Цей правопис став важливим кроком у кодифікації української мови, об’єднавши писемні традиції Наддніпрянщини та заходу України. Його прийняття відображає складні політичні та культурні процеси в Україні ХХ століття, а його спадщина залишається актуальною й досі, викликаючи жваві дискусії в сучасній Україні серед лінгвістів.Більше про це розповість Еспресо.Виникнення Харківського правопису Харківський правопис з’явився в період політики "українізації", яку радянська влада впроваджувала в 1920-х роках у межах ширшої стратегії "коренізації". Ця політика мала на меті підтримку розвитку національних мов і культур у республіках СРСР, щоб зміцнити лояльність населення до радянського режиму. В Україні це означало активне просування української мови в освіті, пресі, літературі та державному управлінні. У 1925 році Рада Народних Комісарів УСРР ухвалила постанову про створення Державної правописної комісії під головуванням наркома освіти Олександра Шумського. До складу комісії увійшли провідні українські мовознавці та письменники, такі як Агатангел Кримський, Леонід Булаховський, Олена Курило, Олекса Синявський, Євген Тимченко, Григорій Голоскевич, Микола Хвильовий, Сергій Єфремов та інші. Важливо, що до роботи залучили представників заходу України, зокрема Степана Смаль-Стоцького, Володимира Гнатюка та Василя Сімовича, що забезпечило соборність правопису. Конференція, яка відбулася у 1927 році в Харкові, тоді столиці УСРР, стала кульмінацією цього процесу. У 1926 році проєкт правопису опублікували для суспільного обговорення, а після доопрацювань його затвердили 6 вересня 1928 року за підписом Миколи Скрипника. У 1929 році мовознавець Григорій Голоскевич видав "Український правописний словник", який містив близько 40 тисяч слів і став практичним утіленням правопису, через що в діаспорі його часто називають "правописом Голоскевича".Загалом Харківський правопис був першим соборним правописом, який поєднав галицьку та наддніпрянську мовні традиції. Він зберігав українську букву "ґ", уводив норми, що відображали живу українську мову, та сприяв формуванню єдиної літературної норми. 31 березня 1929 року його ухвалила Українська академія наук, а 29 травня того ж року – Наукове товариство імені Шевченка у Львові (який тоді був частиною польської держави), що підкреслювало його загальноукраїнське значення."Цей правопис об’єднував звичаї мовців як східних і центральних теренів України, так і західноукраїнських земель, попри те, що в той час, коли його розробляли й ухвалювали, західні частини українських земель входили до складу інших держав. Водночас враховувано й досвід, думки і міркування українських письменників, визначних філологів і шкільних учителів. Це було важливо, бо утвердження нового правопису було першим кроком до повномірного впровадження української мови в освітній процес. Тож правопис 1928 року укладався із урахуванням мововжитку всіх етнічних носіїв української літературної мови. Саме через цю його об’єднавчу функцію його і називають соборним", - пояснює кандидатка філологічних наук, голова мовознавчої секції Харківського історико-філологічного товариства Катерина Каруник.Скасування Харківського правопису та впровадження "російського" правописуфото: maximum.fm Однак офіційне життя Харківського правопису було недовгим. Адже вже у 1933 році, у розпал сталінських репресій і боротьби з так званим "українським буржуазним націоналізмом", радянська влада оголосила "скрипниківку" "націоналістичною" і такою, що нібито штучно відриває українську мову від російської.  Зрозуміло, що цей крок був частиною ширшої політики згортання українізації та посилення русифікації. Адже керівники Радянського союзу мали на менті максимальну централізацію влади, тому не хотіли допускати розвитку інакодумства, натомість формуючи "радянську людину", яка має говорити однією мовою, тобто російською. У 1933 році правописна комісія під керівництвом Андрія Хвилі (якого за кілька років розстріляв сталінський режим) переглянула норми "скрипниківки", вилучивши букву "ґ" як "буржуазно-націоналістичну" та максимально наблизивши українську мову до російської. Наприклад, було змінено правопис іншомовних слів, щоб вони більше відповідали російській орфографії, а також скасовано деякі морфологічні та синтаксичні особливості, що відображали унікальність української мови.Більшість мовознавців і письменників, які працювали над створенням Харківського правопису, зазнали репресій. Агатангел Кримський, Олена Курило, Микола Хвильовий, Михайло Яловий та інші стали жертвами сталінського терору, що робить "скрипниківку" також трагічним символом української культури, яка відома історії як "розстріляне відродження".  Навіть міністр освіти Скрипник піддався гострій критиці й вчинив самогубство.У 1937 році в газеті "Правда" з’явилася стаття, яка закликала ще більше наблизити українську мову до російської, а політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову про перегляд словників і вилучення "польських та інших іноземних слів" на користь російських відповідників. Подальша доля Харківського правопису Після скасування в УСРР Харківський правопис зберігся в українській діаспорі, особливо в Північній Америці та Західній Європі. Найстаріший українськомовний часопис "Свобода", що видається в США, досі використовує "скрипниківку" у своїх публікаціях. Так само її застосовують окремі сучасні українські автори, мовознавці та організації.  У діаспорі "скрипниківка" стала символом збереження української ідентичності, протистояння русифікації та ностальгії за втраченою культурною спадщиною.Після здобуття Україною незалежності в 1991 році почалися дискусії про повернення до Харківського правопису. Прихильники "скрипниківки" вважали, що її норми краще відображають дух української мови, її фонетичні та морфологічні особливості, ніж попередні правописи радянського періоду (1946, 1960, 1990 років). Проте повне повернення до "скрипниківки" викликало суперечки через її складність для сучасного мовця та необхідність компромісу між історичною автентичністю й актуальними потребами. Адже мова – це живий процес і від 30-х років до 90-х вона також змінилася. Компроміс у сучасному правописіОсновні зміни до українського правопису 2019 року, фото: dyskurs.net Остання редакція українського правопису, ухвалена в 2019 році, стала спробою знайти баланс між традиціями Харківського правопису та сучасними мовними реаліями. Вона частково повертає норми "скрипниківки", зокрема:Відновлення букви "ґ" у загальному вжитку для позначення проривного звука [ɡ] (наприклад, у словах "ґанок", "ґудзик");Часткове повернення написання іншомовних слів, ближче до їхнього оригінального звучання, як це було в "скрипниківці" (Фройд, а не Фрейд, також проєкт, а не проект);Активне введення фемінітивів (наприклад, "письменниця", "директорка");Допускається паралельне вживання деяких форм, що дозволяє використовувати норми, близькі до "скрипниківки", поряд із радянськими (наприклад, Атени і Афіни, етер і ефір, міт і міф);Також з’явилися можливість використовувати слова на -И, хоча раніше це "заборонялося" (Вигук (ич!), частка (ич який хитрий), дієслово икати та похідного від нього іменника икання. Крім того, И на початку слова вживаємо в деяких загальних і власних назвах іншомовного походження. Ірод та іній теж можна писати як Ирод і иній);Та ряд інших змін пов’язаних з закінченням слів, вживанням префіксів та написання разом чи окремо тощо. Водночас правопис 2019 року не є повним поверненням до "скрипниківки", оскільки зберігає багато норм радянських редакцій, щоб уникнути радикальних змін, які могли б ускладнити мовну адаптацію для сучасних українців.Читайте також: "Долі не обирають…": 40 років з дня загибелі у радянському карцері видатного Василя Стуса