У російській вʼязниці, де перебував український журналіст Дмитро Хилюк, тюремники змушували полонених співати гімн Росії та «Смуглянку». Вони дуже дивувалися, що українці не знають їхніх «геніальних» творів, тому на клаптиках паперу роздруковували їм слова. Про це він розповів в інтервʼю «Главкому». Відмовитися співати не було можливості, бо за це вʼязнів жорстоко карали.

Щодо «промивання мізків», навʼязування російських наративів – Дмитро Хилюк сказав, що в тій тюрмі, ще він перебував, ідеологічна робота була «не на висоті». «Ні, не було такого. У Пакіно ідеологічна робота була поставлена дуже погано. А все тому, що в Новозибкові нас сприймали як військовополонених, і тамтешнє СІЗО було підпорядковане міністерству оборони. А пакінська тюрма – звичайна собі тюрма, без замполітів абощо. Нас там тримали як зеків і ставилися до нас, як до зеків», – розповідає журналіст. 

За його словами, за його переміщенням до Пакіно, ймовірно стоїть Червоний Хрест. «У Новозибкові була геть аварійна будівля. Підлога гнила, миші лазили, мокриці… Тож, можливо, Червоний Хрест абощо почав наполягати – покажіть, мовляв, куди ви діли полонених, чи вони взагалі живі? Тому, я думаю, нас і забрали в Пакіно, щоб показати більш-менш придатні для існування умови», – каже колишній бранець.

Представники Червоного Христа приїздили до колонії один раз і цікавилися умовами перебування вʼязнів. Вони змушені були відповідати, що все влаштовує, адже за розмовою спостерігали тюремники і могли потім помститися. «Вони приїздили один раз, 26 травня 2023 року – якраз нас в Пакіно перевезли… Питали, чи отримуємо ми лікування, чи дають нам їсти. Ми, звісно, сказали, що все отримуємо, бо над душею стояли охоронці з бодікамерами. Ми розуміли, що якщо ти зараз скажеш, що буквально голодуєш, медичне обслуговування погане, а ставлення принизливе, то потім тобі повідбивають нирки. Тому всі усім були «задоволені», – додає Хилюк. 

Він розповідає, що росіяни ставилися до полонених, як до худоби. Нецензурно обзивали, могли вдарити ногою по ребрах, вимагати ходити з опущеною головою, не дивитися в очі. «Але хоч не треба було співати гімн Росії, як у Новозибкові. Там ми співали кожного ранку. Або гімн, або «Смуглянку» ту довбану, – ділиться журналіст, та додає, що відмовитися співати було неможливо. – Та не відмовлялися, бо… Так щось бекали, мекали, щоб тільки вони відчепилися. Молодь взагалі цих пісень не знала, «Смуглянку» оту… Молодь вже не за совка росла, це у моєму дитинстві оте лайно з кожної праски лунало. А тим, котрі 2000 року народження, на чорта здалося це старе барахло? Цікаво, до речі, що росіяни думали, нібито їхній «чудовий» пісенний спадок всі знають. «Як так, – казали, – ви не знаєте гімн Росії?». А з якого доброго дива ми маємо його знати? Так вони нам його навіть принесли, той гімн – на маленьких таких клаптиках паперу роздрукували, і всім роздали».

Також в інтервʼю «Главкому» Дмитро Хилюк розповів, що відсутність інформації у полоні гнітила навіть більше, ніж голод.