Ця колонка опублікована у польському медіа 25 серпня 2025 року. Ознайомитися з оригиналом матеріалу можна за посиланням.

Вето президента Кароля Навроцького ставить під сумнів долю майже мільйона громадян України, що перебувають у Польщі: їхнє право на перебування втратить чинність наприкінці вересня 2025 року.

За даними звіту консалтингової компанії Deloitte та відомства ООН — UNHCR, українські біженці, що працюють у Польщі, формують близько 2,7 % ВВП країни, генеруючи щорічно додатково 98,7 млрд злотих. Рівень зайнятості серед них становив 69 % (за даними на 2024 рік), і ці показники систематично зростають. Загальна кількість українців у країні може наближатися до двох мільйонів. Ми маємо робити все, аби не лише втримати їх у Польщі, а й створити для них найкращі умови для розвитку.

Українські прапори дедалі частіше викликають у Польщі неприязнь і відкриту агресію, а загроза реваншистської Росії залишається в тіні українофобії. Останніми місяцями ця ненависть наростає, і значною мірою її підтримують як російська пропаганда, так і вітчизняна політична еліта. Тим часом новий володар президентського палацу наклав вето на законопроєкт про допомогу громадянам України, чим переступив усі межі, охоче підкорившись цілям кремлівської політики.

Вето стосувалося поправок до закону Міністерства внутрішніх справ і адміністрації, що містили низку помірно несприятливих рішень, що суперечили фактичній ролі українців у польській економіці, потребам ринку праці, науки й демографії. Вони включали, зокрема, подовження термінів розгляду основних дозволів, пов'язаних із перебуванням і функціонуванням громадян України в Польщі (формально даючи воєводам більше часу на вирішення цих питань). Хоч насправді ці справи тривають місяцями, значно затримуючись. Найважливіше ж: закон продовжував тимчасовий захист, наданий біженцям війни, до березня 2026 року.

Біженці — і польське питання

Відмовившись підписати закон, Кароль Навроцький поставив під загрозу долю майже мільйона громадян України: їхнє право перебування закінчиться через кілька тижнів, наприкінці вересня 2025 року. Нагадаємо: згідно зі звітом Deloitte і UNHCR, українські біженці становлять 2,7 % польського ВВП і приносять додатково 98,7 млрд злотих на рік, з рівнем зайнятості 69 % (дані за 2024 рік), а їхня кількість в країні може сягати двох мільйонів осіб.

Розумно було б робити все, щоб не лише утримати їх у Польщі, а й створити найпридатніші умови для розвитку — інакше вони можуть реемігрувати до країн Західної Європи або повернутися до України.

Навроцький, ветуючи закон, анонсував власну законодавчу ініціативу, що передбачатиме, зокрема, ускладнення отримання громадянства, позбавлення права на фінансову підтримку на дітей у рамках "800+" для українських батьків, що не працюють, а також заборону "пропаганди бандеризму" та його символів, який мав би каратися на рівні з нацизмом і комунізмом.

Це означає, що в ім'я політичних вигод партії "Право і справедливість", яка його підтримує, Навроцький вирішив цинічно протистояти уявній, але медійно привабливій загрозі. Адже Степан Бандера не встане з могили, а Путін регулярно тренується в Білорусі для вторгнення в Польщу. Сучасний український націоналізм не має антипольського характеру і розглядає Польщу як головного союзника проти Росії.

З іншого боку, культ УПА, що зазвичай викликає страх у Польщі, пов'язаний з багаторічним і трагічним опором проти совєтизації, а жах Волинської різні мало присутній в українській суспільній свідомості. Також червоно-чорні кольори, які часто викликають у поляків страх, є багатозначними і виходять за межі символіки Організації Українських Націоналістів (ОУН-Б).  Вони сягають української народної культури і навіть козацтва. У Першу світову війну та після неї їх використовували солдати Української Народної Республіки, а нині червоно-чорний прапор перш за все символізує рішучість у боротьбі за незалежність — воєнну готовність віддати життя за Україну. І він поширений — від гербів військових формувань до місць пам’яті.

І все це не заважає польським патріотам боротися з демонами минулого, жертвами яких сьогодні стають, наприклад, українські діти, яких у школах називають "бандерівцями" (і які, як правило, не мають ні найменшого уявлення, про що йдеться). Якщо, в Україні на історичному ґрунті в майбутньому виросте антипольська неприязнь, то ми самі будемо за це відповідальні.

Бандера, Бонкевич, Браун 

Іронічно: борючись з УПА і Бандерою заради "політичного золота", ми неспроможні впоратись із неофашистами, відкрито ксенофобськими і расистськими персонажами на внутрішньополітичному полі — від шанованого PiS-ом лідера націоналістів Роберта Бонкевича до симпатика Путіна й україноненависника Ґжеґожа Брауна. Тим часом діяльність їхніх організацій — Руху оборони кордонів і партії Конфедерація Корони Польської — мала би бути заборонена згідно зі статтею 13 Конституції, що визнає їхні ідеї й діяльність неприпустимими.

Якщо радикальний, шовіністичний проєкт Навроцького не буде прийнято, мільйон українців втратить юридичне підґрунтя для перебування в Польщі. А незалежно від остаточних рішень, така риторика політичної еліти лише погіршує і без того токсичну атмосферу навколо українців у нашій країні, безповоротно руйнуючи добросусідські стосунки. Питання про те, хто є головним бенефіціаром цього процесу, — оскаржує елементарну логіку.

Більше того, президентське вето безпосередньо блокує подальше фінансування Польщею системи зв’язку — супутникового інтернету Starlink, яким користуються Збройні сили України.

Стають риторичними й питання про ефективність опору, що ведеться проти нас у гібридній війні з Росією, а також дійсно важливі сфери відносин з Україною — ті, що стосуються військовості та оборонної промисловості (через війну і революцію у технологіях, що нині відбувається в Україні). Заяви про реформи в цих сферах на базі українського досвіду лунають уже деякий час, однак складається враження, що їхня реалізація має менший пріоритет, ніж боротьба з необандерівщиною.

Хвора польська політична логіка не відповідає реальним викликам, але створює дуже реальні проблеми.

Бурхлива ксенофобія

Один мій український друг — комп’ютерний графік, батько маленької донечки, мешкає в Польщі вже 15 років — сказав мені, що боїться за свою родину. Ксенофобія кипить, охоплюючи дедалі ширші кола (її опорами, окрім українофобії, є ненависть до іммігрантів іншого кольору шкіри, а також германофобія й антисемітизм), але головним об’єктом ненависті стають — у своїй основі беззахисні — українці в Польщі. Про тривожні антиукраїнські інциденти я писав уперше ще в 2019 році. Тоді злочини з ненависті були, фактично, поодинокими випадками — сьогодні образи та фізичні напади стають похмурою буденністю. Органи правопорядку абсолютно не справляються, а українці, що мешкають у Польщі, перестають упізнавати країну, в якій живуть. Історичні паралелі викликають думки про задуху 30-х, антисемітську кампанію 1968 року або — у кращому випадку — антипольські настрої у Великій Британії, що в значній мірі сприяли її виходу з Європейського Союзу.

Вина за це падає колективно — хоч і в різних мірах — на майже всю польську політичну еліту. Ідеологічна здача в ім’я антиіммігрантської й дедалі фашизуючої правиці, в надії переманити частину електорату, виявилася контрпродуктивною. Перейняття порядку денного PiS не додало популярності втрачаючим у рейтингах лібералам (демократам), а натомість забрало в них довіру.

Останнім проявом цієї нещасливої політики стала — така ж істерична, як і виважена — реакція на юнацькі заворушення під час концерту пострадянського репера Макса Коржа. Хоч емоції, що супроводжували концерт, були нічим у порівнянні з руйнуваннями, які іноді спричиняють місцеві футбольні ультраси, влада вирішила провести масові депортації десятків громадян України і Білорусі, які нібито порушили порядок.

Специфічною "родзинкою" — і приводом для радикальних дій — була присутність кількох "прапорів УПА" серед десятків тисяч людей. Адміністративні норми використано цинічно, інструментально, сумнівно й непропорційно: "Депортування через порушення порядку осіб, держава яких веде війну за виживання, — це звичайна варварщина", — звернули увагу у відкритому листі до прем’єра члени руху Obywatele RP. Ще гірше — у випадку білорусів, яких повертають до накачаних кривавим режимом Лукашенка силовиків.

В Україні триває жорстока війна за виживання держави і народу наших сусідів. У цій війні ми виграємо двічі. По-перше, мабуть вперше в історії нам не доводиться протистояти безпосередньо варварському загарбнику зі Сходу, який загрожує Європі; саме Україна є прифронтовою державою. По–друге — як зазначено вище — ми є бенефіціарами праці, витрат і податків мільйонів людей.

Усього лише три роки тому, в 2022 році, польська держава та суспільство впоралися із завданням, відкривши кордони й серця для хвилі воєнних біженців. Польща сприймалася українцями як найбільший друг (що підтверджували опитування громадської думки), один із головних партнерів і союзників. Громадянське суспільство Польщі працювало над цим від часів Помаранчевої революції (2004 р.) і Майдану (2013-2014рр.), а багаторічний політичний консенсус, кращий чи гірший, базувався на доктрині Єжи Ґедройця. У 1991 році Польща стала першою країною у світі, що визнала незалежність України від СРСР. Сьогодні ми остаточно втрачаємо ці досягнення.

Забута російська агресія

Нещодавно над Осинами у Люблінському воєводстві впав, непомічений, російський дрон. Це стало черговим порушенням польського повітряного простору і приниженням польської ППО. Реакція уряду? Протокольна нота протесту до влади Росії та заява, що ми точно не відправимо війська в Україну (sic!). Іншими словами: "справжній польський патріот" втрачає голову при вигляді українського (або червоно-чорного) прапора, а мовчить, коли російський дрон падає на Люблінщину.

Повторімо: українські символи — ненависть!; російський дрон — боязке мовчання. Українці дедалі більше дратують поляків, а російська агресія стає відносно далеким явищем. Можна навіть скласти враження, що більше за російську дезінформацію й підпали об'єктів у Польщі нам заважає українська мова на вулицях. 

У той самий час ми тремтимо від обурення, що нас не запросили на зустріч президента України з європейськими лідерами в Білому домі. А також дивуємося, чому ми не є основним партнером України в процесі післявоєнноїї відбудови. Звісно, окремим аспектом у цьому контексті є наша — сумнівна на рівні держави — організаційна спритність, послідовність у діях і міжвідомча координація. Один із дипломатів, представник міжнародної структури в Польщі, відповідальний за розвиткову співпрацю та відбудову України, нещодавно з гірким зауваженням сказав мені: "Польща тримається тільки попри безлад" (і якимось дивом усе ще тримається). Цей аспект виходить за межі теми цього тексту.

Наразі, замість розвивати співпрацю з Україною у всіх напрямах, поновити ідею "Міжмор’я" як щита й східного стовпа Європи, доповнення її архітектури безпеки та економічної співпраці — ми добровільно конфліктуємо з сусідом, що кровоточить у екзистенційній боротьбі. Ми робимо це найнизькішим і ідіотськи короткозорим способом, наступного дня після Дня Незалежності України і успішної операції стабілізації фронту на Донбасі.

Безпечне небо над Польщею — зона заборони польотів над Україною

Що б не представляв собою Кароль Навроцький, він як президент залишається найвищим представником Польщі, що має великий вплив на її репутацію в Україні і світі. Ґедройць і Лех Качинський, який  напевно також старанно намагався реалізовувати його ідеї, перевертаються у гробах. У цій ситуації коаліція "демократів" і суспільство мають активно й енергійно протистояти Навроцькому. Бюджет канцелярії президента та повноваження її працівників щодо доступу до секретної інформації можуть стати козирем у цій грі.

А нашим українським друзям має пролунати гучний голос: „Не від нашого імені". Якщо уряд не хоче переглянути свою позицію щодо участі польських військ у можливій місії в Україні, він повинен встановити зону заборони польотів над західною частиною цієї країни. Це не обов'язково має бути ініціатива НАТО (що наразі є нереальним, хоча б через політику США та опір інших країн), а модель "коаліції охочих", до якої поступово приєднуватимуться інші держави. Окрім політичного виміру, бажана підтримка стосується насамперед постачання та розвитку можливостей у сфері протиракетних систем, винищувачів, ракет "земля-повітря" та "повітря-повітря". 

Захист українського повітряного простору цілком обґрунтований загрозою для нас — недавнє падіння російського дрона дає на це добрий, актуальний привід. Цей проєкт можна реалізувати поступово і, що важливо, запускати ракети у тісній координації з українською стороною, з польської прикордонної території. На практиці це не означає, що Польща має взяти на себе повну відповідальність за захист певного простору, а лише доповнювати зусилля української ППО. У рамках цієї співпраці ми б здобули безцінний досвід з питань детекції ворожих засобів ураження, логістики та інтероперабельності різних систем, що Україна успішно інтегрує в ефективну, комплементарну структуру.

Жодним чином це не означає, що ми долучаємось до війни з Росією (яка формально навіть не оголосила її Україні). Основою залучення має бути домовленість із суверенною в цьому питанні українською стороною. Більше того, російські літаки не наважуються літати над заходом України, тож фактично йдеться про збиття російських ракет і безпілотних літальних апаратів (дронів). Весь дотеперішній досвід з путінською Росією вчить, що рішуча позиція має стримуючий ефект, а відсутність адекватної реакції спонукає до подальшої агресії.

Це було б сміливим кроком, на рівні рішення перших тижнів вторгнення 2022 року, коли уряд PiS вирішив передати Україні кілька сотень польських танків, що значно допомогли відбити російську агресію. Така ініціатива знову вивела б нас в авангард держав, що підтримують нашого сусіда, підняла б наше геополітичне значення, проложила шлях іншим і сприяла б відновленню та перезапуску польсько-українських стосунків.

Бартош Крамек