В Україні наразі прийнято говорити про «одвічну війну з Росією». Попри зручність цього пропагандистського наративу, він не витримує жодної критики. Хіба що вважати Андрія Боголюбського першим москалем, а Русь – Україною. Та й у такому разі пазли не складаються, бо, приміром, у 19 столітті українці і росіяни воювали, але на чужій території і війна – вперше за багато століть – обходила українські землі стороною (окрім Кримської, але Крим став українським набагато пізніше).

Втім наразі не про історію – про майбутнє. Попри весь героїзм, креативність та незламність Сил оборони України (які дивним чином поєднані з рецидивами совка), не можна забувати, що мета будь-якої війни – встановлення тривкого та тривалого миру. Бо війна вбиває, калічить та руйнує. Це її пряма функція – решта лише побічні наслідки.

І тому, перемагаючи чи тримаючи оборону, потрібно завжди думати, як вийти з війни. Як не перетворити її на одвічну. Як зробити так, аби українська земля надовго стала осереддям життя, будівництва та торгівлі, а не полем бою, просяклим героїзмом та кров'ю. До речі, мій друг фермер мені якось розповідав, що на землі, рясно политій кровʼю, нічого не росте.

Державник тим і відрізняється від генерала, що генерал думає, як виграти битву, а державник – як не втратити державу. І ці цілі далеко не завжди співпадають. Фінські офіцери були чудовими вояками і тому воліти в березні 1940-го продовжувати війну, в якій вони здивували весь світ своїм героїзмом та військовою майстерністю. Маннергейм був державником, тому і у 1940-му і в 1944-му розумів, що війну потрібно завершувати за майже будь-яку ціну. Бо альтернатива принизливому і несправедливому миру – це окупація країни та маріонетковий уряд.

Наша ситуація набагато краще за фінську, бо Захід підтримує нас політично, фінансово та зброєю, хоча як і під час Зимових воєн відмовляється посилати свої війська, аби разом воювати «за нашу і вашу свободу». Але стратегічно питання перед українськими державними мужами стоїть те саме: як принести на кривавий фронтир тривкий і тривалий мир, аби Україна отримала шанс на майбутнє.

Бо наразі це країна, що за 34 роки незалежності втратила бл. 20% території та щонайменше 40% населення – більше, аніж будь-яка інша країна світу за той самий період. І якщо не зупинити і не переламати цей тренд наша країна знову перетвориться на сучасну Loca Deserta – землю, на якій все менше народжують дітей, будують та інвестують. На криваві землі, на яких українські герої захищають Європу від сучасних варварів.

Отже, які є варіанти завершення російсько-української війни?

1. Капітуляція України (за Кадировим, «мир на російських кордонах можливий лише тоді, коли Україна стане регіоном чи округом Росії".)
2. Колапс Росії з подальшим розпадом її на неворожі до України національні держави
3. Кардинальна зміна парадигми російсько-українських взаємин, коли дві країни припинять розглядати одна одну, як загрозу для свого існування
4. Досягнення та підтримка військового паритету, за якого будь-яка велика війна втрачає сенс.

Зрозуміло, що перший варіант для нас категоричною неприйнятний. Про другий ми поки можемо тільки мріяти. Четвертий вимагає років, якщо не десятиліть ефективного врядування, мобілізації усіх національних ресурсів, а також «поту, сліз та гарування».

Як не дивно, найбільш вірогідним на сьогодні варіантом завершення війни та встановлення тривкого та тривалого миру є перегляд парадигми російсько-українських взаємин. Коли «одвічний ворог» стає – ні, не другом, але партнером. Це той шлях, на який Вірменія на наших очах стає під проводом Пашиняна, Фінляндія стала за лідерства Юго Паасіківі 80 років тому, США – ще за президентства Вашингтона.

Вміння перетворювати вчорашніх ворогів на партнерів, а загрози – на можливості і є вищим мистецтвом державників. Нашому Президенту потрібно так само студіювати праці Кіссінджера, як Валерій Залужний простудіював роботи Герасімова.

Сьогодні, коли щодня від рук росіян гинуть десятки українців, коли щоночі на українські міста летять сотні ворожих дронів, коли на українських цвинтарях виросли (і щоразу зростають) цілі квартали свіжих могил жертв російської агресії, це здається майже неможливим.
Але державники тим і відрізняються від генералів, що думають, як виграти майбутнє, а не битву. Що мислять стратегіями, а не рефлексіями. А майбутнє дасть нам шанс лише за умови, що ми звільнимось від одержимості нищити все російське, а натомість сфокусуємось на розбудові українського світу. Який буде саме українським, а не антиросійським. Який буде світом любові до свого, а не ненависті до чужого.

Який буде достатньо сильним та свідомим своєї сили, аби спокійно прийняти імперську, радянську та російськомовну частину нашої культурної та історичної спадщини. Аби пишатися тими, хто творив і прославляв нашу землю і наш народ в тих історичних обставинах, які у той час панували на цій частині суходолу. Незалежно від мови, віри та етнічного походження. Але на підставі того, що лишила по собі людина, що створила, скільком людям допомогла, чим закарбувала памʼять себе в історії людства.

Я не наївний настільки, аби вірити, що повернення Пушкіна до шкільної програми чи російської мови у публічний дискурс припинять цю війну чи можуть гарантувати тривкими і тривалий мир. Ба більше, я точно не закликаю цього робити. Але ми маємо припинити гоніння на все російське. Бодай тому, що така поведінка лише підтверджує путінський наратив, що Україна перетворилась на «антиРосію», а Москва не може собі дозволити мати під боком відверто ворожу державу, яка є інструментом Заходу зі знищення Росії. А тому війна триватиме до усунення її «першопричин».

Аби вистояти і зберегти Україну, ми маємо стати справді сильними та самодостатніми. А сильний не живе ненавистю до чужого. Не плекає ресентимент. І не звинувачує в усіх своїх бідах сусіду, навіть якщо той агресивний мугир і варвар.

Наша справжня незалежність – це не «геть від Москви». Це «зробимо Україну сильною, заможною та квітучою!». Але немає нічого шкідливішого для досягнення цієї мети, аніж довічна війна. Бо на землі, рясно политою кровʼю, довго нічого не росте. Бо «довічна війна» – це гарантоване перетворення України на «Малоросію» – бліду копію Росії, озлоблену, корумповану та нещасну, тільки під українським прапором та українською мовою.

Я дуже сподіваюсь, що Володимир Зеленський це розуміє і щиро шукає, як забезпечити тривкий і тривалий мир, не втративши українську державність. Як дати Україні шанс. Як не позбавити її майбутнього. Як сфокусуватися на любові до свого, а не ненависті до чужого. І як не спокуситися воювати вічно, бо «Конституція та закон не дозволяють проведення виборів під час воєнного стану».