Перемир'я по лінії фронту здебільшого асоціюється з заморожуванням війни за корейським сценарієм. Водночас багато хто відразу застерігає, що це може перетворитись на нові "мінські угоди". Але принципова різниця між двома цими явищами полягає саме в тому, що Корейська мирна угода 1953 року була значно простішою за Мінські угоди у політичній конструкції. За корейського варіанту лінія фронту просто зупинялася через неможливість її змінити з обох боків без жодних політичних умов, окрім обміну полоненими. Але значно масштабнішими були військові інструменти миру – тотально замінована демілітаризована зона, розбудова власних збройних сил і особливі умови безпекових відносин Південної Кореї зі США, Північної Кореї – з Китаєм і Радянським Союзом. Розглянемо це зблизькастіна на кордоні між Південною та Північною Кореями, фото: gettyimagesАктуальний, але далекий корейський варіантПеремир’я на Корейському півострові 1953 року не було мирною угодою у класичному сенсі. Угоду про перемир’я підписали не у Вашингтоні, не в Пекіні та не в Москві, а в корейському селищі Панмунджом на лінії фронту тоді маловідомі генерали Нам Іл від Північної Кореї, генерал Пен Дехуай від Китаю та американський генерал Вільям Гаррісон від імені ООН та в якості представника Південної Кореї. Політичне керівництво Південної Кореї відмовилося від підписання, адже прагнуло повної перемоги. Однак воно погодилося з виконанням угоди про перемир’я, отримавши інституалізовані відносини зі США, які закріпили американську військову присутність.Угода про перемир’я регулювала власне саме перемир’я, його технічні параметри та більше нічого. Найскладніша політична проблема, яка певний час стримувала підписання, навіть коли вже стало зрозуміло, що фронт не може бути зрушений у жодний бік, була проблема військовополонених. Північна Корея і Китай наполягали на "примусовому" поверненні всіх військовополонених до країн походження, незалежно від їхньої волі. Південна Корея, США та союзники відстоювали принцип добровільності. Значна частина китайських і північнокорейських полонених відмовлялася повертатися додому, побоюючись репресій (серед китайських бійців були прихильники партії Гоміндан, примусово відправлені воювати на боці комуністів у Кореї; природно, що вони хотіли "повернутися" на Тайвань). Навіть серед південнокорейських, американських і союзницьких полонених (зокрема британців) були ті, хто не хотів повертатися з "комуністичного раю", що народжувався на китайсько-корейському кордоні. Феномен індоктринації американців і європейців у маньчжурських таборах для військовополонених став легендарним і знайшов відображення у західному мистецтві.Тож корейські переговори про повернення військовополонених тривали понад рік і становили значну частину переговорів про перемир’я. Врешті було створено Комісію нейтральних держав з репатріації під егідою Індії, яка займалася перевіркою й тимчасовим утриманням полонених. Статистика обміну вийшла така. У квітні 1953 року під час так званого "малого обміну" комуністи повернули трохи менш як 700 військових сил ООН, натомість сили ООН передали комуністам приблизно 6,7 тис. полонених. У серпні-грудні 1953 року відбувся "великий обмін". Тоді сили ООН передали Північній Кореї та Китаю 75,8 тис. полонених (70,2 тис. північнокорейців і 5,6 тис. китайців), а у відповідь отримали 12,8 тис. полонених (7,9 тис. південнокорейців, 3,6 тис. американців плюс громадян інших союзників). Водночас 22,6 тис. китайців (14,7 тис.) і північнокорейців (7,9 тис.), які перебували під контролем сил ООН, відмовилися від репатріації та були передані під опіку Комісії нейтральних держав з репатріації. З боку сил ООН понад 350 осіб також не повернулися додому. Окремо уряд Південної Кореї односторонньо звільнив близько 25 тис. північнокорейських антикомуністичних полонених.Обмін полоненими між ООН та комуністами в Пханмунджомі, Корея 1953 рік, фото: gettyimagesПеремир’я зафіксувало фронт демілітаризованою зоною завширшки у середньому чотири кілометри та завдовжки близько 250 кілометрів. Десятиліттями ця зона залишалася найміцніше укріпленим кордоном світу: десятки тисяч бетонних споруд, багаторівневі загородження, щільні мінні поля. За оцінками ООН, у демілітаризованій зоні та навколо неї залишається понад два мільйони мін, і це найбільша мінна територія планети.Міни тривалий час були ключовим елементом стримування. Вони знижували потребу утримувати великі збройні сили. Але зрештою цим шансом скористалася лише Південна Корея. Навколо мін і фортифікацій сформувалася багаторівнева оборонна система: сенсорика, патрулі, мобільні підрозділи швидкого реагування.Баланс сил є гарантією корейського миру. США підтримують Південну Корею військовим контингентом у 28 тисяч осіб, сучасними системами ППО та авіацією. Північна Корея спирається на масову армію чисельністю понад мільйон військових, утримання якої, видається, несумісне з економічним розвитком, ембріональний ядерний потенціал і китайську економічну підтримку, а тепер ще й бойові навчання КНДР у війні проти України.Такий формат гарантій має свої недоліки. Він означає фактичне замороження конфлікту на десятиліття з ризиком незворотного розділення територій і їхніх мешканців на різні країни. Хаотичне мінування досі є проблемою для територій, наближених до демілітаризованої зони. Однак  Корея довела, що навіть без формальної мирної угоди можливо створити архітектуру безпеки, яка забезпечує мирне процвітання за правильного вибору шляху розвитку і союзників.Можна сказати, що Україна вже використовує корейський досвід — значна частина оборонних ліній, побудованих ще у 2015–2016 роках, не подолана росіянами досі. На фронті виникла "зона смерті" з дронів шириною у десятки кілометрів, триває процес виходу з Оттавської конвенції щодо протипіхотних мін, що дозволить створити на лінії контакту з російськими військами сучасну дронно-мінну демілітаризовану зону. Розбудовуючи ж потенціал дальніх ударів, Україна закладає основи стримування РФ від ударів по українській соціальній і економічній інфраструктурі після завершення бойових дій у фронтовій "зоні смерті".Однак ключове питання полягає у тому, наскільки корейська модель може стати основою для довгострокових гарантій України. Вона створює фізичний бар’єр, який стримує масштабну війну, але водночас фіксує поділ території. Український же варіант демілітаризованої зони має бути сучасним – модульним і адаптивним, відносно простим для розгортання і відносно простим для згортання та переміщення.Мінські угоди: гарантії ціною майбутнього УкраїниМінські домовленості, підписані у 2014 і 2015 роках, формально виглядали як дорожня карта миру. У переліку пунктів були припинення вогню, відведення важкого озброєння, обмін полоненими, доступ спостерігачів ОБСЄ, відновлення соціально-економічних зв’язків. У Мінську-2 навіть з’явилися конкретні дати: відведення артилерії — упродовж двох тижнів, місцеві вибори — до кінця року. На папері це виглядало як система гарантій: чіткі зобов’язання з контрольними датами.Однак при цьому Мінські угоди вимагали від України змін у внутрішній політиці: внесення поправок до Конституції, закріплення особливого статусу Донбасу, проведення виборів на умовах, узгоджених із Москвою та представниками так званих "ДНР" і "ЛНР". Причому військові параметри мінських угод були жорстко прив’язані до виконання Україною внутрішньополітичних умов. Наприклад, Україна мала провести вибори на окупованих територіях ще до відновлення контролю над кордоном. Така логіка створювала стимул для РФ затягувати безпекові пункти й водночас вимагати політичних змін в Україні. У результаті домовленості працювали як пастка: виконати їх буквально для України означало легалізувати вплив РФ на українську політику, не отримавши при цьому реальних гарантій безпеки. РФ зі свого боку уникала прямих зобов’язань — вона позиціювала себе як посередника. Це дозволяло перекладати відповідальність за виконання угод на Україну, погрожуючи їй ескалацією.Переговори в Нормандському форматі в Мінську, лютий 2015 р., фото: kremlin.ruМетою виконання Мінських угод для РФ було те саме, що зараз вкладається російськими спікерами у слова "демілітаризація" і "денацифікація", – позбавлення України сил оборони, окрім церемоніальних, і так само політичних інститутів, окрім символічних. Це були інструменти встановлення російського протекторату над Україною. Втім, РФ не змогла досягти цього протягом років "імплементації" Мінських угод, що виглядала як війна низької інтенсивності, а також протягом років широкомасштабної агресії.Повторення Мінських угод неможливе, навіть якщо РФ назве їх "Стамбульськими угодами". Говорити про них має сенс лише для того, щоб показати, як не можна будувати архітектуру миру: перекладати тягар виконання на одну сторону, залишаючи іншій свободу для подальших атак і шантажу.Як тоді укласти мир за "корейським сценарієм", щоб він не став "мінськими угодами"? Ключове тут, безумовно, гарантії безпеки.Колективні та національні гарантіїКолективна реакція на зовнішню агресію, закладена в структуру НАТО, організації, створеної для імплементації Північноатлантичного договору, може стати неприйнятним ризиком для потенційного агресора. Важко сказати, хто і коли назвав це гарантіями, але ризик колективної реакції десятиліттями утримував СРСР і РФ від великої європейської агресії. Колективна реакція діє так само як ядерна зброя: створює занадто високий для агресора рівень ймовірності неприйнятних наслідків. Щоб працювати як інструмент стримування, і колективна реакція, і ядерна зброя мають бути переконливими для агресора.Включення України у систему розширеного ядерного стримування НАТО наразі не виглядає реалістичним. Однак імовірність колективної реакції, подібної до тієї, що діє в НАТО, може бути для України високою.У Східній Європі гарантії НАТО через колективні реакції реалізуються на різному рівні національного військового потенціалу. У Польщі основна гарантія безпеки базується на власних збройних силах, посилених потенціалом союзників. У Румунії гарантія здійснюється через високу національну спроможність у поєднанні зі значно більшою, ніж у Польщі, часткою міжнародного компонента. У країнах Балтії залежність від міжнародного компонента надзвичайно висока, особливо в авіації.Польські та румунські солдати поруч із військовою технікою та прапором НАТО, фото: gettyimagesЗалежно від моделі частка національних сил різниться: вона тим менша, чим більшою є частка міжнародних сил. У проекції на Україну, з урахуванням території, населення і рівня загрози для країн Східної Європи, можна було б сказати, що при повному покладанні на власні сили гарантія безпеки вимагала б від України тривалого утримання нинішнього рівня сил оборони у 800 тис. осіб; за польської та румунської моделі з посиленням міжнародними контингентами на землі, у повітрі й на морі могло б бути достатньо, скажімо, 400 тис.; за балтійської моделі високого, навіть критичного покладання на міжнародні сили можна було б обійтися й 200 тис. військових.Однак імовірність адекватної реакції на агресію зменшується зі зростанням залежності від міжнародних сил. Тому економія, яку дає покладання на зовнішні гарантії, водночас приносить і ризики. Якщо національні сили реагують гарантовано, то посилення реакції через міжнародну участь у польській моделі може виявитися загальмованим, а у випадку критичної залежності від міжнародної реакції, як у країн Балтії, затримка може стати фатальною.Проблему яскраво продемонстрували російські повітряні й морські провокації останнього часу. Міжнародне спостереження за небом, ідентифікація, реагування авіації та наземного ППО, супроводження ворожих цілей працюють майже бездоганно. Але знищувати їх можуть лише національні засоби протиповітряної оборони тієї країни, у повітряний простір якої відбулося вторгнення. Польща, яка має достатньо власних засобів ППО, може це зробити. Для країн Балтії це було б проблемою без додаткових міжнародних узгоджень, які потребують часу.З огляду на це оптимальна модель гарантій для України виглядає комплексною. Вона повинна мати тригер колективної реакції (військовий і логістичний механізм швидкого підсилення), високий потенціал національних сил оборони та інженерно захищену лінію розмежування або кордон із РФ.Доводиться враховувати й те, що надійної колективної реакції у широкому спектрі гібридних загроз, зокрема воєнізованих, у світі ще не відпрацьовано. У рамках НАТО існує консенсусне рішення, що гібридна агресія, яка за наслідками дорівнює воєнній, є підставою для активації положень про колективну оборону. Але РФ уважно стежить, щоб її гібридні атаки залишалися нижчими за поріг можливої колективної реакції Європи та США. Саме так побудовані дронні атаки та порушення повітряного простору, здійснені РФ останнім часом. Вони розраховані на те, що високий поріг воєнного реагування, піднятий заради вільного повітряного руху, дозволяє РФ уникати наслідків. Те саме стосується і відкритого моря.Це проблема. Однак гібридні загрози, якщо існує гарантія від воєнних загроз, поки що не можуть бути критичними й долаються засобами політичної, соціальної, економічної та інформаційної гігієни. Зокрема, Східна Європа та Україна враховують корейський досвід гарантій. На початку 2025 року Україна, Польща, країни Балтії, Фінляндія вже не будуть зв’язані обмеженнями Оттавської конвенції щодо протипіхотних мін для зупинки просування російських військ. Водночас формується європейська коаліція, яка за американського сприяння готова до певної форми гарантій Україні у разі зупинки війни на лінії фронту.Інвестиційно привабливі гарантії потребують балансу інструментівДля України питання гарантій стоїть гостро. І не лише тому, що без зовнішньої участі надійна безпека України неможлива. Вона можлива і завдяки власним силам оборони — за умови високих кількісних і якісних показників. Це може бути навіть вищий рівень воєнної безпеки, ніж той, який забезпечують міжнародні контингенти країнам Балтії.ЗСУ, фото: GeneralStaff.uaВодночас високі кількісні та якісні показники сил оборони потребують ресурсів, які можуть виявитися занадто обтяжливими. КНДР, яка катастрофічно програє Республіці Корея за рівнем людського та економічного розвитку, опинилася у такому стані значною мірою через помилковий баланс між опорою на союзників, національні ресурси та технології. Власна мільйонна армія висмоктує ресурси КНДР, не дозволяючи розвивати технології та будувати міжнародні альянси.Тож питання гарантій безпеки на стратегічну перспективу не зводиться лише до військових інструментів. Без надійних гарантій інвестиції у відновлення і розвиток неможливі. Але й надмірні витрати на сили оборони та апарат безпеки блокуватимуть інвестиції. Тому архітектура гарантій має бути збалансована між опорою на власні сили, союзницьку допомогу та нові технології війни. Іншими словами, стримуючи російського агресора, маємо водночас робити Україну привабливою для дружніх інвестицій.Матеріал підготовлено у співпраці з Консорціумом оборонної інформації (CDI), проєктом, який об’єднав українські аналітичні та дослідницькі організації та спрямований на посилення інформаційної підтримки й аналітичного забезпечення у сфері національної безпеки, оборони й геополітики.