На тимчасово окупованих територіях Донбасу катастрофічно бракує води. Водосховища спорожніли, магістральні канали перетворилися на лінію фронту. За офіційними цифрами, окупаційна влада може подавати лише чверть від довоєнних обсягів води, і навіть ці ресурси губляться у вкрай зношених мережах.

Люди отримують воду кілька годин на день, а дехто на тиждень. Часто вона взагалі не доходить до споживачів. Ситуація ускладнюється тим, що попереду – опалювальний сезон, для якого потрібні значні запаси води, яких просто немає.

Про нинішню ситуацію, ризики для цивільного населення окупованих територій та можливості відновлення інфраструктури після війни в інтерв’ю «Главкому» розповів віцепрезидент асоціації «Укрводоканалгеологія» Андрій Нікітін.

«З січня 2022-го росіяни обстрілюють насосні станції та трубопроводи»

Як ви оцінюєте нинішній стан систем водопостачання на тимчасово окупованій частині Донецької та Луганської областей?

Інформації по Луганщині обмаль. Щодо окупованої частини Донецької області, передусім агломерації Донецька – можу сказати, що система перебуває у переддефолтному стані. Постійні зупинки та відновлення подачі води остаточно добивають і без того зношені мережі. Трубопроводи тривалий час лишаються зневодненими, що також сприяє їх руйнації.

Критично пошкоджені канали Сіверський Донець-Донбас і Південно-Донбаський водогін. Обстріли цієї інфраструктури почалися ще у січні 2022 року, тож сьогодні вона фактично не функціонує. Водосховища, які мали підтримувати систему, майже спустошені. Додаткових джерел, окрім невеликих обсягів води з Росії через канал Дон-Донбас, окупанти не мають. Цього вистачає лише частково, і я прогнозую подальшу деградацію аж до повного колапсу. Показовою стане ця зима: якщо вони зможуть більш-менш пройти опалювальний сезон, крах відкладеться. Але в довгостроковій перспективі – шансів немає.

Які основні причини призвели до дефіциту води?

Причина номер один – війна. До нападу Росії Україна, попри часткову окупацію каналів, підтримувала їхню роботу й забезпечувала необхідні обсяги води. З січня 2022-го росіяни почали системно обстрілювати насосні станції та трубопроводи, перетворивши водну інфраструктуру на елемент фронту.

Окупанти певний час трималися за рахунок запасів у водосховищах – Старокримському, Верхньо-Кальміуському та інших. Але ці резерви вже вичерпані. Водозабірні башти стоять «на сухому дні». Було також пошкоджено Карлівське водосховище, яке постачало воду на підконтрольну українській владі Покровсько-Мирноградську агломерацію.

Не забуваймо й про те, що система водопостачання Донбасу – найбільша в Європі. Її обслуговувало підприємство «Вода Донбасу» з десятками тисяч працівників. Це була колосальна структура, яка ще з радянських часів страждала від браку фінансування. Зрозуміло, що будь-яке втручання в настільки масштабну структуру призводить до поступового руйнування. При цьому критична інфраструктура за своєю природою доволі стійка. Я не здивований, що ця система проіснувала аж до 2025 року, хоча процес її колапсу фактично почався ще у 2024-му.

Треба врахувати ще один момент: така величезна система потребує постійних інвестицій. Але цього не відбувалося ще з часів розпаду Радянського Союзу. Під час окупації, звісно, жодних вкладень у модернізацію також не було. Винятком був короткий період приблизно у 2010-2012 роках, коли Світовий банк запустив програму інвестування у відновлення каналів і загалом водної інфраструктури Донбасу. Проте з початком війни (весна 2014 року – «Главком») ця програма була згорнута. У результаті система залишилася недофінансованою та продовжувала руйнуватися.

Отримати воду можуть хіба що ті, хто живе на перших-других поверхах

Наскільки великі втрати води у мережах через їх аварійний стан?

Рівень втрат води у різних частинах мереж сягав від 60 до 80%. Тобто з кожних 100 літрів поданої води до кінцевого споживача доходило лише близько 30. Це й створювало хронічний дефіцит, який відчувався і в агломерації загалом, і тим паче зараз, на окупованих територіях. Тож, коли окупаційна влада намагається «забезпечити» систему водою, фактично виходить, що зі 100% зусиль результативними є лише 30%.

Важливий момент. Показник рівня втрати води у системі можна застосовувати, якщо водопостачання працює цілодобово. Якщо ж вода подається кілька годин раз на три-чотири дні, то більшість обсягу йде не до споживачів, а лише на заповнення мереж і створення мінімального тиску. Звідси й численні скарги у відкритих джерелах: людям, які опинилися в російські окупації, обіцяють подачу води по годині, але фактично вона до них не доходить. У результаті для багатьох мешканців реальна цифра не 60–80%, а нуль. Отримати воду можуть хіба що ті, хто живе на перших-других поверхах.

Тепер щодо обсягів. До 2014 року Донецька агломерація споживала близько 1,2 млн кубометрів води на добу. Сьогодні окупаційна влада декларує 900 тис. – 1 млн, але реально спроможна подати лише 250–280 тис. кубометрів. Це всього 25-28% від довоєнних потреб. Частково воду отримують із каналу Дон-Донбас, інколи незначні обсяги з водосховищ, але останні вже майже вичерпані.

Якщо від цих 250-300 тис. кубометрів води відняти реальні втрати, які сягають 70%, то залишається приблизно 90 тис. «кубів». Чи здатні ці обсяги забезпечити агломерацію, яка раніше споживала 1,2 мільйона? Звісно, ні. Це чисто математично нереально.

Фактично сьогодні зі 300 тис. кубів приблизно 200 тис. губляться в дірявих мережах, які з кожним днем руйнуються ще більше.

Чи маєте ви (Асоціація) хоч якийсь зв’язок з працівниками водоканалів на окупованих територіях? Чи діляться вони інформацією?

Ні, зв’язку немає.

«Поки Україна контролює канал Дніпро-Донбас та річку Оскіл, доти впливає на кількість води, доступну ворогу»

Фейковий «прем’єр-міністр «ДНР» Андрій Чертков заявляв про можливість використання шахтних вод після їх очищення. Наскільки це небезпечно і чи може така ініціатива бути реалізована і вирішити ситуацію?

Шахтні води – вичерпне джерело. Їх може швидко не стати. До того ж крім піску, глини й залишків шахтних порід, вони (шахтні води – «Главком») містять домішки металів, солей, зокрема хлоридів і сульфатів, які практично неможливо видалити без дорогих систем зворотного осмосу (багатоступенева система фільтрації, яка використовує тиск для проштовхування води через напівпроникну мембрану, що затримує до 99% домішок – «Главком»).

У короткостроковій перспективі шахтними водами можна певною мірою забезпечити населення, але промисловість такими обсягами та якістю води не виживе. Це означає, що великі підприємства не зможуть працювати, і люди рано чи пізно будуть змушені виїжджати з регіону.

Фінансовий аспект також критичний: навіть нинішній тариф на воду на окупованих територіях далекий від собівартості, система дотується. А побудова сучасних станцій очищення вимагатиме мільйонів доларів та доступу до європейських технологій, яких у Росії немає через санкції. Максимум, на що здатні окупаційні адміністрації, – це подати брудну технічну воду для зливу в туалеті. Однак це небезпечно: у шахтних водах може бути радіаційний елемент радон, який перед подачею у систему потрібно спеціально видаляти.

Великі підприємства не зможуть працювати, і люди рано чи пізно будуть змушені виїжджати

Ватажок «ДНР» Денис Пушилін запевняв, що проблему забезпечення питною водою для окупованої Донецької області можна буде вирішити після окупації Слов’янська. Які-такі водні ресурси має це місто, що перебуває під контролем України?

По-перше, хто їм дасть окупувати Слов’янськ? Але навіть у гіпотетичному випадку – інфраструктура, яка залишилася, може бути відновлена. Можна збудувати насосні станції, розчистити канал. Усе це потребує значних капіталовкладень і, що важливо, стабільної безпеки. Поки триває війна і лінія фронту проходить поблизу Слов’янська, говорити про масштабні роботи нереально.

Навіть якщо уявити, що окупанти відновлять забір води з річки, не треба забувати: ще у 60-х роках Сіверський Донець не міг забезпечити потреб Донбасу. Потужність каналу тоді становила близько 42 кубометри за секунду, але сама річка мала лише 10-12. Тобто дефіцит був трикратний. Канал працював максимум на 35-37 кубометрів, а згодом його фактична подача впала до 24.

Є ще нюанс: вода в Сіверський Донець потрапляє завдяки іншому каналу – Дніпро-Донбас. Тобто Україна фактично регулює наповнення цієї річки. Поки ми контролюємо Дніпро-Донбас та річку Оскіл, ми впливаємо на кількість води, доступну ворогу. Тому навіть якщо вони зможуть дістатися до водопідйомних споруд, гарантій стабільного водопостачання у них не буде.

Іншими словами, щоб повністю забезпечити Донбас водою, їм довелося б дійти до Дніпра.

Чи є проблеми з водою в прифронтових районах, підконтрольних Україні? І як ці райони пов’язані з системою водозабезпечення з окупованою територію? Простими словами, чи можуть окупанти впливати на ситуацію з водою на територіях, які не контролюють?

Так, проблеми є. Будь-яка територія, де відбуваються бойові дії, потребує великої підтримки систем водопостачання та водовідведення. Це стосується не лише Донецької області, а й інших регіонів. Основні причини – зношена інфраструктура та руйнування електропостачання через обстріли.

Утім, на підконтрольній Україні території ситуація з водою значно краща. У деяких районах бувають тимчасові перебої, але в більшості великих агломерацій на кшталт Слов’янськ чи Краматорськ водопостачання функціонує стабільно.

Щодо того, чи можуть окупанти впливати на водопостачання на території, яку контролює Україна, сьогодні їхній вплив обмежений. Вони (російські терористи – «Главком») можуть лише завдавати шкоди обстрілами – по насосних станціях чи іншій інфраструктурі, але контролювати подачу води через систему їм наразі не вдається.

«Під час опалювального сезону донеччани, ймовірно, спускатимуть воду з радіаторів, навіть якщо вона пофарбована»

Не за горами опалювальний сезон. З якими ризиками можуть стикнутися мешканці окупованого Донбасу, які отримують воду для потреб за графіками? Сюди ж уточнення. Днями терорист Пушилін попередив цивільне населення: ні в якому разі не спускати воду з централізованої системи, оскільки це загрожуватиме зриву опалювального сезону.

Люди, ймовірно, спускатимуть воду з радіаторів, навіть якщо вона пофарбована. Адже підняти воду на дев’ятий чи шістнадцятий поверх дуже важко, а поставити вентиль на радіатор простіше. Через це система теплопостачання взимку вже відчуватиме втрати води.

Заповнення системи вимагає великої кількості води: щодня потрібно відібрати мінімум 25% об’єму для запуску теплопостачання. Але у них (окупаційної влади – «Главком») немає достатніх ресурсів, щоб це зробити, особливо враховуючи, що інфраструктура теплопостачання в окупованих районах не оновлювалася і труби течуть. Сумніваюся, що вони зможуть повністю заповнити систему.

Ресурсів не вистачить також для забезпечення роботи електростанцій. Тому ризик проблем в опалювальному сезоні дуже високий – понад 50%. Якщо у 2024 році були суттєві зриви на початку опалювального сезону, то зараз ситуація буде ще гірша. Система працюватиме, але лише частково, її ефективність буде обмежена, а комфорт для населення – значно знижений.

Чи можна проблему нестачі води на Донбасі розглядати як елемент екологічного злочину, за який Росія нестиме відповідальність?

Думаю, що говорити про це, як про окремий злочин можна, але треба розуміти контекст. Проблема водопостачання – це не найбільше зло у порівнянні з тим, що Росія вже зробила на цих територіях. Тут змішано багато факторів: знищення інфраструктури, загибель людей, руйнування міст.

Це, безумовно, спричиняє масову міграцію людей і спустошення територій. Наскільки масштабною буде ця міграція і як будуть відновлюватися ці території – важко передбачити. Але очевидно, що повернення населення після такої ситуації потребуватиме років і величезних інвестицій.

Проблема водопостачання – не найбільше зло, скоєне Росією на Донбасі

Які технологічні або організаційні рішення можуть допомогти у швидкому відновленні водопостачання після деокупації?

Насправді нічого принципово нового вигадувати не потрібно. Якщо країна має доступ до джерела води, далі все залежить від інвестицій та часу. Можна подивитися на приклади: водогони в Запорізькій області навколо Кривого Рогу або водогін до Миколаєва будували десятки кілометрів за досить короткі терміни. За 2024-2025 роки Україна обладнала близько 200 кілометрів великих водогонів разом із потужними насосними станціями.

Якщо застосувати досвід українських підрядників, вміння Агенцій з відновлення керувати такими проєктами та залучити іноземні інвестиції, я оптимістично оцінюю: за рік-півтора можна повністю відновити основну систему водопостачання. Я маю на увазі саме магістральні водогони, а не внутрішньоміські та внутрішньобудинкові мережі – їхнє відновлення потребує набагато більше ресурсів.

Крім того, можна відновити й Каховську дамбу та гідроелектростанцію, але для цього необхідний мир і відсутність загроз від сусідніх територій. Основні водогони відновити реально, а вже далі можна поступово ремонтувати розподільчі мережі в містах.

Кароліна Терещенко, «Главком»