– Чому в Ірландії стільки говорять про історію? Коли я приїжджаю сюди, у мене голова гуде від усіляких історичних дат. Англійці весь час не говорять про історію Англії.

– Їх не мучить питання: "Чому все пішло не так?". Для них завжди все йшло "так".

Герої роману Айріс Мердок "Червоне та зелене" вели цю бесіду в Дубліні навесні 1916 року, напередодні Великоднього повстання ірландських патріотів проти британського панування.

Нашим співвітчизникам така ситуація добре знайома. Запеклі суперечки про історію велися в Україні задовго до повномасштабного російського вторгнення. І гарячкове перебирання історичних дат практикувалося з тією ж метою – з'ясувати, коли і чому в нас все пішло не так.

В якості фатальної точки біфуркації фігурували різні віхи минулого: від союзу Богдана Хмельницького з Москвою в XVII столітті до поразки Івана Мазепи в XVIII столітті; та від президентських виборів 1991 року, коли націонал-демократ Чорновіл поступився комуністу Кравчуку, до президентської кампанії 2019 року, коли Петро Порошенко програв Володимиру Зеленському.

Але, звісно, ​​найчастіше в ролі вітчизняного "повороту не туди" виступали драматичні події 1917–1921 років.

[BANNER5]

У ХХІ столітті в українському суспільстві взяла гору думка, що саме поразка національної революції в першій половині ХХ століття – головне джерело вітчизняних проблем та негараздів.

Вважається, що через цей програш Україна на багато десятиліть випала з нормального історичного процесу. Вона не змогла піти за іншими європейськими націями, які здобули повноцінний досвід державності ще в 1920-х і 1930-х: поляками та чехами, угорцями та фінами, естонцями, латишами та литовцями. А весь радянський період став для України потворним відхиленням від норми, одним суцільним "не так".

Як правило, сімейні історії нинішніх українців пов'язані з УРСР незрівнянно тісніше, ніж з УНР. Більшість наших предків служили не ефемерній Центральній Раді та не Директорії, а радянському режиму.

Але коли сучасний українець співпереживає учасникам невдалої національної революції, це не так ностальгія за реальним минулим, як туга за альтернативним сьогоденням. За втраченим світом, де все могло піти так. Де Україна виявилася б не депресивною пострадянською країною, а облаштованою національною державою на зразок польської, чеської, фінської чи естонської. Варто було вистояти під тиском Москви в 1917–1921 роках – і сьогодні ми б не відрізнялися від благополучних членів ЄС.

Уся політика України після Євромайдану сприймалася як спроба переглянути та із запізненням виправити власне минуле. Спроба повернутися на правильний шлях, перервавши багаторічну низку вітчизняних "не так". І гібридна, а потім повномасштабна війна з Росією стала війною за право такого перегляду.

Але, за іронією долі, українцям доводиться воювати із супротивником, який має схожі почуття. Саме ця схожість зумовила особливу гостроту нинішнього російсько-українського протистояння.

Якщо захисників української незалежності справді можна порівняти з борцями за свободу Ірландії, то наш ворог далекий від самовдоволених британських джентльменів, у яких завжди все йшло "так". Подібно до України, Росія теж одержима минулим. Росія теж обожнює історичні та псевдоісторичні екскурси. Росія також переконана, що як мінімум у ХХ столітті все пішло не так.

[BANNER1]

Кляті ліберали скинули царя і розвалили велику імперію. Ленін та австрійський генштаб придумали українців. Хрущов подарував українцям Крим та зганьбив товариша Сталіна. Горбачов розпочав злочинну перебудову з гласністю та демократизацією.

Далі – гірше. Абсолютно все, що відбувалося в Росії і поруч із нею з кінця вісімдесятих до початку нульових – це суцільне "не так". Крах прорадянських режимів у Східній Європі та розпуск Організації Варшавського договору. Падіння Берлінської стіни та об'єднання Німеччини. Демонтаж однопартійної диктатури в СРСР. Розпад радянської імперії. Розширення НАТО на схід. Євроінтеграційні устремління на пострадянському просторі.

З погляду Москви, все перелічене – це не закономірні історичні процеси, а потворне відхилення від норми. В ідеалі все це має бути переглянуто. І переможний бліцкриг в Україні 2022 року бачився найважливішим кроком на шляху до такого перегляду. Російське "все так" мало розпочатися з нашої капітуляції та встановлення маріонеткового режиму в Києві. Але досягти цього Кремль не подужав.

Вже зараз очевидно, що будь-який реалістичний сценарій завершення військових дій – навіть на дуже вигідних для нашого ворога умовах – не позбавить РФ хворобливого історичного ресентименту. Жодні територіальні надбання на Донбасі чи в Приазов'ї не подарують росіянам відчуття того, що неправильне минуле нарешті переглянуте та виправлене. 

Непідконтрольна Росії українська держава все ще існує? Не всі колишні радянські республіки повернулися до сфери впливу Москви? Північноатлантичний альянс не відступив на рубежі 1997 року? Отже, все, як і раніше, не так. І в цьому сенсі Росія практично приречена на програш у нинішній війні – хоч би скільки не трубили про перемогу кремлівські пропагандисти.

Інтрига в тому, чи приречені на такий самий програш українці. Адже той самий фінал великої війни можна буде інтерпретувати по-різному. Особливо якщо ми розглянемо найімовірніший сценарій: збереження українського суверенітету та неможливість звільнити всі захоплені супротивником землі.

[BANNER2]

З одного боку, сучасні українці зможуть пишатися тим, що їхня країна вистояла у відкритому протистоянні з російською військовою машиною. Тобто зробила те, що ще не вдавалося нікому у вітчизняній історії: ні мазепинцям, ні петлюрівцям, ні бандерівцям. А, отже, вікова низка історичних "не так" нарешті перервана. Отже, прокляте минуле таки вдалося виправити, і перед Україною відкрито шлях уперед, у майбутнє.

Але, з іншого боку, ті самі українці можуть бути пригнічені тим, що їхня країна не здобула беззастережної військової перемоги. Не знищила північного сусіда. Не повернула Крим, Донецьк та Луганськ. Втратила нові території. А отже, повномасштабна війна з Росією – це ще одна ланка в ланцюзі вітчизняних "не так". Значить, нам знову доведеться дивитися назад – у 2021-ий, 2022-ий, 2023-ій або 2024-ий – і з'ясовувати, коли і чому все пішло неправильно.

Очевидно, саме такою буде головна вітчизняна суперечка післявоєнного часу. Суперечка про те, чи вважати завершення війни черговим "не так" чи історичним кроком на шляху до українського "все так". Суперечка, яка визначить подальшу долю України не меншою мірою, ніж безпосередні підсумки військового протистояння.

Михайло Дубинянський