Я не розумію, чому так? І не знаю, чи не проводить це невидиму стіну, між тими хто на фронті (тими самими цивільними, що змушені були вдягнути військову форму) і тими, хто в тилу. Чи не займаємось ми самообманом, створюючи ще один привід ігнорувати війну. Яка не є трагедією кожен день, а стає нею тільки тоді, коли ворожа ракета долітає до тилового міста.То тил окремо, фронт окремо? Чи як? Ми в тилу живемо занадто добре, як для такої війни. Люди активно їздять у відпустки, зарплати зростають (так-так, багатьом це не подобається, але це тупо факт), карʼєри йдуть вгору. Замість введення додаткових мит на преміумімпорт ми споглядаємо за тисячами нових дорогих преміумавто на наших дорогах. Футбольні матчі та концерти тривають. І це відбувається паралельно із щоденною трагедією на фронті. Це можливо завдяки тому, що на фронті люди віддають найдорожче, що в них є, а колективний Захід завалює Україну грошима, створюючи тут економічне диво.Читайте також: Ракетні обстріли єднають насІ це не означає, що люди в тилу мають змушувати себе страждати й відмовлятися жити. Ні. Але треба розуміти, що це створює ілюзію мирного життя. І ілюзію, що війна далеко. А потім прилітає ракета і в місті день жалоби. Ніби щоденна трагедія війни цього міста не стосується.Пастка доброго життя під час війни затягує. Але це небезпечно. Тому що війна поряд. Тому що бажання Путіна захопити всю Україну нікуди не поділось. І створювати додаткову стіну між фронтом (який десь далеко) і тилом (що живе життя) якось не розумно. Особливо на тлі постійних проблем з мобілізацією, які виникають в тому числі тому, що більшість людей хоче жити те саме прекрасне життя в тилу, а не перетворюватись із цивільних у військових.ДжерелоПро автора. Сергій Фурса, інвестиційний експерт, блогер.Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.