україна більш-менш активно почала переживати на особистісному рівні, коли частина мешканців Сходу через бойові дії у їхніх регіонах виїхала на Захід – де зіткнулася із такими явищами, як, скажімо, ікона у офісі ІТ-компанії (що для самих галичан є цілком прийнятним і не викликає жодної реакції, а для мешканців Придніпров’я – практично виклик). В історії із УКУ та донькою Ворожбит же цей світоглядний конфлікт через масштаб і популярність учасників вийшов на загальносуспільний рівень.

При цьому ті, хто ставляться до релігійної складової у сучасному українському житті, м’яко кажучи, скептично, воліють ігнорувати той факт, що виш, в якому чи радше у зв’язку з яким стався скандал – досить чітко артикулював свої принципи. Мова навіть про найповерховіший рівень сприйняття – прикметний "католицький" у назві УКУ. Здавалося б, уже цього було б достатньо для того, аби зрозуміти, що виш, який називається "Український КАТОЛИЦЬКИЙ університет", дещо відрізняється від КНУ імені Шевченка чи НУ "Києво-Могилянська Академія".

Так гуртожиток чи ні?

Що вже говорити про складніший квест – історію із самим конкретним колегіумом УКУ. Мати студентки, режисерка Наталя Ворожбит, у пості, який і спровокував скандал, написала дослівно наступне – "нам прийшов лист-відмова від проживання в колегіуму (те, що ми звикли називати гуртожитком)". Але штука якраз у тому, що колегіум УКУ – це зовсім не те, що "ми" звикли називати гуртожитком. Це ціла освітньо-формаційна програма із більш ніж промовистою назвою "Християнська духовність у постмодерній добі". Тобто колегіум – це не просто місце для проживання студентів, це цілий комплекс різноманітних заходів, так, специфічних з точки зору сучасної нерелігійної / атеїстичної людини.

Слова Ворожбит про "те, що ми звикли називати гуртожитком" – це ще один конфлікт, конфлікт між двома принципово різними світоглядними платформами. Які між собою, звісна річ, перетинаються – але не настільки сильно, як можна було подумати. Але оцей от момент перетину зіграв злий жарт як з пані режисеркою та її донькою, так і з усіма учасниками соцмережевих дискусій, які швиденько накинулися із претензіями до "середньовічних дикунів", разом з цим згадавши і усю "відсталу" через свою релігійність Галичину. А усього лиш вимагалося – зрозуміти, що фраза "Схід і Захід разом" є красивою пропагандистською вивіскою, яка відповідає реаліям лише частково.

Бо так чи інакше Київ, де не було підпільної УГКЦ, де східна церква (православна) була під рукою Москви і сприймалася так чи інакше як чужа – це не Львів, де релігійний аспект відіграв дуже важливу роль у формуванні української свідомості. Саме тому, до речі, УКУ з’явився у Львові, а не в Києві чи Дніпрі. З’явився саме там, де і міг, і мав з’явитися. З’явився із відповідними принципами – і так, відповідними меценатами.

І ще – якщо в Києві вивіска "Києво-Могилянська Академія" (яка початково і довгий час мала потужний духовний вектор – бо все почалося з Київської братської школи, а братські школи в Україні 16-17 століть створювалися за зразком освітніх закладів чернечого ордену єзуїтів) уже давно не має жодного відношення до теми релігії, то у Львові прикметник "католицький" у назві закладу це не порожній звук.

"Разом" – не значить "однакові"

От якби усі сторони цього скандалу і його соцмережевих продовжень враховували ці особливості – про студентку та її захисників я вже сказав, а УКУ, скоріш за все, треба було про артикулювати цю особливість свого колегіуму додатково; так, для мешканців "Зазбручанщини", що давно втратили чи взагалі не мали такого тісного зв’язку із релігійною сферою, як галичани, це не було б зайвим, як бачимо, – усе б закінчилося, навіть не почавшись. Бо київська абітурієнтка та її зіркова мама зрозуміли б, що УКУ – це не просто "НаУКМА у Львові" чи "найкращий виш країни", а дещо специфічніше і особливіше. І що у цьому виші є такі правила, яких немає деінде. Бо так історично склалося – і з Галичиною, і зі Львовом, і з самим Українським католицьким університетом.

Українці люблять повторювати красиві фрази, не замислюючись над їхнім сенсом. Але фраза "Схід і Захід разом" – говорить лише про єдність, але не про гомогенність різних частин України. Відмінності – вони нікуди не ділися, навіть попри те, що у західних регіонах країни опинилося багато мешканців Сходу, частина з яких там і залишиться. І не повинні діватися, до речі. Точнісінько так же, як є і нікуди не ділися відмінності між промисловою північчю та "мафіозним" півднем Італії. Різниця між північними / центральними регіонами Франції та півднем цієї країни, колишньою Окситанією, місцем існування легендарних християнських дисидентів катарів. Що вже казати про Німеччину, яка навіть зараз розділена – і за релігійним фактором теж.

Немає і не може бути однорідності там, де різні території століттями розвивалися у різних умовах. І нічого страшного у цих особливостях немає, навпаки – це є привабливим фактором, туристичним і не тільки. Просто треба не забувати, що особливості ці ґрунтуються не тільки на рівні "запорізький капусняк проти бограча", а і на значно глибших, принциповіших і світоглядніших, світоформуючих засадах.

І тоді стане зрозуміло, що "колегіум – це не те, що ми звикли називати гуртожитком". А разом із цим розумінням зникне і причина конфлікту. Оскільки люди з Києва зрозуміють людей зі Львова. А львів’яни, у свою чергу, зроблять кілька додаткових кроків назустріч киянам, дніпрянам і запорожцям, пояснивши, що тут у них, на колишніх берегах Полтви такого, чого не знають мешканців придніпровських міст.