"Уявіть собі мирні переговори з Гітлером у 1942 чи 1943 році!" – цей аргумент часто використовують противники принизливих компромісів з путінською Росією.

Логіка цього аргументу є зрозумілою. У сучасному світі Адольф Гітлер – зразок абсолютного зла. Зла, з яким не стали миритись. Зла, яке вдалося перемогти та знищити. Зла, якому ніхто не шукає виправдання.

Втім, ні. Дехто все ж таки намагається виправдати Гітлера: цим зайнята нечисленна група істориків-ревізіоністів. Найвідомішим з-поміж них вважається англієць Девід Ірвінг. У 2000-х він навіть відсидів тринадцять місяців в австрійській в'язниці за заперечення Голокосту. Але своїми скандальними творами британський історик уславився набагато раніше.

У 1977 році вийшла його книга "Hitler's War". Автор обіцяв читачам "розглянути ситуацію очима Гітлера, наскільки це можливо", "показати справжнього Гітлера" та "очистити мовчазний монумент від багаторічного бруду".

За версією Ірвінга, німецький фюрер був раціональним політиком, який прагнув миру та процвітання своєї країни. За військову ескалацію несли відповідальність лідери союзників, насамперед – агресивний Вінстон Черчилль. А злочини Третього рейху в роки війни, по-перше, були багаторазово перебільшені союзницькою пропагандою, а по-друге, здійснювалися підлеглими Гітлера без його відома.

Містер Ірвінг став далеко не першим, хто спробував обілити покійного фюрера. Наприклад, на початку 1960-х американський історик-ревізіоніст Девід Хогган видав у ФРН свою книгу "Der erzwungene Krieg" ("Вимушена війна"). Автор доводив, що в 1939 році німецькі вимоги до Польщі були розумними, обґрунтованими та вельми помірними. Варшава відмовилася йти на компроміс щодо підбурення розпалювачів війни з Лондона. А головним винуватцем нової світової бійні став британський міністр закордонних справ лорд Галіфакс:

[BANNER5]

"Лідери Німеччини, Італії, Франції та інших європейських країн робили все можливе, щоб запобігти катастрофі, але все було марно. Войовнича політика Галіфакса, підкріплена таємним благословенням Рузвельта та Сталіна, взяла гору. Друга світова війна розпочалася через спробу знищити Німеччину".

Інший американський історик, Гаррі Елмер Барнс, захищав фюрера та Третій рейх ще з 1940-х. За твердженням Барнса, німці не тільки не були відповідальні за розв'язання війни, а й постраждали від військових звірств набагато більше, ніж інші народи:

"Навіть якщо прийняти свідомо перебільшені звинувачення на адресу Гітлера та націонал-соціалістів після 1939 року, дуже легко продемонструвати, що злочини союзників у той же період були чисельнішими, забрали більше життів і, як правило, здійснювалися жорстокішими методами, ніж імовірне знищення в газових печах".

Безперечно, історики, які виправдовують Гітлера та його політику, були і залишаються маргіналами. Проте їхнє маргінальне становище обумовлене тотальним крахом нацистської Німеччини за підсумками Другої світової війни.

Якби в 1945 році поразка Третього рейху стала трохи менш нищівною, то й простір для історичного ревізіонізму виявився б набагато ширшим. Когорта авторів на кшталт Ірвінга, Хоггана чи Барнса була б набагато численніша, а їхня вага в академічному середовищі – більша.

Саме так сталося після поразки СРСР у холодній війні. Вже до кінця 1990-х прорадянські ревізіоністи підняли голову в РФ. А в XXI столітті їхні погляди стали мейнстримом та визначили реваншистську політику Кремля.

[BANNER1]

На жаль, у 2025-му важко розраховувати на тотальний крах путінської Росії, який можна порівняти з розгромом Німеччини вісімдесят років тому. І якщо в найближчому майбутньому велика війна все-таки стане на паузу, у Москви та її друзів залишиться купа можливостей для просування нового історичного ревізіонізму.

Використовуючи власних Девідів Ірвінгів, російський режим пропагуватиме за кордоном відповідне уявлення про Putin's War. І основні тези цієї ревізіоністської міфології вже добре відомі:

1. Росія завжди прагнула миру. Її військові зусилля були продиктовані винятково турботою про власну безпеку. Претензії Москви до колективного Заходу справедливі та обґрунтовані. А всі вимоги до сусідніх країн – включаючи Україну в 2014–2022 роках – були розумними та вельми помірними.
2. Відповідальність за кровопролиття в Україні несуть західні розпалювачі війни та їхні київські протеже. Росію свідомо провокували. Пропоновані Росією компроміси свідомо відкидалися. І зрештою російському керівництву просто не залишили іншого виходу, окрім як вдатися до сили зброї.
3. Російські військові злочини після 24.02.2022 здебільшого вигадані українською пропагандою. За окремі помилки та ексцеси виконавців Кремль відповідальності не несе. В будь-якому разі злочини Києва та його покровителів були численнішими та жорстокішими.

Варто зазначити, що ще до завершення бойових дій ця міфологія прижилася в багатьох країнах Азії, Африки та Латинської Америки. Для Глобального Півдня прокремлівські трактування російсько-українського протистояння – радше норма, ніж виняток. А в перспективі Кремль намагатиметься популяризувати той самий погляд на історію війни в Європі та Америці. В епоху постправди, орбанізму та трампізму це не виглядає нездійсненним завданням.

[BANNER2]

Які російські шанси на успіх? Яка ймовірність, що перекручений опис путінської агресії в дусі Девіда Ірвінга завоює достатню популярність на Заході?

Багато залежить від умов закінчення війни або її гарячої фази. Від того, наскільки вигідними для Кремля будуть ці умови. І чи зможе Москва уявити їх як власну перемогу.

Вважають, що історію пишуть переможці, оскільки в переможця з'являється можливість насаджувати потрібні історичні наративи на підконтрольній йому території. Але є й інший не менш важливий нюанс: через особливості людської психології переможцю легше продати власну версію історії на зовнішньому ринку.

Багатьом людям хочеться вірити у справедливий світ, де добро незмінно тріумфує над злом. У справедливому світі беззаперечна перемога у війні має діставатися тому, хто протистоїть злу.

А якщо за підсумками кровопролитного протистояння зло не переможено та не знищено? Якщо воно навіть досягло якихось успіхів? Тоді сторонній спостерігач охочіше повірить, що це зло було не таким жахливим, як його зображали під час війни. Така віра значно полегшує подальшу взаємодію зі злом, торгівлю зі злом, культурну співпрацю зі злом etc.

Що ж, для українців це ще один потенційний виклик. Найімовірніше, завершення активних бойових дій на нашій землі означатиме ще більш запеклу інформаційну війну за межами України.

Мало вистояти під ударами агресора. Мало досягти прийнятних умов миру чи перемир'я. Потрібно буде ще й довести закордонній публіці, що агресія завжди залишається агресією, воєнні злочини – воєнними злочинами, а зло – злом. Навіть якщо це зло не повторило долю гітлерівського Рейху в 1945 році.

Михайло Дубинянський