Таку думку висловив польський журналіст Міхал Пшедляцкі у проєкті "Європейці" з Лесею Вакулюк на Еспресо."Хто ми в першу чергу - журналісти чи люди? Я передусім людина. Професія, яку я виконую, професія, яка є моєю пристрастю, переповідання правди, вміння, можливість підготувати цей повноцінний телевізійний репортаж - це всього лише професія. Це щось, що я роблю. Є ситуації, в яких дійсно йдеться про життя і здоров’я іншої людини. Тут немає місця для роботи з камерою. Треба вибирати: або одне, або інше. Бо життя – це найбільша цінність", - наголосив він. Міхал Пшедляцкі зауважив, що неможливо порівняти порятунок людини із можливістю спіймати кадр. "Це навіть неможливо порівняти. Я документую і передаю цю правду про війну, правду про російські звірства якомога чесніше і сумлінніше.  Але я пам’ятаю, як колись вивозив важко поранену жінку з Романівки. Це була родина, яка їхала з Ворзеля. Був початок березня 2022 року. Їм треба було подолати 600-700 метрів на відкритому просторі. Вони їхали звичайним легковим автомобілем, якоїсь звичайної марки. То не була військова машина, чи якийсь бус, чи щось таке - звичайна машина. І росіяни, вбивці, відкрили по них вогонь з кулемету, з танку. Кулі влучили в цю жінку, і в її кільканадцятирічну дочку, бо вона, щоб врятувати братика, що їхав поруч, закрила його своїм тілом. І вони вижили тільки тому, що якимось дивом черги пострілів з цього кулемету не поцілили по мотору, не поцілили її чоловіка, водія. І вони дісталися Романівки. Я тоді був в Романівці. Там стояла одна військова швидка. Я їхав на вантажному автомобілі. Там у мене був вантажний автомобіль. В тій швидкій було місце для однієї людини, і там був лікар. Дівчинка була в критичному стані. Рахунок йшов навіть не хвилини, а на якісь секунди, дійсно. Це був кінець її життя. Мама була в дуже важкому стані, але кращому, ніж її донька. Я  крикнув, що вона, мама, поміститься в мене на ношах. Доньку занесли до швидкої, маму до моєї машини, і ми дали по газах через цілий Київ, аж до військової лікарні, вже не пам’ятаю як долетіли. І уявіть собі, обидві вижили. Лікарям, пам’ятаю - бо ми їхали на повній швидкості - повідомив водій швидкої. Вони до нас дослівно бігли назустріч. І я пам’ятаю, як сьогодні, як їм надавали допомогу на розкладних ношах по дорозі до дверей лікарні. І вони вижили. Я про це дізнався набагато пізніше. Бо тоді, як трішки вже вщухли емоції, то на пасажирське крісло в швидкій заскочив батько. І він там чекав, бо його не впустили до відділу невідкладної допомоги. І я вирішив з ним поговорити, і запитав, чи погодиться він щось сказати на камеру. Він погодився і я показав розмову з ним в тому репортажі з Ірпеня", - розповів він.Згодом, після виходу цього репортажу журналістові написав глядач."Я тоді був, не пам’ятаю де, на Донбасі може. І цей глядач написав, що ту родину в шпиталю потім відвідав президент Зеленський. І він побачив фото на Твітері Зеленського і впізнав цього чоловіка, який стояв біля своєї доньки, а президент Зеленський приніс їм букет квітів. Дівчинка була ще бліда, вона довший час провела в лікарні. Я дотепер не знаю, що з ними зараз. Зверніть увагу, який неймовірний героїзм, яку відважність, не кліпнувши оком, продемонструвала ця дівчинка, щоб врятувати свого брата. Затулила його своїм тілом і врятувала йому життя. Це такі ситуації, що братися за камеру, якщо вирішується доля іншої людини, якщо йдеться про людське життя, було би злочином. (16:24) Журналіст - це професія моральної відповідальності, відповідальності перед суспільством. А на війні, на жаль, є багато чого документувати і переказувати. Але деколи ти просто не можеш задокументувати найзворушливішу історію. І хоча на на війні відбувається багато зворушливих подій, але ще важливіше на війні залишатися людиною", - додав Міхал Пшедляцкі.