В Україні триває війна. Війна важка, на виснаження – як армії загалом, так і конкретних військовослужбовців. Усе це на четвертий рік повномасштабного російського вторгнення уже не просто загрожує, а обертається купою різних внутрішніх проблем – від банального СЗЧ (самовільного залишення частини) до значно тяжчих правопорушень.

І при усьому цьому військовослужбовці, яких нібито забезпечують грошима на досить непоганому рівні, все одно є досить-таки безправною верствою українського суспільства. Тому нічого дивного немає в тому, що рано чи пізно, але назріло питання захисту прав захисників вітчизни.

Причому треба нагадати, що назріло воно давно. Ще у вересні 2023 року, рівно два роки тому, тодішній міністр оборони Рустем Умєров заявив: "Ми маємо започаткувати нову філософію ставлення до військових і зробити все можливе і навіть неможливе, щоб наші військові були забезпечені всім необхідним". Серед цього необхідно була згадана і така інституція, як військовий омбудсмен – тобто уповноважений із захисту прав військовослужбовців.

Довга дорога в урядовому кварталі

Та, як часто це буває у нинішній Україні, від слів до діла чиновники перейшли далеко не відразу. Так, пройшло більше року, аж поки в листопаді 2024-го президент Володимир Зеленський не зробив наступну заяву: "Міністерство оборони України та військове командування повинні обрати і призначити військового омбудсмана – особистість, яка буде користуватися передусім довірою військових, довірою всього суспільства, і я чекаю цього найближчим часом".

Та виявилося, що такими речами має займатися аж ніяк не військове командування. Тож ще пів року було витрачено на те, щоб сам же Зеленський подав відповідний законопроєкт до Верховної Ради. А от далі уже події почали пришвидшуватися. Бо лише за чотири місяці поданий главою держави законопроєкт був ухвалений парламентом у другому читанні – Зеленський подав відповідний законодавчий акт 8 травня, Рада проголосувала у першому читанні 6 червня, у другому 17 вересня.

А уже наступного дня – неймовірна швидкість, зважаючи на те, що деякі проголосовані парламентом законопроєкти чекають своєї черги у президента місяцями – Володимир Зеленський підписав законопроєкт про військового омбудсмена, який (законопроєкт) таким чином став законом.

Що отримають і не отримають українські воїни

Що ж отримали українські військові. Отримали, говорячи патетично, свого власного захисника прав, який буде обиратися і призначатися на п’ять років президентом (а не Міноборони чи Генштабом) – і займатиметься розглядом скарг військовослужбовців. Повноваження уповноваженого з прав військових досить-таки стандартні, відзначимо хіба що такий пункт – омбудсмен має право безперешкодно відвідувати і перебувати без спеціального на те дозволу на території об'єктів органів військового управління, з'єднань, військових частин, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, гауптвахт, дисциплінарних батальйонів, установ та організацій, у тому числі в районах воєнних (бойових) дій. Ну, і, звісно – співпраця на умовах конфіденційності і добровільності з особами, які повідомляють про порушення прав військовослужбовців. Бо ж зрозуміло, що у такій закритій системі, як Збройні сили, отримати ту чи іншу інформацію – це непроста справа.

Та насправді, як би хто не радів такому рішенню Верховної Ради – а раділи і військовослужбовці, це факт – призначення омбудсмена це навіть не половина шляху, який має пройти закостеніла пострадянська військова структура до сучасного цивілізованого формату існування. Омбудсмен – це фактично спостерігач, який фіксує та оприлюднює порушення, але не запобігає їм.

А саме це значно більше хвилює українських захисників та їхні родини. І тут ми маємо таку цікаву ситуацію, що майже у ті самі строки, що і закон про військового омбудсмена, в Раду зайшов інший законопроєкт – №13260, "про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо відповідальності за скоєння кримінальних правопорушень, пов’язаних із самовільним залишенням в умовах воєнного стану військової частини або місця служби". А простіше кажучи – про посилення покарань за СЗЧ.

Фактор СЗЧ

Там, наприклад, є такий пункт, згідно із яким пропонується вилучити норму (частини п’ятої статті 401 Кримінального кодексу України), яка дозволяла вперше вчиненим під час воєнного стану випадкам самовільного залишення частини чи дезертирства уникати відповідальності, у разі добровільного повернення на службу.

Що в цьому поганого, спитаєте ви? Справа в тому – і для самих військових та тих, хто тісно спілкується з ними, це ніякий не секрет, – що СЗЧ багато хто використовує як спосіб для воїна вирватися із одного підрозділу, де його, образно кажучи, перетворили на раба на галерах, і перевестись туди, де його, можливо, навіть і чекають, але легально перевестись немає можливості. Та й взагалі, як говорять самі військовослужбовці, сама по собі війна, тобто страх бути убитим чи потрапити в полон у списку причин самовільного залишення військової частини не те що не на перших місцях, а десь серед останніх. Основні причини – це внутрішні, простіше кажучи, самодурство командування, проти якого немає жодних дієвих механізмів.

А той же законопроєкт №13260 тільки погіршував становище військовослужбовців. Саме тому на початку вересня в українських містах пройшли акції протесту не стільки за призначення військового омбудсмена, скільки проти цього та кількох інших законопроєктів. І поки що виглядає так, що рішення про запровадження посади уповноваженого з прав – є досить-таки декоративним реверансом влади у бік військовослужбовців.

Головні ж парламентські баталії будуть тоді, коли дійде до другого читання оцього от закону про посилення відповідальності. Там уже буде чітко видно – як ставиться влада до своєї армії, до тих, хто захищає від окупації все ще більшу частину української території. А історія з омбудсменом для ЗСУ – це більше декларація про наміри, ніж реальний крок назустріч. От якщо в українській армії знизиться рівень СЗЧ без посилення покарань – оце і буде реальний результат. Результат, якого поки що немає.