Розкажіть про свій шлях до "Пласту" в Авдіївці. Чому вирішили долучитися до цього руху?Мій шлях у "Пласті" почався у 2002 році, коли я навчалася в Інституті штучного інтелекту в Донецьку. Там познайомилася з пластуном, який розповів мені про "Пласт" як про методику виховання дітей. Мене це зацікавило, бо я тоді вже працювала в школі. У тому ж році нас запросили на табір, який організували пластуни з Чугуєва – спеціально для нас, щоб показати, що таке "Пласт". Поїхало нас двоє дорослих і 14 дітей. Після повернення діти запитали, чому у нас такого немає – і це стало поштовхом. Я почала навчатися, а вже у 2003 році ми зареєструвалися як осередок у Авдіївці і почали системну діяльність.Відтоді ми не припиняли працювати – навіть у найважчі часи для міста. Шукали формати, тримали зв’язок з дітьми, підтримували їх на шляху до саморозвитку. Зараз наш осередок став підтримкою для менших пластових спільнот з інших міст Донеччини, які постраждали або розпалися.Коли почалась повномасштабна війна, ми приєднали до себе пластунів із Селідова. Тепер вони з нами – ходять у мандрівки, беруть участь у таборах, сходинах. Подібна ситуація зараз із Добропіллям: діти приїхали на табір, а додому більшість уже не повернулася через бойові дії. На жаль, така історія повторюється – як це вже було у 2014-му. Але ми маємо досвід, як допомагати дітям у таких обставинах, хоча дуже хочеться, щоб він нікому більше не знадобився.Чи складно розвивати пластовий рух саме на сході України?На початку 90-х, коли "Пласт" почали відновлювати в Україні, найактивніша робота велася у Львові й Донецьку. Хоч це звучить несподівано, але саме ці два міста були рушіями. На сході починали практично з нуля, хоча ще в 1907 році в Бахмуті вже існував скаутський рух, який став підґрунтям для розвитку Пласту. На Донеччині активні осередки з’явилися в Донецьку, Маріуполі й Краматорську. Там були підготовлені й вмотивовані виховники. Потім долучилися інші міста, зокрема й Авдіївка. І, як мені здається, саме наша станиця внесла у життя округи драйв, нову енергію.З 2004 року Авдіївка почала самостійно проводити табори. Ми не пропускали жодного літа. Були роки, коли проводили по три табори: новацький, юнацький і мандрівний. У 2021-му був справжній пік активності: тоді вже наші вихованці організовували заходи. Мали чудову співпрацю з обласним управлінням молоді. Завдяки їм у 2021 році провели багато заходів: Свято Весни, вишколи, табори. Особливо пишаємося табором "Земля Велетнів", який ми проводили на Донеччині. Він був наповнений історичним контекстом, знайомством з рідним краєм та живим спілкуванням із місцевими. "Пласт" в Авдіївці завжди був немасовим, але щільним. Ми створили спільноту, де кожен мав простір для зростання. І наші пластуни не тільки брали участь, а й ініціювали події, заходи. Це був родинний осередок.Який вплив має "Пласт" на молодь Донеччини?"Пласт" виховав активних, свідомих людей. Наші колишні пластуни – в ЗСУ, у волонтерстві, в громадах, у дорадчих органах. Вони вміють не тільки мріяти, а й діяти. Ми ніколи не були організацією, яка просто просить про підтримку. Ми завжди приходили з ідеєю і говорили: ми це зробимо – з вами або без вас. І, як правило, нас підтримували, бо бачили результат.Наразі Авдіївка має 40 активних пластунів, частина з них – за кордоном, але беруть участь онлайн. І я горджуся тим, що ми побудували. Це – жива, активна, мисляча спільнота. І вона живе, навіть попри війну.Які інші форми патріотичного виховання ви розвивали, крім "Пласту"?Не всіх можна залучити в "Пласт", адже завжди не вистачає виховників. Тому ми почали створювати інші молодіжні команди: одна брала участь у змаганнях на Волині, інша – у грі "Джура". Ми фактично стали рушієм цієї гри в місті. Почали з нуля, самі фінансували, організовували зустрічі з адміністрацією, і в результаті – в школах запровадили постійні заняття "Джури", як в "Пласті".Ми три роки організовували табори "Джури". У 2023-му провели збір у Трускавці з дітьми, які вже стали великою згуртованою спільнотою. Зараз шукаємо нові формати, нових керівників, бо розуміємо, що треба тримати цю хвилю. Ви – одна із засновниць ГО "Сила ідей". Які проєкти стали найбільш значущими особисто для вас?Для мене найбільш значущим став, звісно, наш фестиваль "Авдіївка ФМ", який ми вперше провели у 2018 році. Ідею придумала наша молодь. Грошей було зовсім мало, але ми включили всі можливі ресурси: обласна адміністрація дала сцену, друзі – майстер-класи, виступи, знайомі артисти, як-от Сергій Жадан і Анжеліка Рудницька, приїхали без гонорарів. Фестиваль вийшов настільки теплим і щирим, що його почали чекати щороку. Ми додали пленери і театральні покази, де школярі ставили вистави з професійними режисерами. Після цього кілька учасників навіть пішли в професійне мистецтво.У 2021 році в Авдіївці провели вже сім фестивалів. Хоча не всі організовували ми, але нас постійно залучали як експертів. Авдіївка просто зажила культурним рухом.Після початку повномасштабної війни у 2022 році ми мали вже фінансування на нову сцену, але все перенаправили на гуманітарні потреби міста: пічки, ковдри, ліки. І це теж був важливий період. Проте вже у 2023 році ми реалізували інший важливий проєкт – інтеграційний простір для ВПО у Павлограді. Ми створили простір, провели оцінку безпекових факторів громади, і ця оцінка вже лягла в основу кількох інших проєктів. А сам простір виріс у великий центр активностей для дітей, громади і переселенців – і тепер місцеві називають його "авдіївським центром".Ще ми змогли вивезти частину фондів нашої бібліотеки і музею в село Вербуватівка на Дніпропетровщині. І там відкрили бібліотечний хаб "Авдіївський код", щоб наші книги не стояли в мішках, а служили людям. Там бібліотека досі працює, і це приклад, як громада, громадський сектор і бізнес можуть об’єднатися.Над чим команда "Сили ідей" зараз працює? Який вектор розвитку в організації? Зараз ми активно працюємо над тим, щоб розвинути молодіжну раду в Авдіївці, яку створили цього року. Частина нашої команди увійшла до її складу. Ми хочемо, щоб вона не була просто формальним органом, а справді формувала молодіжний рух і політику в громаді.З 2022 року ми також багато уваги приділяємо збереженню нематеріальної культурної спадщини. Ми започаткували проєкт "Каша, що мандрує Україною" – готуємо нашу традиційну авдіївську кашу і їздимо в громади, де є переселенці з Авдіївки. Це вже 17 громад. Ми просто приїжджаємо, готуємо, обіймаємось, слухаємо історії, і це щиро об'єднує людей.У 2024 році ми реалізували ще один важливий проєкт "Жива спадщина – живі громади". Провели зустріч у Ворохті, зібрали представників 9 громад Донеччини та партнерів з інших регіонів. Говорили про те, як навіть на відстані зберігати свою культуру, як її фіксувати, передавати. І ця група досі активна, люди спілкуються, підтримують одне одного. Зараз ми також готуємо резиденцію для носіїв спадщини, де хочемо говорити про візуалізацію культури: як її зробити видимою, щоб вона не залишалася десь у тіні.Ще ми приєдналися до міжнародного проєкту "Малі центри світу" від Кшиштофа Чижевського. Ідея дуже відгукнулася – великі смисли часто народжуються в малих містах. На мою думку, Авдіївка ніколи не була банальним містом. Я завжди казала дітям: навіть маленька школа може робити великі справи. І ми бачили це в їхніх вчинках, хоч вони самі того й не усвідомлювали. Після нашого першого фестивалю в Авдіївці сюди буквально паломництво було: приїжджали митці, письменники, художники, і навіть з-за кордону. Їх тягнуло не до "локації", а до живої спільноти, з якою можна щось створити.Якщо ми вже заговорили про збереження нематеріальної спадщини, то розкажіть, в чому особливість Авдіївської каші?Це традиційна страва, яка походить зі старої частини міста. Її готували або на поминальні обіди, або як десерт для дітей, коли ще не було магазинних солодощів. Я пам’ятаю її з дитинства. Мої бабуся й дідусь жили саме в тій частині міста, де ця страва була поширена.Коли ми вперше проводили фестиваль у 2018 році, хтось із друзів підказав додати місцеву родзинку. І я згадала про цю кашу. Потім звернулася до старших людей у громаді, які теж підтвердили, що була така страва. Ми вперше зварили її на площі – це було не зовсім правильно, бо вона потребує складного процесу, але результат був класний: усі згадували родичів, дитинство, смак.Ми зрозуміли, що це більше, ніж їжа – це пам’ять і зв’язок із корінням. І так почали її досліджувати, проводити майстер-класи, записувати спогади. Зібрали багато історій, і навіть у книжці "Авдіївка. Історії про важливе" кілька людей згадували саме про кашу як щось цінне для них. У 2019 році ми внесли її в обласний перелік нематеріальної культурної спадщини, а в 2022 – в Національний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини України.Авдіївська каша – солодка рисова страва, трохи схожа на суфле: жирне молоко, багато жовтків, вершкове масло, круглий рис. І обов’язково подається з кислими вишнями – саме це поєднання створює неповторний смак. Цікаво, що зараз про неї вже знімають відео, пишуть блогери, а цього року, на День Незалежності, її готуватиме київський ресторан "Канапа" у межах проєкту зі стравами з тимчасово окупованих міст. У команді ми жартуємо, що каша вже живе своїм життям. І це нас тільки тішить.Якщо узагальнити, який підхід ви використовуєте для підтримання єдності авдіївської громади?Мій підхід до підтримки єдності громади – це бути з людьми, бачити їхню силу і постійно шукати точки дотику, навіть якщо ми всі зараз розкидані по світу. Я завжди цікавилася тими, хто щось робить – незалежно від сфери. І я люблю не тільки, коли люди щось створюють, а коли вони розповідають свою історію. Бо саме історії тримають спільноту. Завдяки моїй роботі в освіті і методичному центрі я знаю багатьох людей з Авдіївки особисто. І коли ми щось організовуємо, я точно знаю, кого запросити, хто зможе поділитися чимось важливим і справжнім.Коли громада роз’їхалася, я стала для багатьох інформаційним містком. У мене є доступ до корисних ресурсів і можливостей – через участь у спільноті УКУ, навчання, професійні контакти. Я розсилаю запрошення, мотивую, пояснюю, навіщо це потрібно. Мені важливо, щоб люди бачили себе цінними, навіть коли самі не усвідомлюють свою силу. Я запрошую їх на події, де можна себе проявити, поговорити, показати свою справу. І це працює.Ще один інструмент – живі чати й Google-таблиці, які ми створили ще до повномасштабної війни. В них ми фіксуємо наші ініціативи, міжнародні проєкти, заходи з національної ідентичності. Це відкриті простори, де кожен бачить, що ми не лише говоримо, а реально діємо. Там живі приклади, реальні прізвища, контакти. Люди додають самі професії на події. Це не формальні звіти, це радше історії успіху, і вони надихають інших.Чому ви вирішили навчатися управлінню неприбутковими організаціями в ІЛУ?У 2015-му я була в дуже важкому психологічному стані. Після подій 2014 року не було роботи, людей поруч, світла і газу. Відчувала, що скочуюся в депресію й мені треба було спілкування з натхненною спільнотою. Я знала про УКУ ще з 2012 року, коли ми з пластунами проводили там табір. Мені дуже імпонувала ця спільнота. Потім побачила оголошення про стипендії і подалася. Мені подобаються такі процеси – коли треба описати свій досвід, підсумувати, зрозуміти, що ти вже багато зробив. Коли таки прийшло запрошення на навчання, чесно, трохи злякалась. Але з першої хвилини в аудиторії зрозуміла, що оце те, чого мені так бракувало. Навіть просто бути в тій атмосфері вже було ресурсом. І я досі вважаю УКУ унікальним простором, який не просто дає знання, а допомагає людям побачити себе і свою силу.Чи зберігаєте зв’язок із колегами з магістерської програми?У 2017-му, коли в Авдіївці не було світла, перші, хто написали й запропонували допомогу, були саме мої друзі з УКУ. Завдяки їм я провела свій перший волонтерський проєкт – закупила в Покровську ліки та їжу для людей, яким справді було потрібно. Ця допомога мене дуже зворушила. Чи виникли з того часу з кимось з колег з ІЛУ спільні ініціативи, які вдалося реалізувати?З Оленою Качановою ми зараз реалізуємо спільний проєкт – резиденцію з нематеріальної культурної спадщини. З Наталею Вишневецькою, Анею Федченко завжди тримаємо контакт, підтримуємо одне одного, долучаємось до ініціатив. Коли приїжджаємо до Львова з дітьми, обов’язково заходимо до Трапезної УКУ, у Центр Шептицького. Діти завжди в захваті. Усю вашу діяльність охоплює розвиток лідерства. На вашу думку, які лідери зараз потрібні Україні? Україні зараз потрібні сміливі лідери. Лідери не лякаються поразок, а перетворюють їх на досвід. Лідери, які не словами, а діями ведуть за собою, як у "Пласті": "Нехай твої вчинки говорять голосніше, ніж твої слова".Бути лідером – це не посада, а стиль життя. Це коли з тобою інші починають відчувати свою силу, беруть на себе відповідальність. Навіть якщо ти не організовуєш проєкти, але поруч із тобою люди зростають – це вже лідерство. Можеш бути просто вчителем у класі, але якщо діти поруч з тобою стають сильнішими – це і є справжнє провідництво. Я вірю, що ми нація переможців. І хочу, щоб наше покоління стало тим, яке остаточно вирветься з цих нескінченних війн і збудує нормальне суспільство.Чи бачите серед молоді Сходу покоління нових лідерів?Так, я бачу нове покоління лідерів на Сході. І знаєте, воно нічим не відрізняється від молоді Заходу чи Центру України. Такі ж енергійні, читають ті самі книжки, слухають ту саму музику. Наші пластуни – фанати Сергія Жадана. І, чесно, мені здається, Жадан "рідніший" для Сходу, бо його ритм, його мова дуже близькі ментально до індустріальних міст.Я вірю, що молодь уже не ділить себе на Захід і Схід. А ми, як виховники, робимо все, щоб так і було. Ми возили дітей у мандрівні табори по всій Україні, і це формувало у них образ цілісної країни. Були завдання знайти, де поїсти, де переночувати, поспілкуватися з місцевими. І от вони вже представляють Донеччину: розповідають, що в нас є, хто ми є, ламають стереотипи. Бо Донеччина – цікава, унікальна, але часто недосліджена. І не лише іншими, а й самими жителями теж. Але така ситуація по всій Україні. Ми приїжджали в міста, де місцеві навіть не знали, який в них є замок. Україна – це мозаїка культур, і саме це її сила. Історично ми всі перемішані: одні приїздили на Донеччину працювати, інші повертались на Захід, несучи щось із собою. І от зараз, коли триває нова хвиля міграції, дуже важливо не просто сприймати ВПО як людей "у скруті", а як носіїв інших культур, традицій, досвідів. Це треба вивчати, обмінюватися, відкривати одне одного. Бо якби ми це робили системно: через освіту, культуру, мандрівки, то, можливо, "сусід на півночі" не мав би шансів розділити нас. Але ніколи не пізно починати.Наталія Вареник