"Людину з маленькою бомбою називають терористом. Людину з великою бомбою – державним діячем".

Цей афоризм приписують ірландському письменнику Брендану Бієну. У ранній молодості Бієн приєднався до бойовиків ІРА. Восени 1939-го, на початку Другої світової війни, його заарештували в Ліверпулі. У юнака знайшли вибухівку та засудили його до трьох років ув'язнення.

Подальші історичні події продемонстрували, що власник великої бомби також не застрахований від лави підсудних.

Якщо запас великих бомб виявляється недостатнім для того, щоб запобігти тотальному військовому краху, то вчорашній державний діяч цілком може стати злочинцем і понести заслужене покарання. Саме так сталося з керівниками Третього Рейху в 1945–1946 роках або з Саддамом Хусейном у 2003–2006 роках.

Тим не менш, існує різновид великої бомби, що забезпечує будь-якому терористу й маніяку незмінний статус "державного діяча". Діяча, якого ніхто не заарештовує і з яким намагаються домовитися.

Так, ідеться про ядерну зброю. Звісно, ​​ядерний арсенал не гарантує перемоги у війні. Але за сучасними поняттями він надійно захищає від капітуляції, окупації та міжнародного трибуналу.

Вважається, що володаря атомної бомби в жодному разі не можна заганяти в кут – інакше він вирішить, що втрачати йому вже нема чого, і нарешті влаштує планетарну катастрофу. Така думка панує у світі щонайменше з початку 1960-х.

У ході повномасштабного вторгнення Росії в Україну цей феномен проявився особливо яскраво. Щоразу, коли агресор опинявся в скрутному становищі, у Кремлі починали розмахувати великою атомною бомбою, нагадували про ядерний статус РФ, лякали Захід катастрофічними наслідками – і часто вимагали свого.

Здається, єдина країна, де кремлівського ядерного шантажу майже не бояться, це Україна.

Вітчизняна безстрашність обумовлена ​​зневірою. Ми схильні розглядати всі ядерні погрози Путіна та Ко як суцільний блеф, який не переросте в щось більше.

Дехто взагалі переконаний, що атомний арсенал РФ перебуває в неробочому стані й не становить жодної небезпеки. Зокрема, таку думку пропагує відома експертка щодо ядерних озброєнь Оксана Стефанівна Забужко.

Однак на початку 2022 року переважна більшість українців також не боялася повномасштабної війни з РФ. І не тому, що були готові до вторгнення, а оскільки не вірили, що Кремль на це зважиться.

Мільйони наших співгромадян розмірковували про черговий путінський блеф, звинувачували Захід у нагнітанні паніки та готувалися до травневих шашликів. Так було зручніше.

На жаль, переконаність у тому, що Кремль за жодних обставин не вдасться до ядерної зброї – з тієї ж серії. Ми зацікавлені, щоб це було так. Нам зручно, щоби це було так. Ми бажаємо, щоб це було так. І ми охоче ставимо знак рівності між бажаним і дійсним.

А на Заході виходять із того, що виключити ядерний сценарій на 100% неможливо. Що в критичній ситуації будь-який агресивний режим, що володіє атомною бомбою – зокрема й російський, – здатний використовувати її як крайній засіб.

Отже, будь-які військові кроки потрібно робити, оцінюючи ризик ядерної ескалації. Щоправда, ця оцінка далеко не завжди виявляється коректною: наші західні партнери дуже люблять перестраховуватись.

Але невже з ядерним шантажем не можна покінчити раз і назавжди? Невже з власниками атомної бомби не можна чинити так само, як із звичайними терористами та військовими злочинцями? Невже цивілізоване людство не має для цього жодних інструментів?

Поки що такі сюжети присутні лише в кіно та белетристиці. Один із яскравих прикладів – антирадянський трилер письменника-емігранта Едуарда Тополя "Завтра в Росії", який вийшов далекого 1988 року.

У романі описується реакційний путч у СРСР, прихід до влади "патріотичного уряду Стрижа та Митрохіна", повстання проти нового режиму та кривава громадянська війна на теренах Уралу та Сибіру.

Після карального удару по місту Курган трьома тактичними ядерними ракетами колективний Захід на чолі з Америкою вирішує втрутитися. Президент США звертається до співвітчизників:

"My fellow Americans! Цілком ясно, що люди, які стріляли атомними боєголовками по власному народу, здатні на атомне бомбардування будь-якого народу, що їм не кориться, про що вони самі відкрито заявили у своєму ядерному меморандумі. Але чи можемо ми не допустити цього?

Навіть якщо їхній наступний атомний удар знову припаде на Урал чи на Сибір, це все одно удар по нашому з вами дому. Тому доводжу до вашого відома, що тієї хвилини, коли я почав це звернення до нації, чотири команди наших космонавтів на чотирьох "Челленджерах" вивели на космічні орбіти малу аварійно-екстренну систему SDI.

Тепер у нас є майже повна впевненість у тому, що будь-яку ракету з ядерною боєголовкою, запущену в Росії чи будь-де, буде знищено в момент старту. І одночасно я ухвалив рішення не чекати ходу у відповідь Кремля, який може закінчитися ядерною катастрофою для нас і всього людства.

Повідомляю вам, що чотири години тому я і лідери всіх країн НАТО ухвалили рішення про арешт ядерних терористів Стрижа, Митрохіна, В'язова, що засіли в Жигулях, та інших членів так званого "патріотичного уряду Радянського Союзу".

Спираючись на заклики повсталого російського народу та з метою захисту людства й попередження нової ядерної атаки, об'єднані сили армії, авіації та флоту країн НАТО ведуть зараз масову висадку десантів у СРСР, у район Жигулів".

Сучасні українці багато б віддали, щоб цей книжковий сценарій став реальністю. Але, на жаль, він заснований на абсолютно фантастичних передумовах. І це не тільки повстання російського народу проти диктатури – в яке, м'яко кажучи, важко повірити, – але насамперед успішна реалізація програми Strategic Defense Initiative.

У реальності проєкт SDI виявився надто затратним, зіткнувся з незліченними технічними труднощами та був фактично закритий у 1990-х.

Американцям так і не вдалося створити космічну парасольку, що дає майже повну гарантію знищення ворожих ядерних ракет. А без такої гарантії висаджувати десант у Росії та заарештовувати кремлівських терористів не наважився навіть вигаданий американський лідер із роману Тополя.

У 2025 році невгамовний Дональд Трамп оголосив про запуск програми Golden Dome, яка багато в чому схожа на рейганівську SDI. Але й у ХХI столітті перспективи створити непробивний протиракетний щит залишаються туманними.

Якщо вже на те пішло, реалістичнішим рішенням виглядає не знищення чужих ядерних боєголовок, а нейтралізація осіб, здатних ухвалити рішення про застосування ядерного арсеналу. Хоча і тут жодна спецслужба світу не надасть достатніх гарантій.

Найімовірніше, в найближчому майбутньому атомна бомба так і залишиться охоронною грамотою для злочинців і терористів, які бажають іменуватися "державними діячами".

Нездатність колективного Заходу покінчити з Путіним буде сприйнята як зайвий доказ її ефективності.

Що ж, тим більше охочих придбати власну ядерну зброю з'явиться на нашій планеті. І тим вищий ризик, що рано чи пізно хтось із "державних діячів" таки використає свою велику бомбу на практиці.

Михайло Дубинянський