Я думаю, що окрім різних складнощів, пов’язаних з внутрішніми проблемами, виборцями, страхом перед Росією тощо, якими можна пояснити цю неповороткість наших європейських партнерів у розумінні, як гібридна і когнітивна війна виглядає на практиці, ще не подолано певний психологічний бар’єр.  Попри те, що є купа статей в медіа, купа аналітичних центрів написали свою аналітику, є повсякденність війни — і вона зовсім відмінна від стереотипного сприйняття. І саме тому цей психологічний бар’єр долається повільно. Але подивіться, скільки часу ми в Україні  не зовсім правильно інтерпретували війну  стосовно самих себе. Коли війна давно і жорстко відбувається на багатьох рівнях, багато людей досі очікують прямого кінетичного впливу. При цьому — крім фронту, існують інтенсивні обстріли інфраструктури та цивільних людей; щоденне  порушення звичної рутини (типу розвідувального БПЛА, який всього лише перериває твій ритм життя, але це і є проявами війни); кібератаки на важливі установи й об’єкти (не лише у нас, добре, що пілоти Урсули фон дер Ляєн вміли користуватись паперовими картами); психологічні аспекти, пов’язані з постійними тривогами; інформаційні вкиди, які деморалізують або змушують реагувати так, а не інакше, або знижують когнітивні можливості, або можливості довгостроково планувати тощо. Читайте також: Про стратегічний наратив та моральну гнилуватість так званої маленької людиниІ при цьому ти їси свій круасан, п’єш те лавандове лате, яке усі так шеймлять, — бо це таке життя, ніби нормальне, ніби діти йдуть у школу, ніби ти йдеш на роботу.  Чи не ніби, а це і є життя? І от ця гібридна специфіка для людей, які звикли думати, що війна має якийсь зрозумілий кінетичний вимір, дуже складна для усвідомлення. Україна в більшості своїй  (принаймні ті, хто до війни дотичні, або зацікавлені вибудовувати свою реальність адекватно) цей психологічний бар’єр уже перейшла. Для наших європейських партнерів, особливо для людей, а не лише політичних еліт, все ще попереду. Бо ця війна не прийшла з кіно і документалок. Вона виглядає не зовсім так, але вона на винищення.   Мені здається, що спочатку думку, що це і є війна, треба впустити у свідомість. Так, як багатьом українцям довелось впускати у свою свідомість, що Росія не лише може напасти на нас, вона вже напала. Найбільша пастка сприйняття — це очікування якогось оголошення війни. Це взагалі цікавий феномен: можна роками говорити, що "ми не плануємо воювати", "не хочемо ескалувати", але за фактом ви вже у війні.ДжерелоПро авторку. Тетяна Трощинська, журналісткаРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.