Найважче у полоні – відсутність інформації, коли ти роками не знаєш, що відбувається в світі. Про це в інтервʼю «Главкому» розповів журналіст Дмитро Хилюк, який провів у російському полоні 3,5 роки.

«Відсутність інформації. Це дуже гнітило, навіть більше, ніж голод. Ти роками не знаєш, що відбувається в світі, тільки якісь невиразні чутки ходять… Хтось перетинається з людьми, які потрапили до тюрми пізніше, вони щось розповідають, але поки ця інформація до тебе дійде, її вже десять разів перекрутять», – каже колишній полонений.

Дмитро Хилюк також розповів, чим займався у камері, та що читав, щоб бодай трохи відволіктися. «Розмовляли, розмовляли, розмовляли… Мовчали і знову говорили. А якщо книжки давали, то читали. Здебільшого книжки у стилі радянського реалізму. Ті, що у 1990-х на макулатуру не здали. Про п’ятирічки абощо. Кілька зразків графоманства я, щоправда, так і не подужав», – ділиться Дмитро. У таких жорских умовах ніхто з його співкамерників не зламався. «Ні, таких, щоб ламалися, не було. Були більш песимістичні, які намагалися свій песимізм та роздратування на інших зривати. А були й протилежні їм – такі, що й самі трималися, й інших підтримували», – додає чоловік. 

Весь час, поки Дмитро Хилюк був у полоні, за нього дуже хвилювалися батьки, адже перший рік вони не знали навіть, де він. «Батьки дуже-дуже переживали, бо перший рік вони взагалі не знали, де я і як я… І першим документальним підтвердженням, що я живий, був отой лист, про який я розповідав. Але ж він аж за рік надійшов, у 2023-му. А до того вони тільки й чули про те, як багато у Київській області знайдено братських могил, де і військові лежали, і цивільні люди, вбиті окупантами…», – додає журналіст.

Перше, що Дмитро зробив, коли опинився на волі – поїв. «Поїв. Те, що у пакуночках нам залишили на кожному пасажирському крілі. Хлібці якісь, паштети – перекуси такі, щоб в дорозі поїсти. Це була перша людська їжа, яку я спробував за всі роки полону. ...Відчуття волі вперше прийшло, коли ми вийшли з російського військового літака у Гомелі. Побачили, що ми в цивільному аеропорту, що за нами приїхали звичайні пасажирські автобуси з м’якими сидіннями, а також декілька «швидких» для тих, хто не може ходити», – згадує він. Супровід – автобуси і «швидкі», пакунки з їжею забезпечила їм Білорусь, каже колишній бранець. 

Батьки з полону не зустрічали, перебували вдома, бо хворіли та не змогли приїхати. Дуже тепло та емоційно зустрічали колеги. А ще вздовж траси від кордону до Чернігова, стояли люди з прапорами, з фаєрами жовто-синіми. І так – біля кожного населеного пункту.

Щодо планів на майбутнє – Дмитро Хилюк після лікування та реабілітації хоче повернутися в журналістику, повернутися до роботи в УНІАН. Щодо написання книги – сумнівається. «Зараз долікуюсь, дообстежуся… Потім планую повернутися знову до своєї роботи. А там буде видно. Про книгу не знаю ще. Не письменник я. Може, щось і напишу, а, може, й ні», – підсумував журналіст.

Раніше «Главком» розповідав, що українському журналісту, який повернувся з полону, довелося доводити, що він не «ухилянт». Журналіст Дмитро Хилюк, який нещодавно повернувся з російського полону, в інтерв'ю «Главкому» розповів про абсурдну ситуацію: після звільнення він потрапив у розшук ТЦК (Територіального центру комплектування) як «ухилянт».