1 жовтня в Україні відзначається День захисників і захисниць України. З початком повномасштабної війни свято набуло особливого значення: свободу і незалежність України нині боронять сотні тисяч людей зі зброєю в руках. Загалом у Збройних силах мільйон військовослужбовців.

Старший сержант Любомир Романюк один з тих захисників, хто з перших днів вторгнення вирушив на повномасштабну війну. Спочатку воював у штурмовій бригаді, а після важкого поранення продовжує службу в 81 Окремому батальйоні зв’язку.

Як бачать цю війну люди, які в ній з самого початку? Чи відчувають наближення перемоги і якою вони її собі уявляють? Про це в розмові зі Любомиром Романюком. Але на початку розмови повертаємося у холодний день 24 лютого 2022 року…

Любомире, наскільки несподіваною для вас стала велика війна? Очікували, що вона триватиме роки?

Війна з росіянами почалася ще у 2014-му році і з того часу не припинялася. На початку 2022-го, чесно вам зізнаюся, я вірив, що вона швидко закінчиться. З огляду на те, як швидко ми росіян на Київщині і на Сумщині вибили. Але сталося не так, як гадалося.

Ви прийшли на війну добровольцем? Згадайте ті лютневі дні 2022-го, що відчували?

Я мешкав у Києві, коли почалася повномасштабна війна. А 24 лютого 2022-го перебував у Львові у справах. 25-го лютого за власні кошти придбав військову форму і в той же день пішов до територіального центру комплектування. Але в перший день потрапити до війська не вдалося через великий наплив людей. З побратимом поїхали до Івано-Франківська. Там нас також «розвернули». Далі попрямували до міста Тисмениця, де таки вдалося потрапити до ЗСУ, до 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» з Франківщини. Особливого вибору, на який напрямок й до якої бригади приєднатися, не було. Просто хотілося бути задіяним, долученим до армії, бути корисним. Поза армією було незрозуміло, що відбувається. А в армії у цьому плані легше. Зрозуміло, де ти є, зрозуміло, що ти робиш задля того, щоби протистояти ворогові.

Де були ваші перші бої, чим запам’яталися?

Нас відправили у березні 2022-го під Бородянку на Київщині, там були важкі перші бої. Запам’яталася перша зачистка ворожих позицій з нашого боку і як окупанти нас обстрілювали мінометами. Після того як з-під Києва українські війська вибили ворога, 31 березня наша бригада перебазувалася до Малина, на Житомирщину. І стояли ми там до травня 2022-го. Наприкінці травня поїхали до Лисичанська і Сєверодонецька, які тоді ще були під контролем України, але за які точилися бої.

До цього ви бували на сході України? Як враження справив на вас Сєверодонецьк, наскільки привітними до ЗСУ виявилися місцеві мешканці у ситуації, коли місто перебувало під постійним ворожим вогнем?

До цього на сході не бував. Так, місто Сєверодонецьк сильно руйнувалося у той час, коли ми приїхали. Найбільша проблема була – переправитися з одного на інших берег річки Сіверський Донець, адже мости були підірвані. З місцевими так, нам доводилося спілкуватися. Люди дуже різні попадалися. Одні запитували: якого хріна ми сюди приперлися? Інші навпаки, розуміли, що відбувається і раді були нас бачити. Наша задача полягала у тому, аби не пропустити ворога далі і вибити з міста. Але ми відчували, що нас менше. Нам не вистачало ані людей, ані боєприпасів.

У Сєверодонецьку буквально до повної окупації стояли українські війська, чіплялися за нього, не було наказу відходити. На жаль, багато людей полягло за місто. Чого не скажеш про Лисичанськ, який поряд. За нього не було жорстоких боїв, оскільки була команда відійти з позицій. Вочевидь, було розуміння (в командування), що місто втримати не вдасться. Тому для мене досі загадка, навіщо до останнього трималися за Сєверодонецьк, коли у ворога була перевага і було лише питанням часу окупація (Сєверодонецьк було окуповано у червні 2022 року). Можливо, якби вчасно українські війська відійшли на правий берег Сіверського Донця, вдалося би з боку Лисичанська ефективніше, довше стримувати російський наступ. Тут мова навіть не про наш підрозділ чи бригаду, а про тих військових, які місяці воювали за Сєверодонецьк.

Пригадую, що на один наш ВОГ (постріл осколковий гранатоментий) окупанти відповідали десятьма. Перевага ворога була надто відчутною. Потім мій підрозділ перекинули під Бахмут, де я отримав осколкові поранення руки. Одне з яких було наскрізним. У шпиталях лікувався і відновлювався місяці з три. Лікувався у Краматорську, Дніпрі, у Черкасах.

Після відновлення мене перевели до пункту постійної дислокації нашої бригади. У цей час формувався батальйон, у якому нині служу. Пам’ятаю, керівництво бригади повідомило мені: так і так, до бойових частин прийшли телеграми про те, що військові частини мають виділити кожна по 10 людей для формування Окремого батальйону управління, який пізніше був перейменований у 81 Окремий батальйон зв’язку. Так я і потрапив сюди після поранення як обмежено придатний. Тому сьогодні інша ділянка роботи. Зв’язок для армії – це вуха і очі, без нього армія не може працювати ефективно. Роботи вистачає.

Як родина сприйняла ваше рішення піти добровольцем на війну?

Нормально. Але, якщо чесно, я мамі та усім рідним і друзям брехав. Казав, що пішов служити до Територіальної оборони, тобто говорив про те, що не беру безпосередньої участі у бойових діях. Тільки рідний брат знав, де я насправді перебуваю і чим займаюся. Ми з моїм побратимом, з яким з одного села, разом пішли до Збройних сил. То коли я отримав поранення, він про це сказав своїй дружині. Так інформація дійшла до моєї мами. Пригадую, вона мені телефонує до лікарні і просить показати руки. Я показав, що руки на місці. На тому брехня закінчилася. Я не казав правди тому, що хотів, аби рідні за мене не дуже переймалися. Думаю, так довго вдавалося не говорити правду тому, що спілкувався з ними тільки по неділях і короткими розмовами. З них їм складно було зрозуміти, де я і що роблю. Я казав, що мені не зручно довго спілкуватися.

Ваша родина весь цей час перебувала в Україні?

Сім’я залишалася в Україні. З Києва рідні переїхали на Черкащину після початку повномасштабної війни. От якби ми втрачали Київ, тоді був би сенс їх відправляти закордон.

У цивільному житті ким працювали?

Моя робота ніяк не була пов’язана із армією. У 2000-му році, коли проходив строкову службу, мені пропонували залишитися, підписати контракт із ЗСУ, але я не захотів. Чесно кажучи, ніколи не горів бажанням служити у Збройних силах, не бачив для себе перспектив. У цивільному житті займався монтажем систем кондиціонування та вентиляції.

Повномасштабна війна триває понад три роки і за цей час вона суттєво змінилася. Назвіть ключові для вас зміни?

Сьогодні геть інша війна, ніж була у 2022-му. Насамперед технологічно. Погоду на фронті роблять дрони: добивають і живу силу, і техніку, причому не тільки на полі бою, а й далеко за його межами. Вчимося на війні не тільки ми, а й ворог.

Хто у кого більше переймає знань і вмінь?

Те, що вони у нас переймають, вони ще й масштабують. Погляньте на ті ж дрони. У росіян більше ресурсів для виробництва їх великої кількості.

Навіть за гроші не дуже хочуть іти. Подивіться скільки тих, хто підписав контракт у віці від 18 до 24 років…

Чи продовжуєте спілкуватися з побратимами, з якими починали служити у 2022-му? Що вони розповідають?

Так, продовжуємо спілкуватися. Але небагато з них залишилися живими з часу початку повномасштабної війни. Одиниці з них продовжують служити на передовій. Чимало людей звільнилися з армії після поранень. Хтось продовжує служити в тилових частинах. Є такі, які після поранення отримали групу інвалідності і виїхали жити та працювати закордон. Ось так просто змінили військовий баул на сумку і поїхали далі батрачити. Займатися тим, чим займалися до того, як пішли на війну. Сумно від того, що люди після війни поїхали з країни. Це ж трохи неправильно, чи не так? На жаль, люди закордоном можуть більше заробити, ніж на батьківщині, навіть після поранень. Реальний випадок: після поранення один зі знайомих військових влаштувався у Львові на роботу у будівельну фірму. А його попросили звільнитися з причини того, що він надто довго лікувався. Ось таке ставлення своїх до своїх. Тепер цей хлопець працює у Чехії. От закінчиться війна, ми всі повернемося до своїх міст. І що, продовжуватимемо працювати неофіційно, як і раніше в цивільному житті, отримувати будемо зарплати у конвертах і не платити податки? Я так не хочу.

Маю знайомого у Києві, який розповідає, що працює у столиці неофіційно. Приїдьте до Києва, зайдіть на підприємство, яке працює у будівництві, вишикуйте робітників. Розпитайте їх. Виявиться, що майже усі працюють неофіційно. А хіба не за те ми воюємо, щоби всі працювали чесно, сплачували податки, з яких держава могла би купувати ту ж зброю, таку необхідну нам, військовим зараз?

З урахуванням проблеми мобілізації звідки нам брати поповнення, якщо збираємося продовжувати опір ворогові?

Я не бачу альтернативи мобілізації, оскільки добровольців уже чомусь немає. Навіть за гроші не дуже хочуть іти. Подивіться на кількість тих, хто підписав контракт у віці від 18 до 24 років. Це одиниці. А чому ця вікова категорія більш привілейована за інші, яким також можна було би виплатити 1 млн грн? Звісно, це би не вирішило проблему глобально, але принаймні не створювало би нерівності у підходах до тих, хто вже роки воює, і тих, хто тільки приходить на службу, часто не маючи достатньо знань і вмінь. Переконаний, що знайшлися би 30-річні фахівці, які би залюбки долучилися до Збройних сил, підписали контракт, пішли би служити. Бачимо несправедливість. А так, люди продовжують ховатися, допоки їх не зловлять.

Проблема не тільки в поповненні армії цивільними. А і у тому, що в Україні чимало військових самовільно залишають частини. Як ви ставитеся до цієї проблеми? Як її можна вирішити?

Можна зрозуміти тих, які воюють багато років і перебувають на передовій. Зрозуміти, але не виправдати. Але неможливо зрозуміти тих, хто не на нулі. Це різні речі.

Чи вирішить проблему посилення відповідальності для порушників?

Тюремне ув’язнення, на жаль, проблему не вирішить.

Якби армія була контрактна і люди отримували би достойні зарплати, можливо, йшли би служити. Нині в нашій армії близько одного мільйона військових. А яка кількість з них безпосередньо на фронті, виконують бойові завдання, а яка – у тилових частинах? Набагато більше тих, хто нині у тилу. Можливо, варто переглянути цю пропорцію, адже, як на мене, у нас забагато тих, хто в тилу за сотні кілометрів від фронту. Армія має провести аудит, скільки людей є, які функції вони виконують, наскільки є ефективними. Бо якщо у приватній компанії працівник не на своєму місці, чи неефективно працює, його просто замінюють, у компанії він не затримується. Армія також має керуватися таким принципом, аби бути ефективною. Можливо, армії насправді потрібно менше людей, ніж нині є. Але при цьому це будуть фахівці і працюватимуть вони за більші гроші, ніж нині отримують. І тоді справедливо питати у військових, а що ти зробив конкретного за сьогодні?

На якому етапі наша війна нині, Україна наближається до перемоги?

Я думаю, що ми не наближаємося, а віддаляємося. Ви ж бачите, що ми зараз втрачаємо території. Ворог просувається у наш бік, а не ми просуваємося у бік ворога.

Нині в нашій армії близько мільйона військових. А яка кількість з них безпосередньо на фронті?

Але є ділянки фронту, які ми відвоювали в окупантів останнім часом, як от на Сумському напрямку, наприклад.

Звичайно, є і такі повідомлення (про звільнення територій). В якихось напрямках є і покращення, згоден. Все більше ми розбиваємо їхні нафтопереробні заводи, що слід було зробити раніше, а не чекати 2025 року.

Це допоможе розвалитися Росії?

Я не вірю, що Росія може розвалитися. На жаль, я не бачу, щоби малі народи, які населяють цю федерацію, піднімалися проти теперішньої російської влади.

Гаряча стадія цієї війни не завершиться завтра. Гадаю, слід говорити про щонайменше декілька років такої стадії, яку маємо зараз. Якщо нам партнери даватимуть зброю й надалі, але в більших масштабах, то роки знадобляться для того, щоби вибити росію з окупованої нашої землі.

Президент США чи не вперше заявив, що Україна може повернути собі усі захоплені росіянами території. Ви вірите у це?

Говорити – не означає виконати, пообіцяти – не означає одружитися. Якщо даватимуть зброю і надалі, це цілком можливо.

Найкраще завершення війни для України – це…?

Повернення усіх наших територій.

Але ж ми воюємо не лише за території, хіба не так?

За людей, за справедливість. Ми боремося за те, щоби держав перезавантажилася, щоби була така держава, де працює закон один для всіх. А не так, що для одних закон працює, а для тих, у кого великі суми, він не працює. Подивіться на корупцію, кумівство, яке у нас в країні розвелося. Воно не тільки не зменшується, а може, і збільшується допоки патріоти на війні.

Ви на війні уже понад 3,5 роки. Самі для себе де знаходите мотивацію працювати кожен день? Що допомагає переключитися, розвантажитися?

Просто кожен день виконувати свою роботу, яку тобі доручають. Головне, щоби не сидіти без діла. Є можливість спортом зайнятися, гантелі попіднімати, книгу почитати. Нині читаю Марка Аврелія «Наодинці із собою. Міркування».

Чим хочете зайнятися після війни?

Спокійного життя хочу. Щоби були в мене пара гектарів саду та пару теплиць, щоби забезпечити сім’ю і спокійно працювати на землі, щоби подалі від великого міста.

Михайло Глуховський, «Главком»